О’НІЛ, Юджин Гладстон
(1888 – 1953)
О’НІЛ, Юджин Гладстон (O’Neill, Eugene Gladstone – 16.10.1888, Нью-Йорк – 27.11.1953, Бостон) – американський драматург, лауреат Нобелівської премії 1936 р.
О’Ніл дав життя новій драмі у США, молодій країні, де на сцені йшли далеко не найкращі п’єси з європейського репертуару, де театр нагадував комерційне підприємство. Спираючись на традиції французького, англійського, російського театрів, уважно вивчаючи драматургію Г. Ібсена, А. Стріндберга, А. Чехова, О’Ніл прагнув до того, аби національний американський театр допомагав людині,
О’Ніл народився в сім’ї відомого американського актора Джеймса О’Ніла, змалку був знайомий з театром, але не мріяв пов’язати з ним своє життя, не приймаючи усталених законів сцени, комерційного характеру постановок, вважаючи, що саме такий театр перетворив його батька у раба та назавжди позбавив надії досягти взаємопорозуміння у сім’ї. У 1895 р. О’Ніл вступив у церковний пансіон Монт Сент Вінсент, але через рік покинув його. Через постійні
У 1909 р. О’Ніл одружився з актрисою Катлінд Джонкінс, і через рік у них народився син Юджин. Шлюб не був тривалим, і 1912 р. подружжя офіційно розлучення. Після від’їзду з Прінстона розпочався період блукань, безуспішних спроб знайти себе. О’Ніл працював у комерційних компаніях, на пошті, згодом винайнявся в експедицію золотошукачів і поїхав у Гондурас. Проте ця затія зазнала краху, а О’Ніл захворів, потім став матросом на торговельному судні, згодом у Буенос-Айресі – різноробом у порту, працював у компанії з продажу швейних машин, винайнявся на судно, що перевозило худобу, змінив ще чимало інших місць. не мріючи про літературну діяльність.
1912 р. можна вважати переломним у житті О’Ніла. Навесні того року О’Ніл вдався до спроби самогубства. Він співпрацював у відділі хроніки в газеті “Нью-Лондон телеграф”, публікував там гумористичні вірші. Восени О’Ніл захворів на туберкульоз, і у грудні його відправили у санаторій Гейлорд. Там він перечитав А. Стріндберга, Ф. Достоєвського і вирішив пов’язати своє життя з театром, ставши драматургом. Великий вплив на становлення драматургічної манери О’Н. справили вистави російської актриси А. Назимової, яка працювала у Нью-Йорку, та гастролі 1911 р. у США трупи “Ірландські актори” (“Еббі-тіетр”). О’Ніл вступив у Гарвардський університет, відвідував заняття драматургічно: майстерності у професора Дж. Бейкера. Перша збірка “Спрага та інші одноактові п’єси (“Thrist”) вийшла друком у 1914 р. Уже в ранніх творах О’Н. відмовляється від інтриги, руйнує ієрархію театральних амплуа, звертає особливу увагу на діалог і підтекст. Збірка залишилася непоміченою. Після цього він написав ще декілька п’єс, які спіткала така сама доля. Зима 1915-1916 pp. минула у нескінченних бесідах з Т. Карліном – філософом-анархістом, котрий познайомив О’Ніла з Дж. Рідом. Улітку за порадою Ріда драматург поїхав у Провінстаун.
28 липня 1916 р. відбулася прем’єра п’єси О’Ніла “Курена Схід, до Кардіффу” (“Bound Eas: for Cardiff), постановка була здійснена заново створеним експериментальним театром “Провінстаун плейре” під керівництвом знаменитого згодом режисера Дж. Крема Кука (1874-1924). Ця постановка ознаменувала “народження не лише першого американського драматурга, а й усієї американської драми”. На сцені цього театру були поставлені також п’єси, написані О’Нілом раніше, та нові твори: “Перед сніданком” (“Before Breakfast”, 1916), “У зоні” (“In the Zone”. 1917), “Там, де поставлено хрест” (“Where the Cross is Made”, 1918) та ін. Своєрідним продовженням “Курсу на Схід… “стали п’єси “Довгий шлях додому” (“The Long Voyage Home”) та надзвичайно ліричний “Карибський місяць” (“The Moon of the Caribbees”). Поставлена на Бродвеї у 1918 p. п’єса “За обрієм” (“Beyond the Horison”) ознаменувала перехід до нового періоду творчості О’Ніла. У 1918 р. він пошлюбувався з Агнес Бультон, котрій присвятив свою першу багато-актову п’єсу. Цей шлюб був більш тривалим (до 1928 р.), у них народилося двоє дітей (донька Уна у 1943 р. всупереч волі батька вийшла заміж заЧ. Чапліна).
