НОССАК, Ганс Epix
(1901 – 1977)
НОССАК, Ганс Epix (Nossack, Hans Erich – 31.01. 1901, Гамбург – 02.11.1977, там само) – німецький письменник.
Народився в родині заможного гамбурзького комерсанта, після закінчення класичної гімназії у Гамбурзі вивчав філософію та юриспруденцію в Ієні. У 1922 р., не закінчивши навчання, залишив університет, працював робітником на фабриці, продавцем, журналістом, а після захоплення фашистами влади у країні, щоби не привертати до себе їхньої уваги, пішов службовцем у торговельну фірму свого батька. Після його смерті у 1945 р. очолив фірму, працюючи
Перші літературні спроби Носсака припадають ще на початок 30-х pp., але, починаючи з 1933 р. – року фашистського путчу, його публікації були відхилені, оскільки виявились несумісними із нацистською ідеологією, а сам письменник був приречений на довгі роки мовчання. Більше того, навіть ті нечисленні твори, які Носсак писав у цей період у “шухляду стола”, були знищені під час бомбардування та пожежі Гамбурга у 1943 р., за винятком двох п’єс, що вийшли друком вже після закінчення Другої світової війни: “Каїнове плем’я”
Письменницької слави Носсак зажив у другій половині 40-х pp., після публікації роману “Некійя” (“Nekyia”, 1947), збірки “Вірші” (“Gedichte”, 1947), збірки оповідань та повістей “Інтерв’ю зі смертю” (1948). Перші твори Н. були навіяні спробами осмислити гіркий досвід вчорашнього минулого – фашизму та Другої світової війни. Носсак розглядає війну як всесвітню катастрофу, думка про яку викликає у нього відчуття провини і “зрадженого минулого”, що їх письменник намагається осмислити в образах символічного та міфологічного звучання.
У повісті “Загибель” (“Der Untergang”), яка ввійшла у збірку “Інтерв’ю зі смертю”, йдеться про бомбардування Гамбурга у 1943 p., очевидцем якого Носсак був. Картина реального бомбардування метафорично підсилюється і гіперболізується, поступово переростаючи в символічний образ апокаліптичної катастрофи, в якій гине весь світ, а людина залишається одна на голій землі після всепланетної пожежі. Як зауважує О. Карельський, “образ “кінця світу” і образ самотнього очевидця, “котрий вижив”, “уцілів”, стають основоположними структурними компонентами художнього світу письменника, немовби двома вихідними точками внутрішньої топографії цього світу”.
Апокаліптичною символікою, пов’язаною із міфологічними асоціаціями, пронизаний й роман “Некійя” (у пер. з давньогр. некійя – принесення жертви мертвим), головний герой якого уві сні потрапляє у царство мертвих. Під час своєї першої мандрівки він опиняється у якомусь мертвому місті, яке, очевидно, символізує собою вчорашній день, день катастрофи. Спілкуючись з тінями мертвих, колишніми мешканцями цього міста, він доходить висновку, що місто загинуло через свою сліпу віру у можливість раціонального осягнення сенсу буття. Наступна мандрівка героя інтерпретує пісню XI “Одіссеї”, де йдеться про сходження Одіссея в Аїд і його зустріч із матір’ю. І знову письменник намагається заперечити постулати раціональної логіки, руйнівний чоловічий первень, протиставляючи йому мирне жіноче начало як єдину можливість оновлення людства. До інтерпретації в дусі екзистенціалістської філософії сюжетів античних міфів Носсак звернувся і в інших творах цього періоду, зокрема в новелах-притчах “Орфейі…” (“Orpheus und…”, 1948), “Кассандра” (“Kassandra”, 1948) та ін. Серед ознак, які зближують художній світ Н. з філософією екзистенціалізму, критики виокремлюють атмосферу “буття в смерті”, образ героя, котрий перебуває на межі двох світів і йде “навчатися до смерті”, уявлення про “інтерв’ю зі смертю” як єдине джерело справжнього знання.
Мотивами песимізму, зневіри в людині, котру нічого не навчили гіркі уроки минулого, пронизані й романи Н. 50-60-х pp.: “He пізніше листопада” (“Spatestens im November”, 1955), “Спіраль” (“Spirale”, 1956), “Молодший брат” (“Der jlimgere Bruder”, 1958), “Після останнього повстання” (“Nach dem letzten Aufstand”, 1961), “Заповіт Луція Евріна” (“Das Testament des Lucius Ewinus”, 1965), “Справа Д’Артеза” (“Der Fall d’Arthez”, 1968), “Невідомому переможцю”(“Dem unbekannten Sieger”, 1969).
У романі “Не пізніше листопада” змальована історія трагічного кохання дружини респектабельного західнонімецького промисловця Маріанни Хельдеген і письменника Бертольда Мьонкена, подана на тлі дантівської історії Франчески та Паоло. Вчинок Маріанни – це не банальна подружня зрада, навпаки, це спроба жінки вирватись зі стерильного, великосвітського життя у сферу екзистенційного, “негарантованого”, за словами самого автора, буття. Роман Носсака може бути інтерпретований як твір про втрату ілюзій, про неможливість щастя у світі, позбавленого “людського обличчя”. Аналогічну тематику Носсак порушує і в романі “Спіраль”, герої якого прагнуть переступити межу екзистенцій-ного інобуття. Юнак Карлос Хеллер, головний герой роману “Молодший брат”, виступає своєрідним символом авторської ідеї вищого пізнання, насамперед – пізнання потенційних можливостей свого “я”, “своєї втраченої, так і не зреалізованої екзистенційної чистоти, не забрудненої одними компромісами з повсякденністю”. У романі “Після останнього повстання” Носсак спростовує концепцію історичного оптимізму: “Коли останнє повстання закінчилося, швидко з’ясувалося, що воно було невдалим, оскільки повсталі прагнули до того ж, чого бажали й ті, проти кого вони повставали: влади”. Роман Н. “Після останнього повстання “набуває форми філософської притчі, що засвідчує гіркий досвід революційних потрясінь XX ст. У романі “Справа Д’Артеза” Носсак протиставляє безперспективність революційних спроб зміни світу окремими героїчними особистостями, здатними на самопожертву.
У двох останніх романах 70-х pp. – “Украдена мелодія” (“Die gestohlene Melodie”, 1972) і “Щаслива людина” (“Ein gliicklicher Mensch”, 1975) Носсак продовжує розробляти традиції жанрової форми роману-притчі, інтерпретуючи в дусі екзистенціалістської філософії міфологічні образи та сюжети.
В. Назарець
(2 votes, average: 4.50 out of 5)