“Слово до слова – зложиться Мова ” – це народне прислів’я дуже просто і влучно розкриває процес творення мови. У народу вона своя і є здобутком культури, духовної діяльності людей. Вона бере початок ще з доісторичних часів, без неї не може існувати суспільство. Але з плином часу змінювалися епохи, утворювались і розвивались нації. Хіба могла залишатися незмінною мова? Вона теж розвивалася, нових ознак і граней набувало слово. Мають свої особливості епохи, і мова кожної відрізняється і рисами, і метою. В кінці XVIII століття з’явилася
поема І. Котляревського “Енеїда”, написана живою народною мовою. Слово поета мало на меті заявити про існування українського народу. Можливо, тому у творі поєдналися жарт і сум, бурлеск і патетика. Он яка вона, мова, багата, красива і сильна. Трохи пізніше виступив із своєю прозою Г. Квітка-Основ’яненко. На той час українське слово вже було визнано, але його недооцінювали. Мовляв, грубе воно, здатне лише до висміювання. Треба було довести, що це не так. Тож змінилося літер слово – літературна мова. У творах Г. Квітки-Основ’яненка вона ніжна, лірична. Виявилося, що українці можуть і розчулити і надихнути,
і звеличити – все це є в мові, якою можна висловити будь-які почуття. Окрема сторінка історії українського слова – Творчість Шевченка, чиїми зусиллями наша мова досягла найбільших висот. Вона була такою різною: могутньою і гнівною, м’якою і ласкавою. Поет виконував замовлення свого часу – поставив слово “на сторожі” своїх нещасних земляків-кріпаків. Звичайно, і наша Сучасність, як і всі епохи після Шевченка, має своє обличчя і “диктує” нові вимоги письменникам – найголовнішими носіям, охоронцям і реформаторам мови. А до них приєднуються засоби масової інформації, державні службовці, депутати. Час розбудови держави вимагає діловитості, точності, сумлінності. Цих рис набуває і наша мова і робить зворотний вплив на всіх нас, виховуючи і розвиваючи і людей, і суспільство.
