Іван Франко – Малий Мирон III

А коли лiтом усi старшi з хати пiдуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хатi. В хатi вiн боїться. Боїться “дiдiв у кутах”, тобто тiней, боїться череватого комина, чорного внутрi вiд сажi, боїться грубої деревяної клюки, вбитої в вiконце, що в повалi * (* Повала – стеля.) для пропускання диму вiд скiпок, якими свiтять зимою. Мирон лишається надворi. Там вiн може собi гуляти, рвати зiллячко i розщипувати на кусники, будувати хатки з трiсок i патичкiв, що на дровiтнi, або й так собi лежати на приспi, та грiтися на сонцi, та слухати цвiркоту горобцiв на яблуньках,

та глядiти на синє небо. Любо йому, i на дитиняче чоло знов немов хмарка набiгає – се думка надходить.

– А чим то воно чоловiк усе видить? I небо, i зiлля, i тата з мамою? – таке питання насувається йому нi звiдси, нi звiдти. – Або чим чує? Он каня * (* Каня – шулiка.) кевкає, кури кудкудачуть… Що то таке, що я тото чую?

Йому здається, що все те чоловiк дiє ротом, i видить, i слухає. Рознiмає рот: так i є, видно все, чути все…

– А може, нi! Може, очима?

Зажмурює очi. Ов, не видно нiчого. Рознiмає: видно й чути. Зажмурює знов – не видно, але чути.

– Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? – Знов рознiмає

i затуляє рот – чути! Далi очi – все чути. Аж ось прийшла думка – заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нi кудкудакання курей, нi кевкання канi. Вiднiмає пальцi – чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз – те саме.

“Що се таке? – мiркує сам собi Мирон. – Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже”.

Пробує раз i другий – так, зовсiм так!

А коли поприходили женцi на полуднє, вiн, пiдскакуючи, бiжить до батька.

– Татуню, татуню! Я щось знаю!

– Та що таке, моя дитино?

– Я знаю, що чоловiк очима видить. По батьковiм лицi перебiг усмiх.

– А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

– Як, як?

– Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тiльки шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

– Iди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далi женився, а такi дурницi говорить? Чому ти нiколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатi вивiз?.. Таже чоловiк усе чує вухами! – i шум, i кудкудакання.

– А чому ж не чує разом! Тiльки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? – запитав малий. – От потрiбуйте самi! – I вiн справдi для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотiла ще щось, але вiдповiдi на те питання не знайшла.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Іван Франко – Малий Мирон III

Categories: Нові твори

Links