Новела Н. Хвильового “Я (Романтика)”
Новела “Я (Романтика)” має ліричний початок. Саме з нього виникає зримий, реальний образ Матері: “З далекого тумана, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: те йде Марія”. Зринає той образ як спогад, як мріяння в стомленого в жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетень з’являється образ матері: “Воістину моя мати – втілений прообраз тієї незвичайної Марії, що коштує на гранях невідомих століть
Моя мати – наївність, тихий сум і доброта
И разючим контрастом до мріянь-спогадів, до зображених ніжними акварельними мазкаками образам матері й “її заколотного сина” розвертаються наступні картини, сповнені драматичних тривог і трагедійних подій. Контраст. Але не механічне протиставлення світле й чорного, а мотивоване розкриття, анатомічне дослідження психології Добра й Зла, які живуть у душі цієї людини. Письменник, начебто хоче простежити процес роздвоєння людського Я. У приміщенні “фантастичного” палацу-будинку розстріляного шляхтича засідає “чорний трибунал комуни”. На чолі трибуналу – син Марії: “бандит” – по одній термінології, “інсургент” – по іншійій. І ми хочемо вірити, що він не бандит, що він добрий і ніжний син Марії, покликаний революцією робити справедливість. Тим більше, що сам говорить: “Я – чекіст, але я й людина”. Цією людиною керує класова ненависть. Він із презирством розглядає “химерні портьєри, древні візерунки, портрети князівського прізвища”. Бачить і ненависть до себе: “Я дивлюся на портрети: князь супить брови, княгиня – гордовита, княжата – у тьмі столітніх дубів”. Здається, тут насправді повинен відбуватися справедливий Суд ім’ям народної революції. Чому ж тоді, коли збирається цей “чорний трибунал”, “з кожного закутка дивиться теперішня й воістину страшна смерть”? Чому тоді “обиватель” затверджує: “тут засідає садизм”? Не пролетар, не революціонер – “обиватель”.
Письменник показує і весь “механізм” роботи “чорного трибуналу”. Особливо яскраво це зображено в сцені, коли судять “жінку в жалобі й чоловіка в пенсне”. За що ж їх судять? За те, що в них були збори на приватній квартирі, що вони філософи й шукають правди, що вони говорять про Христю як про рятівника миру, про інших філософів і пророків, про нового Месію, про кризу в Європі й Азії. І головне, що цей процес подається без найменшої нотки іронії або сарказму. Усе на найвищому уравне правосуддя. Не як жарт і не як сарказм сприймається й вирок: “Так якого ж ви риса, матір вашу перетак, не зробите цього Месію із чека? – “Розстріляти”! Новела написана в 1924 році. А саме такі “докази” і такі глубокомудрие “вироки” будуть віддані революцією, а чекісти будуть виносити їх протягом багатьох лет. І тому ніякі сльози, ніякі спростування не могли похитнути віри, що вони, комунари “чорного трибуналу”, вершать справедливий суд над ворогами революції. В ім’я революції, в Ім’я світлого майбутнього людства. Не зупинить їхня рідна кров ні брата, ні сина, ні батька, ні матері. Тому що це була “єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни”.
И хоча іноді главковерху “щеміло під серцем”, і “не ридати, а плакати дрібними слізьми” хотілося йому, “як у дитинстві, на теплих грудях” матері, зупинити це страшне криваве шаленство було неможливо, тому що “це була дійсність: теперішня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть”. От чому син повинен був застрелити матір. От чому в ім’я ревоюции, в ім’я єдиної дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни син повинен стріляти в матір: “Тоді я в томлінні, охоплений пожежею якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й пригорнув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузер і нажав спуск у скроню”. Це був теперішній революціонер. Саме до такого висновку підводить нас письменник. Це гірко, страшно, але це так. І страшно тому, що це не бездушний дегенерат. Це людина, що мислить, зіставляє, будує логічні висновки. Він мучається: “Так, це були неможливі хвилини. Це було мучення. Але я вже знав, як я зроблю”. “Мені потрібно бути послідовним!” Страшно й тому, що “провина” Марії, як і тих черниць, тільки в тім, що “вони на ринку вели відверту агітацію проти комуни”.
И тільки! Але “главковерх чорного трибуналу комуни виконував свої обов’язки перед революцією”. І не міг він відступити від цього сліпого обов’язку, не міг він прийняти речення Андрюши відпустити мати. Він залишається кришталево чистий перед ідеєю, який він служить: “Там, у далекій безвісності невідомо горіли тихі озера загірної комуни”. Цими сумними словами закінчує свою трагічну новелу Н. Хвильовий
(2 votes, average: 3.00 out of 5)