НЕРВАЛЬ, Жерар де
(1808 – 1855)
НЕРВАЛЬ, Жерар де (Nerval, Gerard de; автонім: Лабрюні, Жерар – 22.05. 1808, Париж – 26.01.1855, там само) – французький письменник.
Один із найсамобутніших французьких письменників-романтиків, Жерар де Нерваль довго і важко входив у велику літературу. За життя, сповненого справжнього, без пози, трагізму, він був відомий у літературних колах Парижа, у ньому бачили цікавого, але аж ніяк не першорядного письменника. Осягнення творчості Нерваля відбувалося вже після його смерті, головним чином у XX ст. У наш час для кожного освіченого француза
Нерваль народився у Парижі, в родині військового лікаря, колишнього солдата республіканської і наполеонівської армій. Незабаром після народження хлопчика батько відбув з військовою частиною у Німеччину, з ним поїхала мати; там вона через деякий час захворіла та померла у Сілезії, де й була похована. Жерарові не судилося її знати, вона назавжди лишилася для нього загадкою та ностальгійним
Залишеного батьками, майбутнього поета виховав двоюрідний дідусь у Мортфонтені. ще у французькій провінції Валуа. Мортфонтен, “мертве джерело” – назва, у якій є щось суто нервалівське, у ній смерть і джерело, кінець життя і народження, могила та живлюща джерельна вода, а це – ключові образи-поняття творчості Нерваля, її метамова. Коли батько, вийшовши у відставку і поселившись у Парижі, забере до себе сина, той щоліта приїжджатиме в Мортфонтен, де ще квітнув фольклор, яким дуже зацікавився Нерваль і який згодом увійде у його творчість.
Навчався Нерваль в одному з найкращих паризьких ліцеїв, де здобув широкі і грунтовні знання, у тому числі двох східних мов, арабської та перської. Там же він почав писати, і ще під час навчання у ліцеї видав дві – значною мірою іде учнівські – поетичні збірки, “Національні елегії” (“Elegies nationales”, 1826) і “Політичні сатири” (“Satires politiques”, 1827). Хоч у ті роки у Франції бурхливо розвивався романтизм, юний Нерваль лишався поза романтичним рухом. В обох збірках він дотримувався принципів класицизму з його специфічною громадянськістю та її риторичним вираженням. У першій – він сумував за недавньою величчю Франції, наполеонівською епопеєю, у другій – викривав і засуджував режим Реставрації. Його головними наставниками в поезії цього часу були К. Делавінь, поет пізнього класицизму, і Ж. П. Беранже, котрого він тоді дуже шанував і наслідував у деяких віршах. Загалом же його рання поетична творчість не має значної вартості.
Справжнє входження Нерваля в літературу відбулося наприкінці 20-х pp., коли вийшов його переклад першої частини “Фауста” Й. В. Гете. Це був уже третій французький переклад уславленого твору, але він затьмарив два попереді і став визначним явищем художнього життя країни. Відступивши від французької традиції перекладати поезію прозою, Нерваль значну частин) тексту переклав віршами. Гетівський “Фауст” у перекладі Нерваля справив незабутнє враження на французьких романтиків. Як про “одну з найвизначніших подій… життя” згадує Г. Берліо: у “Мемуарах” про те “незвичайне та глибоке враження, яке справив “Фауст” Гете… у французькому перекладі Жерара де Нерваля”. У “Сповіді сина віку” А. де Мюссе говорить про те, їж цей твір вплинув на духовний клімат Франції і, на його думку, сприяв поглибленню “хвороби віку”. Сам Гете схвально відгукнувся на переклад Нерваля. Той ще не раз до нього повертався, поліпшуючи з кожним виданням, а до видання 1840 р він включив і сцени з другої частини “Фауста”. Цей переклад не втратив у Франції свого значення й на сьогодні.
Нерваль перекладав ще поезії Гете, а також інших німецьких поетів, передромантиків і романтиків – Й. К. Ф. Шиллера, В. Г. Клопштока, Г. А. Бюргера, Л. Уланда. У 40-х pp. він зблизився з Г. Гайне і переклав два цикли з його “Книги пісень” – “Ліричне інтермецо” і “Північне море”. Цікавився Нерваль і німецькою романтичною прозою, особливо прозою Е. Т. А. Гофмана, яку теж перекладав французькою мовою. Водночас Нерваль зазнав значного впливу німецької літератури, і цей вплив був широким та різнобічним, проявившись як на рівні семантичному, так і на рівні поетики та стилю.
