Образ головних персонажів східних поем Байрона

Про образ головних персонажів східних поем написано дуже багато. Але майже всі дослідники підкреслювали їх демонічність. Вони бунтівники, що повстали проти людей і Бога, носії ідеї нічим не обмеженої індивідуальної свободи, які заради неї руйнують на своєму шляху чужі долі, розбивають серця тих, хто їх любить, порушують суспільні закони і моральні норми. їхній бунт не має соціального чи політичного підгрунтя. Його тьмяні причини коріняться у якихось особистих образах, жазі помсти, відразі до колишнього оточення, яке їх не розуміло, переслідувало.

їх індивідуалізм і аморальність не знають меж, вони відчувають себе надлюдьми, що взяли собі право карати інших, як суддя і кат одночасно. Вони переступають через чужі долі і життя без співчуття і сумнівів. Майже кожний з них має на-своєму сумлінні одне чи багато вбивств, або принаймні прагне когось вбити. Тобто кожний з цих персонажів – носій зла, щоправда приречений на загибель.

Однак і Гяур, і Селім, і Корсар, і Лара, і Альп, і Уго змальовані автором так, що викликають подвійне почуття. Так, вони приносять іншим лише страждання, але трагічно страждають і самі. їхня зовнішність романтично прегарна

– бліде обличчя, палаючі очі, розвіяні чорні кучері, зморшки на чолі – свідчення пережитих мук, пристрастей і похмурих дум. Насправді, це варіації одного людського типу, одного характеру. Хай їх походження, національність, події, що їх сформували такими, якими вони є, відмінні, але основа особистості титанічного індивідуаліста лишається тією ж. Він лише обертається в кожній поемі якимись гранями, котрі доповнюють цей образ-тип.

Зразком структури та образної системи, конфлікту і центральної постаті східних поем може бути перша з них – “Гяур”. Події в ній дійсно відбуваються на схід від Англії, на соняшному Півдні під блакитним небом, “де кипарис і томний мирт цвітуть”, у Туреччині (як свідчить підзаголовок поеми – “Фрагмент турецької повісті”). Час, про який ідеться, визначений у передмові автора, але ніяк не відтворений у тексті. Це час південних лінощів і розкішної знемоги в палаці багатія Гассана, час кривавих сутичок між ворогуючими загонами, нескінченно довгі дні спогадів і страждань Гяура в монастирі і години його останньої сповіді. Про головного героя сказано на початку твору мало. Невідоме навіть його справжнє ім’я, бо “гяур” – це зневажливе прізвисько “невірного”, тобто християнина взагалі. Лише у передмові згадується, що він венеціанець. Гяур, певно, зрікся своєї віри і служив магометанам. Так він зміг зустріти невільницю Гассана Лейлу, яку пристрасно покохав. Вона відповіла на його почуття і погодилась втекти з ним. Про все це можна лише здогадуватися за натяками, розкиданими в тексті.

Автор не випадково назвав свою поему “Фрагментом турецької повісті”. Точніше було б сказати – “Фрагменти”, бо саме з них складається сюжет. Ще нічого не відаючи про основні події, читач дізнається про важкий сум Гассана по його улюбленій Лейлі – зірниці його гарему. Потім він бачить руїни колись розкішного і затишного палацу Гассана і дізнається, що молодий власник загинув у бою. Далі подається фрагмент про те, як у ночі група якихось людей кидає далеко в морі щось загорнуте у сувій, схоже на тіло. Лише поступово фрагменти складаються у цілісну історію. Стає зрозумілим, що заздрісний Гассан убив Лейлу, а її труп було кинуто в море. Гяур на чолі загону напав на воїнів Гассана, вбив свого ворога, а потім сховався від людей і світу в монастирі. Він не спілкується з ченцями, не молиться у церкві і вони вважають його жахливим грішником, що не розкаявся. Лише перед смертю колишній християнин сповідується перед святим отцем (таку ж сцену сповіді знаходимо в “Мцирі” Лєрмонтова) і розповідає про всю безмежність свого кохання до Лейли, чия загибель позбавила його бажання жити, про помсту на Гассані, яка не заспокоїла його серця. Головна частина поеми і є цей довгий ліричний монолог-сповідь про жагучу пристрасть і безмежну, нелюдської сили тугу за коханою. До речі, кохання є основою, головною пружиною дії і предметом ліричних сповідей в усіх східних поемах, лише в деяких воно відіграє підпорядковану роль, як у “Корсарі” чи “Облозі Корінфа”.

Постать Лейли – героїні любовного трикутника (такий трикутник присутній! майже у всіх поемах) -: змальбвана у східному поетичному стилі, пишному і солодкому. У неї очі сумної газелі, ароматне волосся, що падає чорною хвилею аж до землі, біломармурові ніжки тощо. Вона лагідна і пристрасна, свята і грішна, прегарна тілом і душею. Своє кохання до Гяура Лейла сплачує життям, не боячись смерті і не благаючи про пощаду. Такими будуть і героїні наступних поем, які відрізняються одна від одної іменами та кольором очей і волосся. Єдиний сенс їхнього життя – кохання. Своєму коханому вони віддані до смерті, ладні терпіти від нього все – і байдужість, і зарозумілість, і його жорстокий егоїзм.

