Є люди, що не вміють жити легко, безтурботно, тому що мають чутливу натуру та совість. Будь-яке зло, будь-яка несправедливість руйнують їх спокій, заперечують благополучне існування. Усе це перетворюється у справжню життєву драму, якщо така людина – митець, а обставини її життя зовсім несприятливі для творчості. Життєве кредо Василя Стуса виключало компроміси з усім, що вважав для себе неприйнятним. Він писав: “…поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет
– це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би біля землі…” Творчість була часткою його натури, хоча митець назвав її справою, якою він у своєму житті міг би не займатися. Вона була його спробою зробити життя кращим, розбити застиглість тоталітарної держави. Іншого шляху, іншої долі для Стуса не було. Його поетична муза, чесна і безкомпромісна, мужніла у безперервному двобої з ідеологічним тиском на особистість. Відірваний від Батьківщини, поет ніколи не забуває про її славне минуле, хоча жорстоке сьогодення змушує весь час порівнювати
нинішній стан з минулим. Прагнення до волі не має виходу у тоталітарній державі. Можна опуститися, а можна надіятися і боротися удвох зі своєю музою за краще майбутнє. Але в той час, навіть при творчій зухвалості Стуса, не можна було сподіватися на її вільний політ: Звіром вити, горілку пити – і не чаркою, поставцем, і добі підставляти спите вірнопідданого лице, і не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ… Він саркастично зауважує: “Отак живу, як мавпа серед мавп…” У “винагороду” за поетичний бунт його перша збірка “Зимові дерева” так і не була надрукована. Життєві труднощі не ламають, а гартують цю цільну натуру, цей незалежний дух. У 1972 його арештовують і засуджують на 5 років таборів. Незабаром після повернення з колимського заслання – новий арешт і засудження на 15 років. Але жоден з віршованих рядків, написаних у цей час, не містить каяття чи нарікання. Більше того, з неволі у листі до матері поет пише: “Не оплакуй моїх фотокарток, мамо… це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”. Людина чистої та чутливої натури, Василь Стус виявляє себе у поезії як справжній стоїк, готовий мужньо нести хрест свого гіркого талану. Де б він не був, усюди відчував живий зв’язок зі своїм краєм. “Сто років, як сконала Січ”, “Ярій, душе. Ярій, а не ридай” – у цих та інших емоційних звертаннях до України звучить справжній біль за уярмлену землю і понівечену народну душу: Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах… У поезії Василя Стуса звучить ще шевченківський мотив, який часто зустрічається в українській літературі. Він влучно поданий пристрасним вигуком про Україну: “Я не люблю її з великої любові!” Для Стуса прояв найвищої любові до українця – ненавидіти в ньому раба. Поет не допускає існування раба в собі: “Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони”. Поетовій Музі судилося довго дивитися на світ через тюремні грати. Образ світу, поділеного на квадрати, частий і багатогранний у віршах Стуса. Все, що поділено, приписано, обезживлено, незмінно викликає в нього протест. Поезія спротиву і болю – так можна охарактеризувати творчість Василя Стуса. Величезна брила страждання виростає з його рядків: “Біда так тяжко пише мною. Так тяжко мною пише біль”. Розлука з рідним краєм, туга за матір’ю, дружиною, сином, підірване здоров’я, тяжкі роздуми над добром і злом світу – цього забагато для однієї людини. Недаремно поет вигукує з болем у вірші: “Я не крицевий!” (“Скучив за степом…”). І водночас перо його вперто виводить: Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – отож терпи, терпи. Ніхто тебе в недолі не врятує, ніхто й не зіб’є з власної тропи. Він вірив, що буде потрібним рідному народу, не дивлячись на відлученість від читача й України. Навіть на межі життя і смерті обличчя його поетичної Музи не спотворене страхом чи розпачем, а відкрите назустріч обраній долі. Бо він із тих, хто навіть смертю продовжує справу свого життя.