Активна творча діяльність письменника розгорнулася у 30-х pp. Із різних псевдонімів, якими він підписував свої твори, остаточно було обрано де Нерваль – за назвою невеликого земельного спадку, що належав його дідові. На початку 30-х pp. він активно включився у романтичний рух, увійшов у 1832 р. у “Малий сенакль”. Відтоді творчість Нерваля розвивається в річищі романтизму, але не вкладається в нього. Як у своїй поезії, так і в прозі він виходить за його межі, нерідко прориваючись до XX ст., передвіщаючи відкриття символістів і авангардистських течій.
Літературна спадщина Нерваля значна за обсягом і досі ще повністю не зібрана й не опублікована. Він працював у різних жанрах: писав поезії, повісті й оповідання, драми й оперні лібрето (останні у співпраці з А. Дюма), подорожні нариси та публіцистику. Постійно перебуваючи у матеріальній скруті, Нерваль активно працював у паризькій пресі. Він вів спосіб життя, характерний для артистичної богеми, і це життя поза офіційним суспільством, його нормами та цінностями, стало для нього звичним.
Нерваль багато подорожував, і в цьому, крім вродженого нахилу до мандрів, відігравали свою роль практичні інтереси, спричинені журналістською діяльністю. Він об’їздив Німеччину, подорожу-зав по Італії та інших країнах Європи, побував з Африці та на Близькому Сході. Про ці подорожі Нерваль розповів у своїх кореспонденціях, з яких згодом були складені книги документальної прози (“Подорож на Схід” – “Voyage en Orient”, 1851) і “Лорелея” (про мандри по Німеччині), що вийшли в останній період його життя.
Визначним і своєрідним набутком французької романтичної літератури є художня проза Нерваля. Першим значним її твором було оповідання “Зачарована рука” (“La main enchantee”, 1832), написане в період захоплення французьких романтиків середньовіччям і готичним романом. У 30-х pp. він написав ще кілька оповідань, на деяких із них виразно позначився вплив Гофмана (“Соната диявола”, “Геттінтенський цирульник”). Але найкращі прозові твори Нерваля з’явилися в останній період його творчості, у 50-х pp.; вони увійшли до двох збірок – “Ілюмінатів” (“Les illumines”, 1852) і “Донок вогню” (“Les filles du feu”, 1854).
У цих збірках Нерваль звертається до історії, що зближує його з пізньою романтичною прозою, де історична тематика була домінуючою. Історичні повісті Нерваля, зокрема “Історія абата де Бюкуа” і “Анжеліка”, дуже своєрідні за змістом і структурою. За методом художньої інтерпретації історичного матеріалу вони впритул наближаються до літератури XX ст. На структурному рівні вони пов’язані з документалістикою Н. і побудовані як “документальні” твори. їхній текст складається з розповіді автора про розшуки старовинних видань, у яких описана історія життя героїв, і з уривків та розділів із цих видань, вигаданих і стилізованих під ту чи іншу епоху, під стиль мислення та письма того чи іншого століття. Отже, маємо в цих творах Нерваля те “мімікрування” під документальний жанр, яке стане характерною особливістю структури та стилістики художньої прози 2-ї пол. XX ст., зокрема історичної.
У повістях Нерваля маємо два плани, сучасний та історичний, які переплітаються та взаємодіють. З цим пов’язана постійна присутність автора у творі, його активна роль як на змістовому, так і на композиційно-структурному рівнях, що теж наближає його повісті до літератури XX ст. І, зрештою, він звертався до історії не для того, щоби досліджувати історичні процеси та закономірності, – його цікавила, насамперед, неординарна людська особистість, її свідомість і психологія. Творити для нього передусім означало пригадувати і пізнавати себе, в героях він втілював свої риси і через них осмислював себе.
За стилем повісті Нерваля теж різняться від романтичної історичної прози. їхньому автору чужий “метод картин”, живописання минулого у його локальному й історичному колориті, що було властиве французькому історичному роману часу його розквіту. Написані повісті в стилі, що швидше схожий на стиль Стендаля, зокрема його хронік і біографій, він характеризується чіткістю і логічністю викладу, своєрідними сцієнтичними орієнтаціями та інтонаціями.
Збірки Нерваля “Ілюмінати” та “Дочки вогню” пов’язані між собою, між їхніми найбільшими творами існує і сюжетний зв’язок: сюжет про абата Бюкуа починається в повісті “Анжеліка” з пізнішої збірки “Дочки вогню” і продовжується в “Історії абата де Бюкуа” з “Ілюмінатів”. Проте в цих збірках провідними виступають різні ідейно-тематичні мотиви. На провідний мотив першої збірки вказує її назва. У трактуванні Нерваля ілюмінати – це не тільки релігійно-містична секта XVII ст., до якої належать персо-нажі з деяких творів збірки, а й загалом люди, що мають дар духовного осяяння, прозрівання природи та людського буття. Тут дається взнаки захоплення пізнього Нерваля містицизмом і окультними науками. Повна назва збірки – “Ілюмінати, або Предтечі соціалізму “. Згаданим даром автор наділяє абата Бюкуа, котрий наприкінці свого авантюрного життя розробляє “проект республіканського устрою, у якому розглянуті способи ліквідації монархії”, і цей “проект” характеризується як “один із предтеч французької революції”.
