Олександр Довженко залишився у пам’яті близьких йому людей людиною надзвичайної енергії, волі до життя, твердого духу та гострого почуття справедливості. Коли я думаю про митців епохи Розстріляного Відродження, насамперед мене захоплює мистецький геній цих людей, здатність створювати вічні шедеври літератури, кіно, малярства, твори загальнолюдського масштабу, глибокого значення. Але не менш гідним захоплення є твердість і незламність цих, без перебільшення, велетнів духу, їхня здатність не ламатися і не зраджувати свій народ і – насамперед!
– свою совість у найтяжчих умовах. Сам митець, згадуючи своє життя, писав, що життєвий шлях ніколи не був для нього простим та не давався йому легко. Він згадує і як його мати, “створена для пісень, проплакала все життя”. Олександр Довженко, пройшовши важкі воєнні роки, роки історичних змін 1910-х, органічно та енергійно влився в мистецький процес України, тісно спілкувався з членами ВАПЛІТЕ, взагалі з “харківськими романтиками”, сповідуючи так звану філософію вітаїзму. Цю мистецьку і життєву концепцію поділяли багато письменників того часу. Це і Микола Хвильовий, і Ю. Яновський, і Остап Вишня…
Усіх цих людей об’єднувала спрага до життя, вміння і бажання боротися за краще майбутнє, сприймати саме існування на землі як диво, не скоряючись перед труднощами. Усю силу свого духу вони вклали в вічні твори літератури, кінематографа, музики, живопису… Олександр Довженко – не тільки письменник, він увійшов у європейський культурний процес як кінематографіст. Багато кіномитців усіх країн та часів зізнавалися, що створювали свої стрічки під впливом мистецтва Довженка, його визнав увесь світ, але у СРСР… Як кажуть, нема пророка у своїй країні… Після тріумфу “Землі”, “Звенигори”, “Арсеналу” О. Довженко опинився “під прицілом” офіційної системи, яка змусила його переїхати до Москви та створювати фільми “за держзамовленням” – так було ув’язнено генія нашого народу. Відірваний від своєї землі, обмежений у вільному русі як фактично, так і духовно, митець тільки й міг, що записувати у щоденники свої справжні думки, усі свої болі, тугу за Україною, Києвом, щоб його зрозуміли хоча б нащадки, коли цього не можуть зробити сучасні “високопосадові особи”. Хоча й офіційно Олександр Довженко працював на “Мосфільмі”, мав різні державні нагороди, він був таким самим в’язнем системи, якими були заарештовані письменники того часу, обмежений у головному – у праві жити на своїй землі, у праві вести вільне мистецьке і духовне життя. Зрештою, О. Довженка звільнили з “Мосфільму”, звільнили з посад у комітетах, митець потрапив у справжню опалу, але вистояв, виніс своє гаряче серце живим та відкритим для творчості й роботи. У літературних творах письменник багато уваги приділяє темі війни: “Україна в огні”, “Повість полум’яних літ” та інші твори зображують голу правду тих страшних часів. Непереможний дух народу постає перед читачем, ми бачимо справжніх героїв, які, проте, не захоплюються своєю героїчністю, а мають просте і красиве серце, що не терпить несправедливості, пригноблення та неволі. Майстерно зображує О. Довженко і ментальність українського народу, не приховуючи і негативних рис, що за будь-яких часів мають місце, не зменшуючи чеснот нашого сильного та красивого серця. Ці твори мають по-справжньому загальнолюдське значення, бо проблема війни і миру, смерті та життя стосується усіх народів за усіх часів; психологія людини, яка потрапила в біду, терпіння та боротьба змальовані О. Довженком із кінематографічною точністю та глибоким знанням людської душі. В одному із щоденникових записів митець писав, що коли йому не доведеться більше повернутися в Україну і він помре у Москві, він заповідає перевезти його серце до Києва і поховати над Дніпром… Бо кожну хвилину такого складного і напруженого життя Олександр Довженко серцем був зі своєю землею та зі своїм народом… Ще за життя він віддав своє серце Батьківщині…
