Неймовірна дійсність війни (по повісті “Привіт із фронту”)
З кожним роком все менше і менше залишається серед нас тих, хто зустрів фатальний світанок 22 червня 1941 року. Тих, хто суворою осінню 1941 року захищав Москву, хто бачив кривавий сніг Сталінграда, хто “пів Европи по-пластунськи проорав!”. Вони не стояли за ціною, добуваючи перемогу, не думали, “кому пам’ять, кому слава, кому темна вода!”. Повість В. Кондрат’єва “Привіт із фронту” від інших книг про війну відрізняється особливою пронизливістю і ліризмом. Це, мабуть, єдиний добуток письменника, де оповідання ведеться від першої
Ніна, героїня повести, згадує себе дев’ятнадцятирічною – часом іронізуючи, часом засуджуючи, але ми почуваємо, наскільки дороги для неї ці спогади – про юність, що збіглася з війною. Назва повісті “Привіт із фронту” перегукується з її заключними словами: “Привіт з юності, Юра”.
Письменник як би наближає своїх героїв і ту страшну війну до нас, сьогоднішніх. Адже
Але у свої двадцять років він – вже командир роти, має дві нагороди. Ніні – дев’ятнадцять. Зважаючи на все, вона – гарненька, дотепна, товариська дівчина і дуже схожа на нас, сучасних дівчисьок. Вона теж до запаморочення любить танцювати, сміятися, любить, щоб нею захоплювалися. Але Юра зміг розглянути в ній і інше. Вона розумна і відрізняється від інших, наприклад, від тієї ж Клавкі. Дивно, але сила її любові завжди залежала від ступеня страждань пораненого: “Я закохувалася тільки в найважчих – безногих, безруких, черепників, з якими не те, що потанцювати, але й поговорити-то часом було важко!” У кожній новій партії поранених Ніна “знаходила знову самого покаліченого, найважчого, і її серце наповнювалося незвичайною жалістю, що незабаром переростала в закоханість, і знову вона думала, як йому буде потрібна, як буде доглядати за ним, і, звичайно, все життя, що залишилося!”.
Ніна вміє співчувати. Її любов допомагає страждаючим людям, у яких спереду знову війна. Вона майже не пам’ятає лейтенанта Юру. Проте, знаючи, як на фронті потрібні листи, не може не відгукнутися. Спочатку Ніна відповідає на листи Ведерникова тільки з почуття боргу. Часом вона поводиться безтактно, зневажливо ставиться до його віршів, не хоче, щоб він надсилав їй свою фотографію. Але згодом вона розуміє, наскільки щирі і глибокі почуття відчуває до неї юнак. Ми бачимо, як під впливом цієї любові змінюється сама Ніна. Питання Юри в черговому листі про сенс життя вже не є для неї несподіваним. Ми читаємо листа Юри і розуміємо, як важлива для нього була ця можливість – поділитися з кимсь думками про життя, а головне, щоб не зачерствіти душею в постійних жахах війни, комусь неодмінно розповісти про побачену “велику червону квітку” на мінному полі, згадати улюблені вірші.
Мабуть, це єдина можливість зберегти на війні свою душу. А Ніна раптово розуміє, наскільки дорогим доказом Юріної любові є ця квітка, зірвана під кулями. Юра пише Ніні перед боєм і мимоволі підбиває підсумок: “Ви повинні знати, що в бій я піду з радістю й з вірою, що все буде добре! Живете тім “живим життям”, про яке писав Вересаєв, і будьте завжди безхмарні й радісні!” Передчуття не обдурило Ніну – це був останній лист. Дивна історія любові двох людей, які так і не встигли пізнати як слід один одного, що навіть не встигли перейти на “ти”! Війна обірвала переписку, війна обірвала життя Юри Ведерникова. Але в серце Ніни залишилася пам’ять, і вона пронесла спогади про свою першу теперішню любов через все життя. Повість В. Кондрат’єва допомагає нам краще зрозуміти ту епоху і людей, що врятували нас від війни.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)