Н. В. Гоголь про призначення художника в “Мертвих душах”
Повість “Мертві душі” можна по праву назвати кращим твором Миколи Васильовича Гоголя. За словами В. Г. Бєлінського, все творче життя письменника до роботи над нею була лише передмовою й підготовкою до цьому воістину геніальному утвору. “Мертві душі” є одним з найбільш яскравих прикладів гоголівської манери відображення дійсності, адже де ще можна зустріти настільки точний і правдивий життєпис Росії того часу. Недарма багато письменників говорять про “гоголівське” плині в літературі, називаючи Н. В. Гоголя засновником реалістичного
Як і багато інших письменників, Н. В. Гоголь безпосередньо звертається до читача через свої ліричні відступи, у яких він ремствує на недоліки російської дійсності, зокрема, на відсутність аналогів іноземних слів у російській мові, а також
Так хто ж, як не письменник, повинен допомогти людям виявити ці пороки, хто краще його зможе з іронією оголити навколишню нас дійсність. Можливо, зараз, коли з’явилося настільки багато критичної літератури, подібна точка зору була б досить неоднозначна. Адже може виникнути й думка, що такий достаток скоріше провокує, чим викорінює недоліки. Однак у часи Н. В. Гоголя, що був по суті одним з перших письменників, отважившихся настільки прямо висміяти недоліки свого часу і якому це дійсно вдалося, як нікому іншому, Алл С о ч. Р У такий добуток, як “Мертві душі”, було просто неоціненне по своїй значимості й необхідності
Тому я не можу не погодитися з вищенаведеними словами письменника, втім, як і з подальшими його міркуваннями про так званих “патріотів”. Н. В. Гоголь, знаючи, що з боку подібних людей можуть виникнути нападки, заздалегідь відповідає на них. Вся безглуздість і непривабливість подібних людей, “гарячих патріотів, до часу покійно займаються якою-небудь філософією або збільшеннями на рахунок сум ніжно улюбленого ними батьківщини, що думають не про те, щоб не робити дурного, а про те, щоб тільки не говорили, що вони роблять дурне”, винесена Н. В. Гоголем в оповіданні про одну дивну сім’ю, що складається з батька-“філософа” і сина, полушутя-полусерьезно названого автором російським богатирем. Мені здається, що цей невеликий епізод, що не може не викликати посмішку при прочитанні, ще раз підтверджує думка, раніше висловлену Н. В. Гоголем. Адже й справді, кому, як не людині, від природи имеющему дарунок бачити те, що не видно іншим, що володіє гарним почуттям гумору й уміє лаконічно викладати свої думки, займатися осмисленням природи подібних людей
Тепер хотілося б поговорити про те, що відрізняє Н. В. Гоголя від інших письменників сатиричного напрямку. Н. В. Гоголь не описує своїх героїв швидко й поверхово, як багато хто його попередники, уважаючи, що це не тільки не допоможе йому для створення його персонажів, але навіть навпроти, при такому зображенні він не зможе здійснити задуманого. Він приділяє велику увагу внутрішньому миру своїх героїв, а деякі з них, зокрема Плюшкин і Чичиков, навіть мають свою передісторію
От що Н. В. Гоголь писав про це у своїй поемі: “Не заглянь автор поглубже йому в душу, не ворухни на дні її того, що вислизає й ховається від світла, не вияви сокровеннейших думок, яких нікому іншому не довіряє людина, а покажи його таким, яким він здався всьому місту, Манилову й іншим людям, і всі були б радешеньки й прийняли б його за цікаву людину”. Якщо ж розглядати головного героя окремо від інших героїв, то можна помітити, що Н. В. Гоголь і тут має свою точку зору на те, яким він повинен бути. Порівнюючи “Мертві душі” хоча б з комедією А. Грибоєдова “Горі від розуму”, бачимо, що в другому випадку автор не порахував потрібним забрати зі свого добутку образ романтичного доконаного героя, у той час як Н. В. Гоголь свідомо вибирає для свого оповідання людини настільки непривабливого
От як він пояснює свій вибір в одному з ліричних відступів: “…все це відомо авторові, і попри все те він не може взяти в герої доброчесної людини, але… може бути, у цієї ж самої повісті почуются інші, ще досі не лайливі струни, стане незліченне багатство російського духу, пройде чоловік, обдарований божеськими доблестями, або дивовижна російська дівиця, який не знайти ніде у світі, з всією чудовою красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самовідданості”. На закінчення хотілося б сказати, як же все-таки бачив долю майбутнього письменника, шлях якого він обрав, сам Гоголь. В одному зі своїх ліричних відступів він говорить про “письменника щасливому” і про письменника невизнаному. Порівнюючи рядка з опису долі “щасливого письменника” і уривок зі статті Н. В. Гоголя “Кілька слів про Пушкіна”, ми можемо провести паралелі: “Подвійно завидна прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім’ї, а тим часом далеко й швидко розноситься слава його”, – і відповідно: “Жоден поет у Росії не мав такої завидної долі, як Пушкін, нічия слава не поширювалася так швидко”.
И якщо А. С. Пушкіна Н. В. Гоголь співвідносив з поетом із щасливою долею, то себе ж, навпроти, він мав на увазі поетом, ” щодерзнув викликати назовні все, що щохвилини перед очами й чого не зрять байдужі очі. І навіть знаючи, яка незавидна доля такого поета, він прагне до неї, бачачи в цьому своє щире покликання й призначення. Тут же хотілося б додати, що, незважаючи на те що А. С. Пушкін більшу частину свого творчого шляху був романтиком і що поетична доля його, як було сказано вище, була більше благополучна, Н. В. Гоголь захоплювався ним і вважав себе його спадкоємцем. У своїй статті “Кілька слів про Пушкіна” він полушутя-полусерьезно говорить про те, що як спадкоємець Пушкіна повинен доробити все, що не доробив перший
Закінчуючи Твір, можу лише сказати: Н. В. Гоголь назавжди залишиться для мене великим письменником, що коштує в одному ряді з А. С. Пушкіним і М. Ю. Лермонтовим, але имеющим свій ні із чим не порівнянний “гоголівський стиль”, що розвивається й існує й донині й буде існувати ще довго.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)