“Народе мій, до тебе я ще вернусь” (В. Стус)
Українська поезія тісно пов’язана з історією нашого народу, визначалась життям народу, була вершиною його духовності. У найяскравіших своїх виявах вона випереджала час, вступала у суперечність із неправдою, за що платила долями й життям кращих своїх синів. Василь Стус – це світлий образ громадянина, цілісність патріотизму якого вражає. За кожним помислом, за кожним образом – Україна. Відірваність від рідної землі тільки посилила відчуття синівської любові.
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що
В передчутті недовідомих верст
Писав Василь Стус, викладаючи своє життєве кредо, свої духовні принципи. Він переконаний у своїй правоті, а це дає силу вистояти, не схилитися. Поет ніби передчував свою трагічну смерть, був готовий до неї, і не хотів нічого змінювати у своєму житті:
Яким мене мати вродила
І благословила в світ.
І добре, що не зуміла Мене від біди вберегти.
Перебуваючи на чужині, В. Стус думав про Україну, мріяв про рідний край, у північних пейзажах бачив свою землю та її символи:
На колимськім морозі калина
Зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна
І собором дзвінким Україна
Написалась на мурах тюрми…
У одній із поетичних замальовок Василь Стус писав: “Я є вільний – і тому моя країна є вільною, бо вона в мені…” Поет передбачав, що додому повернеться інше мертвим, але це не тільки не лякало його, а навіть спонукало дякувати за що “…жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття”. Комуністичний режим виявився безсилим перед незламністю духу Василя Стуса, він вірив у своє повернення в Україну:
…ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні.
І Василь Стус повернувся. Він живе серед нас у своїх невмирущих поезіях, буде вічно жити у наших серцях.
“Жити треба так, аби голуби сідали на плечі…”
Звідки Василь Стус черпав свої сили, щоб вистояти у двобої з державною тоталітарною системою? Кажуть, що людина починається з дитинства. Збереглися скупі свідчення про ранні роки поета. Сам Стус згадував, що з самого малечку відчував себе самотнім: мама в полі, вдома нікого нема. Пізніше його забрала до себе бабуся, але його, ще зовсім малого, налякав пес. Сільська знахарка “вилила переляк”. Вона була, мабуть, справжня цілителька, бо позбавила його страху на все життя.
Він не відчував страху ні перед державною системою, що не давала можливості вільно говорити, творити, ні перед своїми тюремниками, що знущалися з нього у в’язниці, ні перед самою смертю.
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття…
В атмосфері неволі В. Стус зумів створити власний вільний світ і реалізувати в ньому: “Україна під окупацією? – та нічого подібного! Я є вільний – і тому країна є вільною, бо вона в мені… І тому правила гри я призначаю свої… Світ, оточує мене, не варто того, аби я зрадив себе, зрікся своєї віри, своєї гідності”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)