Новий період творчості О’Ніла відкривається п’єсою “Імператор Джоне” (“The Emperor Jones”), яка була завершена у жовтні 1920 p., а вже через місяць відбулася прем’єра. Незважаючи на те, що критика оголосила п’єсу наслідуванням Г. Кайзера, спектакль, поставлений Дж. Куком, мав успіх. У головній ролі вперше на американській сцені виступив чорний актор (Ч. Гілпін). П’єса, названа “етюдом на тему жаху”, була присвячена проблемам расизму. Утому самому році завершено працю над п’єсою “Анна Крісті” (“Anna Christie”), більш складною за матеріалом. Однією із вершин у розробці соціальної проблематики стала п’єса “Кошлата мавпа”(“The Hairy Аре”, 1922), пов’язана з циклом “морських п’єс”. Причину соціальної незлаштованості О’Ніл вбачав у дисгармонії особистості зі світом.
На початку 20-х pp. О’Ніл втратив батька, потім померла мати, з батьками він так ніколи й не зміг досягнути взаєморозуміння. На початку 1924 р. О’Ніл від’їхав на Бермуди. Наступна робота “Усім дітям Божим дано крила” (“All God’s Children Got Winds”, 1923; пост, і публ. 1924) була високо поцінована критикою. Однак постановка п’єси була утруднена. Цю роботу і наступний твір “Кохання під в’язами” (“Desire Under the Elms”, 1924), що є драматичним шедевром О’Ніла, низка релігійних та громадських організацій визнали аморальними. Вивчення характеру, дослідження як свідомих, так і несвідомих прагнень особистості, спостереження над руйнівним впливом на людину норм суспільної моралі – це вирізняє й наступну п’єсу “Марко-мільйонник” (“Marco millions”, 1925; публ. і 927; пост. 1928), в основу якої покладено історію подорожі Марко Поло. Праця над цим твором вимагала від О’Ніла вивчення значного за обсягом матеріалу, історичних документів. Драматурга понад усе цікавили не голі факти, а контраст цивілізації та природного первня у його комічній і трагічній тональностях.
П’єса “Дивна інтерлюдія” (“Strange Interlude”, 1927; пост., публ. 1928) мала скандальний успіх, публіка не зрозуміла її філософського звучання, угледівши лишень ілюстрацію до модної концепції З. Фройда. П’єса значна за обсягом – І актів (5 годин сценічного часу); у пошуках нових способів вираження внутрішнього світу людини О’Ніл використовує у ній прийом “потоку свідомості”. П’єса “Лазар сміявся” (“Lazarus Laughed”, 1926; публ. 1927, пост. 1928) створена на матеріалі давньоримської історії з використанням прийомів античного театру (хор масок як колективний персонаж). О’Ніл мріяв, що роль Лазаря в його п’єсі коли-небудь виконає Ф. Шаляпін, задля нього він хотів перекласти текст ролі російською мовою. Але мрії не судилося здійснитися, по смерті Ф. Шаляпіна О’Ніл писав, що тепер ніхто не зможе виконати сміх Лазаря.