В поемі “Гяур” звучить кілька голосів, крім автора-оповідача, який дозволяє собі досить далекі відступи від теми (наприклад, на початку Байрон висловлює вже відомі з “Чайльд Гарольда” думки про поневолення Греції і закликає патріотів Еллади боротися за визволення з-під османського ярма, про що далі в поемі не йдеться), про сумну історію Гяура, Лейли і Гассана розповідає сам головний герой, про його перебування в монастирі хтось з ченців. Але постійно у всіх оповідях відчутний ліричний струмінь, не події, а почуття ними викликані. Вони головні і тоді, коли автор змальовує руїни палацу Гассана, розповідає про те, як мати багатого турка чекає марно на повернення сина з бою, коли ченець намагається зрозуміти загадкового самітника, що несе на чолі печать гріха і страждання. В “Гяурі” автор помітний, хоч він і намагається сховатися за постаттю якогось уявного оповідача – тих, хто пускає чутки про втечу Лейли, рибака, присутнього при зануренні її тіла у морські хвилі. В інших східних поемах автор намагається звести свою присутність до мінімуму, або уникнути її зовсім, що, звичайно вдається йому лише формально, бо голос лірика Байрона звучить виразно і сильно в усіх творах циклу.

Попри всю спорідненість центральних конфліктів і героїв всіх цих творів, їхній спільний мелодраматизм і гучну педальованість почуттів, сюжетні перипетії в них, природно, мають оригінальне забарвлення. В “Абідосській нареченій” юнак Селім вважав батьком Джаффір-пашу, котрий його виховав, та раптом дізнався, що той убив його справжнього батька, а свого брата. Селім стає на чолі банди розбишак, мріючи помститися вбивці. Та він закоханий у дочку Джаффар-паші Зюлейку і ніяк не наважиться здійснити помсту її батькові. Під час зустрічі з Зюлейкою Селім гине від рук свого жорстокого і підступного дядька. “Парізіна” побудована за мотивами італійської хроніки XV століття. Гуго, син феррарського князя Азо до нестями закохується у свою прегарну молоду мачуху Парізіну. Тиран князь змушує підлеглих йому суддів засудити власного сина на страту. Гуго вмирає на пласі під сокирою ката при мовчанні заляканого натовпу. Ватажок піратів Конрад йде у бій із своїм загоном проти сильнішого ворога і потрапляє в полон. Рятує його закохана в нього Гюльнара, яка вбиває його ворога Селіма. Та за час відсутності Конрада вмирає його кохана Медора, єдиний сенс життя романтичного самотнього пірата (“Корсар”). JIapa, родовитий шляхтич, повертається на батьківщину після тривалих мандрів. Він зустрічає свого запеклого ворога, який невдовзі зникає. Лару підозрюють у вбивстві. Аристократи, яким Лара колись зробив багато прикрого, щиро висловлюючи свою думку про них, готуються помститися йому. На чолі бунтівних селян Лара йде проти своїх ворогів. Та повстання придушене. Вмираючий Лара думає про своє таємниче минуле, про яке знає лише його паж чужоземець Калед. Цей Калед виявляється закоханою в Лару жінкою, яка до останнього подиху лишається з ним. В “Осаді Корінфу” зрадник Альп веде на свій рідний Корінф військо магометан, щоб помститися за образи, які він незаслужено прийняв від співвітчизників. В борні він гине.

Байрон черпав сюжети з різних джерел, розцвічуючи їх барвами власнвї фантазії, гіперболізуючи емоції, накидаючи таємничий флер на минуле героїв, і це приваблювало читачів.

Останні роки перебування Байрона в Англії збіглися з найбурхливішими роками європейської історії. Найбільші поети віддали данину у своїх творах найромантичнішій з постатей тодішнього політичного життя. Природно, що Наполеон викликав особливий інтерес Байрона як титанічна постать серед дрібних і безбарвних властителів, що складали перед ним зброю, як суперечлива демонічна особистість, в якій грандіозне зло жило заодно з великими талантами, силою думки, розмахом задумів, сміливістю і азартом великого гравця. Поету імпонувала масштабність і динамізм найвідомішої людини часу, хоча йому були ненависні жорстокість і деспотизм Наполеона. І в “Паломництві Чарольд Гарольда” і в інших творах поет був на боці народів, які відстоювали свою свободу у боротьбі з наполеонівським військом. Та переможений Бонапарт викликав у поета співчуття, ставав символом того позитивного, що принесла з собою Велика французька революція, хоч він і не довів через своє безмежне честолюбство і жагу влади справу революції до кінця. Особливо болісно, з відразою сприймав Байрон тріумф ворогів над повергнутим титаном, мстиву радість членів Священного Союзу монархів, яких поет зневажав і висміював у своїх політичних віршах.

Між 1814-1816 роками Байрон написав “Оду до Наполеона Бонапарта”, “На втечу Наполеона з острова Ельба”, “Прощання Наполеона”, “Оду з французького”, “На зірку Почесного легіону”.