Інші мотиви виходять на перший план у збірці “Дочки вогню”, яку справедливо вважають одним із шедеврів Нерваля. Вона пов’язана – і це підказує її назва – з натурфілософським вченням про чотири стихії – землі, води, повітря і вогню – як першоелементами світу, котрими захоплювався пізній Нерваль, з його прагненням до витворення синтетичної натурфілософської картини буття. Це збірка глибоко автобіографічна, передусім у розкритті духовного та душевного життя письменника, сповнена ліризму, чарівного та щемкого водночас. Домінує в збірці тема кохання, що містить натурфілософські мотиви.
Де б не мандрував поет, яку б жінку не кохав, він завжди, неусвідомлено чи свідомо, шукає Єдину, котра інкорпорується у тій чи іншій жінці і поміж тим лишається недосяжною. У “Ольвії”(“Sylvie”) герой-оповідач кохає дівчину (її ім’ям названа повість), у якій втілилася “краса земна”, проте не може звільнитися з-під влади “фатального привиду” Адрієни, з якою зустрівся замолоду. “Обливаючись палкими слізьми, я кинувся до її (Сільвії) ніг, я сповідався їй в усьому – у моїх ваганнях, у дивацтвах, розповів про фатальний привид, який весь час виникає на моєму життєвому шляху. “Врятуйте мене! – повторював я. – Я повернувся до вас назавжди”. Але таке повернення у Н. неможливе, бо саме почуття у нього за своєю природою амбівалентне.
Закономірно з’являється у повісті Нерваля тенденція до міфологізації, що відповідало характерові світосприйняття Н. і, зокрема, його трактуванню кохання. Найвиразніше це проявилося в “Октавії”(“Octavie”), де герой втікає з Парижа від “фатального кохання” до актриси (у ній вгадуються риси Женні Колон, котра відіграла негативну роль у житті Нерваля) і в Неаполі зустрічає жінку, котра справила на нього дивне враження: “Ця жінка з її дивними манерами, у цих шатах королеви, горда та примхлива, здалася мені однією з фесалійських чарівниць, котрим у винагороду за сон віддають душу”. І далі: “Я втік від цього привида, котрий і вабив, і лякав мене”. Симптоматично, що стіни житла цієї жінки “були прикрашені старовинними картинами, на яких зображені чотири стихії в образ міфологічних божеств”. До цих божеств Н. звертається в оповіданнях “Ізіда” і “Пандора”, що теж входять у збірку “Дочки вогню”. Так завершується у Нерваля міфологізація Єдиної, її образ ста= багатозначним і амбівалентним, у ній джерел с і сенс буття, перший і останній час, життя і смерть (вона “смерть і смертна”).
Останній прозовий твір Нерваля “Орелія” (“Aurelia” був написаний за кілька місяців до його смерті. Задум і зміст цього твору пов’язаний з душевною хворобою, на яку страждав письменник Перший її приступ стався у 1841 p., поті’.: приступи неодноразово повторювалися, проте після них розумові і творчі сили Нерваля поновлювалися. Душевна хвороба є фактом не тільки його біографії, а й творчості, з нею французькі дослідники пов’язують своєрідний характер його пізніх творів, їхню “загадковість”. Але ця проблема має й інший аспект, свідченням чому є, насамперед, “Орелія”. У цьому творі Нерваль ставив перед собою завдання якомога точніше описати стан душевнохворої людини, процес перебіг. хвороби. У листі до батька він повідомляв “Я пробую описати ті враження, які дає мені хвороба. Це прислужиться науці”. За вдалим означенням Т. Готьє, близького друга Нерваля, “Орелія” – це “сам Розум, під чиє диктування Божевілля пише свої мемуари”, причому автор і тут не зрадив своєму стилю, “дохідливому. прозорому та логічному”.
Поетична спадщина Нерваля, якщо не враховувати ранніх його віршів, невелика за обсягом. Складається вона, в основному, з двох циклів “Одолет” (“Odolettes”) і “Xимер” (“Fantaisie”). До першого циклу належать поезії 1-ої пол. 30-х pp., коли відбувалося становлення Нерваля як самобутнього поета. Назва циклу “Одолети”, тобто “маленькі оди”, запозичена у П. де Ронсара, видатного французького поета XVI ст.. У цих дохідливих за змістом і прозорих за формою віршах зійшлися дві поетичні традиції французької поезії XVI ст., поезії докласицистичної, якою захоплювався Нерваль, і народної поезії, яка збереглася у близькій його серцю провінції Валуа.
