Національний характер жестів
Якщо образотворчий жест пов’язаний з конкретними зовнішніми ознаками) те жест-символ пов’язаний з абстракцією. Його зміст зрозуміло тільки якомусь народу або певному колективу. Це – вітання, прощання, твердження, заперечення, заклик до мовчання, передчуття приємного
Так, росіяни на знак згоди погойдують головою назад, а болгари вліво – вправо. Про розходження між жестом прощання в Росії й у Франції довідаємося з добутку И. С. Тургенєва “Новина”: … Нежданов нахилив голову, а Силягин попрощався з ним на французький манер,
Про національний характер деяких жестів свідчить такий факт. В Австралії, Новій Зеландії, Великобританії два розведених пальці (вказівний і середній) з долонею, поверненої від себе, служать знаком перемоги. Але якщо долоня повернути до себе, то жест рівнозначний вираженню “А йди ти подалі!” Жителі Європи сприймають цей жест, незалежно від того, куди звернена долоня, як знак перемоги. Тому, якщо англієць зробить образливий жест, то європеєць може тільки зачудуватися, не розуміючи, на
При всій розмаїтості жестів, їхньої варіативності, вони проявляють стійкість у своєму втіленні. Однак бувають випадки, коли характер жесту трохи змінюється й втрачає своє національне фарбування. Так, за останні тридцять років жест прощання (махання кистю руки назад) замінився рухом руки вліво – вправо в одній площині з долонею, зверненої до що йдуть. Цей жест запозичений із Заходу. Але діти, коли їм говорять: “Помахай тітці ручкою”, ще старанно махають так, як махали при прощанні віддавна на Русі. Поля Сопер у книзі “Основи мистецтва мовлення” виділяє ще наслідувальні жести. Це жести, які пожвавлюють опис. Наприклад, лектор говорить про виступ якогось політичного діяча, відомого вченого, художника й намагається зобразити його. Інакше кажучи, оратор перевтілюється, як актор, він змінює й голос і манери, прагнучи наочно представити образ того, про кого розповідається
Нам здається, у такому випадку варто говорити не про особливий вид жестів, а про елементи акторської гри, театралізації лекції
Висловлення можуть супроводжуватися не одним, а декількома жестами. Візьмемо речення “Мене це не стосується”. При слові мене використається вказівний жест (долоня рухається до середини грудей), це супроводжується теж вказівним жестом (рука відкидається вперед від себе долонею нагору) не стосується – символічний жест (погойдування рукою зі сторони убік).
Жести, як і слова, бувають дуже експресивними, надають мовленню грубуватий, фамільярний характер. Такими жестами, наприклад, уважаються: піднятий великий палець, коли інші стислі в кулака, як вища оцінка чого-небудь; клацання пальцем по шиї із правої сторони – “випити б”; крутіння пальцем біля скроні, що означає “з розуму вижив”, “розуму втратився”.
Закінчуючи розмову про жести, підкреслимо, що кожний з них у мовленні повинен свідчити про рух думки й почуттів оратора, бути фізичним вираженням його творчих зусиль
Невиправданий жест, жест заради жесту не прикрашає мовлення, “викликає сміх і принижує ідею”. От чому вже в перших руководствах по красномовству давалися ради, як використати жести. Так, в “Теорії красномовства” А. Галича (1830) сказано: “Носа й губ, мови й вух ніколи не можна вживати без образи благопристойності”, “пристойність забороняє груди й черево висувати, спину кривити, плечима посмикувати”, “благопристойність забороняє театральні кривляння”. Варто враховувати, що жестикуляція обумовлена й характером мовця. Деякі люди від природи рухливі, емоційні. Природно, лектор з таким характером не може обійтися без жестів. Іншому ж, холоднокровному, спокійному, стриманому прояві своїх почуттів, жести невластиві
Кращим жестом уважається той, котрого не зауважують, що органічно зливається зі словом і підсилює його вплив на слухачів
(2 votes, average: 5.00 out of 5)