Незламність поета у важких випробуваннях
Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших українських поетів XX століття, схоже на спалах – короткий і яскравий. Сьогодні його ім’я мало відоме в Україні, багато людей його взагалі не чули. І це не дивно, адже довгий час воно замовчувалося, творчість була заборонена.
Трагічно склалася доля Василя Стуса. Запальний, нетерпимий до будь-якої неправди, поет особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. Як тільки міг,
Але навіть перебуваючи в таборах, Василь Стус не корився, а мужньо боровся. Його життя – це терниста дорога, це дорога через будь-які перешкоди до правди і віри в майбутнє. Безмежно люблячи Батьківщину, поет ніколи не жалів про обраний шлях:
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
Але перейти – не помину.
Поет реально дивився на життя, він розумів, що його доля буде тяжка, а шлях тернистий. Але, відчуваючи це, поет іде назустріч долі рішуче і сміливо. Він твердо переконаний у тому, що правда за ним. Тому зі спокійною гідністю і чистим сумлінням він каже:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідворотних верст…
Поезія “Як добре те, що смерті не боюсь я…” є поетичним і громадянським маніфестом В. Стуса. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя – мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її майбутню перемогу.
Трагедія Василя Стуса в тому, що він був чесною людиною і не пішов на компроміс із совістю, в тому, що він щиро любив Україну, а його вимоги до себе і до суспільства були справжніми.