У 1928 р. О’Ніл покинув Америку з наміром здійснити навколосвітню подорож разом з Карлоттою Монтері; їхній шлюб був оформлений офіційним вінчанням у Парижі 1929 р. Того ж року вони приїхали у Францію, і лише у 1931 р. повернулися у Нью-Йорк. Написана на матеріалі античного міфу про загибель дому Атреїв, трилогія “Траур личить Електрі” (“Mourning Becomes Electra”, 1929; публ. 1931) була останнім значним твором творчого піднесення 20-х pp. Події трилогії розгортаються у Новій Англії після завершення громадянської війни; над цим твором О’Ніл працював близько року. Причиною цілої низки кривавих злочинів у родині Менонів О’Ніл вважає не лиху долю, яка змушує людей бути вірними законам кровної помсти, а непогамовний рух пристрастей у душі героїв. Постановка була здійснена трупою “Тіетр-гілд”. У 1933 р. О’Ніл написав чи не єдину свою комедію “О, дикість!” (“Ah, Wilderness!”), яку дуже тепло прийняла публіка, після чого настав період “великої мовчанки” О’Ніла. Наступний свій твір він опублікував лише через 12 років. Цей тимчасовий відхід був зумовлений, по-перше, ситуацією, що склалася в американському театрі початку 30-х pp.; сцену захопили низькопробні п’єски, що йшли з аншлагами, і, по-друге, – політичною обстановкою в Європі, приходом до влади партії Гітлера, “бездарного актора”, як назве його О’Ніл. “Що може зробити автор, який мріє залишитися митцем?” – питання, що не давало спокою О’Нілу у ті роки. У 1934 р. здоров’я його похитнулося, почастішали нервові зриви.
Світова громадськість оцінила величезний вклад О’Н. у розвиток драматургії, його роль у процесі становлення американського національного театру. У 1936 р. О’Н. став лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури.
1939 р. драматург написав п’єсу, прем’єра якої відбулася лише 1946 p., “Продавець льоду гряде” (“The Iceman Cometh”) і драму “Довга подорож у ніч” (“Long Day’s Journey into Night”, 1941; пост., публ. 1956). Ці твори О’Ніл вважав своїми кращими працями. Постановка “Продавець льоду гряде” відкладалася через несвоєчасність п’єси, через побоювання бути незрозумілим. О’Н. передчував ситуацію, у якій опиниться Америка через десять років. А. Міллер писав: “Ми потрапили у мішок, у який він потрапив першим…”. “Продавець льоду…” – це філософська притча про жорстоку реальність та рятівну мрію. Наприкінці 40-х pp. ускладнилися взаємини у родині. Син О’Ніла, Юджин О’Ніл-молодший, після тривалих суперечок з батьком та його дружиною у 1950 р. звів рахунки із життям. Для О’Ніла це стало страшним потрясінням, що наблизило його смерть.
“Довга подорож у ніч” – п’єса-спогад, присвячена дружині Карлотті, була написана “кров’ю і сльозами”, це трагедія родини, свідком і учасником якої О’Ніл став 30 років тому. О’Ніл зазначив у заповіті, що п’єса має побачити світ лише через 25 років після його смерті, що не було виконано. Продовженням тієї ж теми стала п’єса “Місяць для знедолених” (“A Moon for the Misbegotten”, 1943; пост. 1947, публ. 1952), уякій усі внутрішні, інтимні, “монологічні” переживання героїв буквально прориваються в діалог.
У 30-х рр. в О’Ніла виник задум циклу “Історія заможних, котрі знедолили себе”, де він збирався розповісти історію Америки й американців з часу війни за незалежність. Спочатку планувалося створити 7 п’єс, потім – 9 і, врешті, 11. Але в середині 40-х pp. ускладнення хвороби перешкодило здійснити задумане. О’Ніл більше не мав змоги писати. У 1951 р. він вирішив знищити всі незакінчені твори “Циклу… “. Така доля спіткала 6 п’єс, збереглася єдина – “Душа поета” (“A Touch of the Poet”, 1940; пост. 1957) – й окремі начерки.
О’Ніл помер у номері готелю “Хілтон” в Бостоні 27 листопада 1953 р. Похований на кладовищі у Форест Хіллі. “О’Ніл дав життя американському театрові і помер для нього”, – писав один із учнів і продовжувачів справи О’Ніла американський драматург Т. Вільямс.
Після смерті О’Ніла в його архівах було знайдено кілька завершених п’єс, які невдовзі побачили світ, продовживши творче життя творця і реформатора американської драми.
А. Ардаб’єва
(2 votes, average: 4.00 out of 5)