Образ Дон Кіхота став певним символом, навіть міфологемою
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Звісно, справжньому лицареві нього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхо-ІІІ Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі. Не може лицар і без Дами серця, якою стає дівчина з сусіднього села з пишним іменем Дульцінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що “завалялось” у домі ще від часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, перепрошую
Ми визначили, що у своєму творі Сервантес пародіює усі основні атрибути, дії середньовічного лицаря. Але повернімось на хвилинку до наших міркувань і перевіримо їх уважніше. “…Жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою”. Безумовно, це так. Дон Кіхот робить усе; заради викорінення зла на землі, заради
Образ Дон Кіхота дуже глибокий, ми розуміємо це ще читаючи твір, навіть не встигнувши до ладу подумати над ним. Але, намагаючись стати “копією” і мужнього середньовічного лицаря, Дон Кіхот перевершує свій ідеал: вроджене прагнення справедливості набуває дещо химерних форм і не завжди дає бажані результати саме через втрату відчуття реальності, але ж прагнення Дон Кіхота до загальної справедливості дуже відрізняється від прагнення здобути собі славу, багатство та прихильність Дами серця. Герой, який воює зі злом, не може не викликати повагу та захоплення, але ж викривлене сприйняття Дон Кіхота примушує його бачити зло там, де його нема або ж не прогнозувати ситуацію й можливі наслідки власних дій.
Тепер ми співчуваємо Дон Кіхоту, його таке щире; і таке палке прагнення добра та істини, навіть попри його невдачі, не дає нам змоги поставитися до цього образу цинічно, промовивши щось на зразок “ну, хотів як краще, а вийшло краще не згадувати…” Можливо, читаючи твір, ми думаємо собі: “От дивак!”, але частіше, зізнаємось ми в цьому чи ні, ми співчуваємо Дон Кіхотові й вболіваємо за нього, хоча й здогадуємось, що його фантазії;не переможуть дійсність (вітряки не перетворяться на велетнів, яким би благородним не був Дон Кіхот…). Це робить головного героя роману по-своєму трагічним, але, безумовно, симпатичним читачеві.
Замисливши роман як пародію на лицарську літературу низької якості, Сервантес зробив набагато більше: він зобразив по-своєму трагічний образ, обраї і дуже глибокий і яскравий, життєвий настільки, що ім’я цього героя перейшло в мовленні у розряд загальних назв. Виходить, цей дивак – не просто поодинокий випадок. Створюючи свого персонажа, Сервантес витяг на поверхню цілий шмат людської свідомості, зобразивши ті проблеми, які турбують багатьох людей, знайшовши підгрунтя для опису окремого психологічного типу, окремої; філософської системи. Через це образ Дон Кіхота ми не лише спостерігаємо на папері, а й часто зустрічаємо і – головне – впізнаємо у нашому житті.
Перш ніж говорити про донкіхотів у нашому житті, треба подумати, чи виникають такі типи у сьогоденні та й чи висока ймовірність їх виникнення. Ну, що ж? Алонсо Кіхано проти Дон Кіхота. Ох, і не проста ця проблема!
З одного боку, коли б якось Алонсі закортіло перетворитися на Дон Кіхота у наше сторіччя повального індивідуалізму, коли одній людині байдуже до психологічного стану іншої, до її думок та вчинків, до її долі взагалі, якихось перепон на шляху такої магічної метаморфози не виникло б… Але ж є й інший бік: тепер людина, як мені здається, більше обмежена обставинами: робота, родина, та й взагалі, більш дрібне, тобто купа так званих “соціальних прив’язок” не може сучасна людина уявити себе кимось і помандрувати собі боротися з ним. Ми більш закорінені у навколишній світ: у “територію”, у соціум тощо. Виходить, тут не вгадаєш: є чинники, які свідчать за появу нових донкіхотів, є хто проти… Але ми не врахували ще одного. Розглядаючи ситуацію, коли комусь закортіло уявити себе іншою людиною, ми не враховували, високу імовірність того, що таке бажання виникне.