В одолетах відсутні як байронічні мотиви гордої самотності та скорботи, так і притаманне романтизму захоплення яскравістю барв і пластичністю форм. Немає у Нерваля також риторичного пафосу та риторичних фігур, від яких не могли відмовитися ні В. Гюго й А. де Ламартін, ні А. де Мюссе і А. де Віньї. Натомість маємо тонке та проникливе вживання у “неяскраву” поезію повсякденного життя та звичайних речей, чим його “маленькі оди” схожі на поезію Дж. Кітса. Нерваль не лякався сфери побуту, яку романтики зазвичай вважали суцільне тривіальною та непоетичною, і подав у циклі “Одолети” кілька чудових елегійних замальовок (“Бабуся”, “Кузина”, “Алея Люксембурзького саду”). Деякі з поезій циклу озиваються народною піснею, її образним ладом, її інтонаціями та ритмомелодикою (“У лісовій гущавині”).
Але поетична слава Нерваля засновується передусім на циклі “Химери”, включеному до збірки “Дочки вогню” за рік до його смерті. Цей невеликий цикл посів помітне місце у французькій поезії, саме у ньому Н. “проривається” до поетичних структур XX ст. Цикл складається з сонетів канонічної форми. Але якщо класичному сонету властиві ясність думки та почуття і їхнє прозоре пластичне втілення, то в “Химерах” Нерваля сонети, зберігаючи пластичну виразність форми, наповнюються складним і неоднозначним змістом. У них з’являються міфологічні паралелі, історичні та літературні ремінісценції, різнопланові асоціації, нерідко вражаюче несподівані; символіка, що дозволяє поетові відтворювати внутрішній світ із незнаною доти складністю та глибиною.
Нервалю доводилося відстоювати право на свій “темний стиль”. У передмові до “Дочок вогню” про цикл “Химери” він писав: “Вони (ці сонети) не темніші, ніж метафізика Гегеля чи “Меморії” Сведенборга; коли їх прояснити, якщо не взагалі можливо, то вони втратять свою чарівність”. Власне тут Нерваль випередив відомий принцип П. Вердена “про неясне говорити неясно”, що має на меті адекватність відтворення душевних станів. Але Верлен мав на увазі неясність і невизначеність почуття, його відтінків і перебігів, натомість у Нерваля ідеться про складні духовно-душевні комплекси.
Весь цикл освітлює, кажучи словами автора, “чорне сонце меланхолії”, цим визначається і його домінуюча тональність. Своє стражденне життя, потьмарене душевною хворобою, поет переводив у міфічно-символічний план і осмислював його як сходження у царство мертвих. Узагальнене вираження цього мотиву містить перший сонет циклу, в заголовок якого винесене іспанське слово “EI Desdichado” (знедолений). Українською мовою цей сонет свого часу переклав М. Драй-Хмара, але він не надав належної уваги відтворенню образів-ключів із символічним змістом, виділених в оригіналі курсивом (“моя мертва зірка”, “чорне сонце меланхолії”, “квітка, втіха скорботному серцю”), і це позначилося на адекватності перекладу:
Я – безпорадний, я – самотній і смутний,
Мов аквітанський принц серед завалин вежі:
Ти згасла, як зоря, замовк мій спів лункий, –
Лиш Туги чорний диск пливе у безбережжі.
Прилинь, визвольнице, в цей морок гробовий,
Вернувши Позіліп, і моря сині межі,
І квітку дорогу, й альтанки дах виткий,
Де грона з рожами сплелись в одній мережі.
Я Байрон? Люзіньян?.. Чи Феб, чи Купідон?
Її цілунки ще горять на чолі в мене;
У гроті марив я, де плавають сирени…
Я двічі переплив звитяжцем Ахерон,
Співаючи в піснях, під лірний дзвін Орфея,
Як молиться свята і як шаліє фея.
Мотиви смерті, могильного мороку і боротьби з ними життєтворчих сил проходять через весь цикл, трансформуючись у міфічно-символічні образи та парафрази. Витворюється своєрідний поетичний код, у якому виражені обставини та колізії трагічного життя поета, його духовна біографія, і водночас вони набувають надособистісного містеріального змісту.
Свій поетичний шлях Нерваль охарактеризував у таких словах: “Мої перші вірші створені ентузіазмом юності, другого періоду – коханням, останні – відчаєм. Муза увійшла в моє серце як богиня з золотими словами, а виривається вона з нього як піфія з криками болю та страждання”. Життя поета завершилося трагічно: бездомний і без засобів до існування, він повісився на світанку 26 січня 1855 р. у завулку на вулиці Старих ліхтарів.
Д. Наливайко
(2 votes, average: 5.00 out of 5)