З усіх свят якраз Різдво було для нього ще з дитинства найулюбленішим святом, а з усіх днів різдвяних свят наймилішим саме святвечір. Покупані матір’ю, всі вони, діти, у білих сорочках сидять за святковим столом, де на покуті урочисто возсідає батько; мати ще порається біля припічка, але ось і вона,, поставивши миску зі стравою на стіл, сідає поруч батька. І починається свята вечеря. Та справа не в їжі. Хоч, певна річ, і смачнішим, аніж у будень, стравам вони віддають належне. Справа в самому піднесеному настрої, в напруженому чеканні отого бентежного
чуда, коли батько почне у щибку кликати Мороза на вечерю: “Морозе, Морозе, йди до нас вечеряти!” І хоч відомо вже з минулого Різдва, що. не прийде Мороз, але й цілковитої певності нема: а немов передумає на цей раз та й таки прийме запрошення? Холодок підступає вже до серця, а уява малює: наче рипнули сінешні двері, ось-ось відчиняться хатні…
Орися, як і налеяшть дівчині, з самого початку не витримує напруження – пригорнулась до матері, але навіть і вона не встигає як слід настрахатись, бо з подальших батькових слів зрозумілим стає, ідо й цього разу не прийде Мороз на вечерю. “Ну як не хочеш, то
й не йди! – не вельми засмучений з того, говорить батько.- А тільки не морозь наших…”- і далі перелічує всіх свійських тварин, котрих навіть і хвоста не бувало ніколи (окрім овечат) в їхнім дворі. Потім візьме ложку та, перше ніж почати їсти, прислухається пильно і до матері: “Що воно мені – наче двері сінешні прочинені”. Мати виходять у сіни й за якусь мить вертаються в хату: “Авжеж, були прочинені. А на ключці ось це висіло”. В руках тримає ворочок з гостинцями. Боженьку! Чого тільки в тім ворочку нема! І’цукерки в сопілку завбільшки з барвистими паперовими. китицями, і жамки крамні у формі коня чи зірки, і маленькі цукерки з прегарними малюнками на паперових обгортках, якими потім Орися прикрасить на печі весь свій куток, і волоські горіхи, і пироги з маком та з калиною. (А. Головко)