Аж тут і криється пояснення чому у нашому сучасному житті так мало донкіхотів. Мені здається, надто щасливим та приземленим став наш світ останнім часом, безкорисне служіння добру, ідеали, подвиги, – все це побачиш хіба що в книжках та історичних поемах. Крім того, нема де й вчитися цього: дитину від раннього віку привчають до прагматичності, практичності, сили, а слово “фантазер” надто часто вживається в негативному значенні. Наші часи просто створені для того, аби винити донкіхотів…
Може, коли нема, то й не треба? Може, психологічний феномен донкіхота зник через те, що був непотрібний, був такою собі психологічною мутацією? З такими припущеннями особисто я не погодився б категорично. На моюдумку, нашому сьогоденню дуже не вистачає таких людей: енергійних, з благородною душею, які воюють проти кривди та зла, а найбільшою цінністю яких є справедливість та щастя людей. Але ж згадаймо, воюючи зі злом, Дон Кіхот воював з вітряками, – може хтось заперечити мені. Це вагомий аргумент, але і тут криється плутанина: “воювати з вітряками” – тепер це фразеологізм, який позначає марну боротьбу, коли людина перебуває під владою ласних ілюзій і не бачить реального становища
. Якщо не враховувати випадок, за якого людина воює зі справжніми вітряками, постає питання: а що ж є марною боротьбою? І тут я неодноразово стикався з тим, коли боротьба з реальним обманом заради справжньої справедливості люди називали “боротьба з вітряками” тільки через те, що така боротьба забирає надто багато сил і марна через те, що складна! От, викривлення первинного змісту. ФілософіюДон Кіхота багато хто протиставляє філософію пристосування та адаптацією до всього, що б там не було: коли робити вибір між донкіхотством і пристосуванням до брехні, нечесності, приниження, ясна річ, що я перший піду шпинати з таким вітряком, ще й армію зберу! Отже, попри помилки Дон Кіхота, його відрив від реальності, його філософія виправдана і природна. Дон-Кіхотство значно більше личить людині, ніж спроби адаптуватися до будь-якого бруду, ніж спроби забути про будь-які безкорисливі вчинки, ніж індивідуалізм у гіршому розумінні цього слова.
Дон Кіхота вважали диваком. Сучасних донкіхотів, мабуть, ще більше вважають диваками. Але настільки важливо, щоб такі люди не зникли, бо тоді жити буде нецікаво, а серед ста “вітряків, які здаються велетнями”, згідно з моїм прісним життєвим досвідом, ховається як мінімум десять “велетнів, що прикидаються вітряками”…
Такі образи потрібні, мабуть, не лише в літературі, а й у житті. Бо тільки у людини, яка хоче змінити цей світ і переймається не лише власним життям – пародія на лицарські романи. Пародія – це переспів відомого твору, сюжету чи стилю. Відомо, що “Дон Кіхот” – пародія на лицарські романи. Але зазначимо, що це пародія на лицаркі романи низької якості, створені авторами без хисту, адже ідеали лицарства, лишились у минулому, не піддавались висміюванню, бо вони не були “неправильними”, а лише поступилися місцем новій філософії. Зазначимо і те, що якби твір Сервантеса був лише пародією і не більше, він ніколи б не здобув тієї популярності, яку він має і дотепер. Але, перш ніж аналізувати глибинні шари змісту цього твору, розберімося з цім, чи справді “Дон Кіхот” є пародією і в чому це виражається.
Дон Кіхот – чоловік, який зачитується лицарськими романами. Ці твори настільки захоплюють його, що він починає жити ними. І це, здавалося б, природно для людини, якій подобається певний жанр чи вид мистецтва… Але природно доти, доки наш герой живе цими романами, а не живе у них. Тут мається на увазі зав’язка твору: реальність відсувається для Дон Кіхота на другий шині, і він починає жити у світі середньовічного лицарства, вважаючи себе одним і його представників.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)