Мої враження від роману “Диво”
Близько тисячі років на кручах біля Дніпра у стародавньому місті Києві підноситься величний Софійський собор. Древню священну споруду не могли знищити завойовники; вона протистояла злу на цій землі, вона осявала своїм духовним світлом життя наших предків, осяює наше життя, буде світити нашим нащадкам Є щось містичне, таємниче, незбагненне у цьому нерозривному в часі духовному світлі. Не дивно тому, що образ Софії Київської надихав митців – поетів, художників, письменників – на створення нових шедеврів – для собору, про собор. Одним
Софія – те, що об’єднує навколо себе покоління за поколінням. Ми можемо прослідкувати цей процес Сивоок – Гордій Отава – його син. Перший створив Софію, другий – захистив її фрески ціною свого життя в страшний час гітлерівської навали, а син Гордія, Борис, продовжує діло батька. Софія (“мудрість” – із грецької!) зконденсовує у собі всю мудрість поколінь, послання наших предків нашим нащадкам і нам.
А
Цей храм вже з першого дня існування мало хто вважав за житло для бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Дуже важлива проблема відносин митця і його творіння.
Ще тільки приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумував щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Цю церкву, як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимірював усе життя. І всього себе він віддав собору. В Оранті він відтворює і образ матері, і сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить до загибелі. Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, хотів, щоб вона стала своєю писанкою на весь світ. І це йому вдалося. Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, – це і є та формула тайни художника, яку відкрив Павло Загребельний у своєму романі.
Письменник прагнув осмислити сам й донести до штанів у романі “Диво”, що ж лишає прийдешнім поколінням Історія, проходячи через частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе сьогодні, ставши духовним скарбом сучасника.
І, безумовно, саме Софія Київська є тим незвичайним дивом, що “ніколи не кінчається і не переводиться”.
Ідейно-художнє значення часової двоплано-вості в романі П. Загребельного “Диво”
Роман П. Загребельного “Диво” з’явився на хвилі широкого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії – епохи Київської Русі (X – XI ст.), показавши її через велич і трагедію митця з народу – Сивоока.
Роман починається словами Б. Брехта, що звеличують безіменних народних творців:
Хто звів семибрамні Фіви?
В книгах стоять імена королів.
А хіба королі лупали скелі і тягали каміння?
Ці рядки – камертон до осмислення долі головного героя, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення дива – Софійського собору в Києві.
Дія в романі “Диво” починається 992 року, а завершується 1037 роком. Цей сюжетний пласт давноминулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки нашого століття. Вони творять своєрідну композицію роману.
Тут вигадливо переплітаються століття віддалені і сучасні, їх перехрещення об’єднує авторський задум – показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу. Таким чином, образ неповторного дива – Софії Київської є тим центром, навколо якого розгортаються різночасові події. Цей шедевр зодчества зводить народний умілець Сивоок, а історик Гордій Отава ціною власного життя захищає фрески собору від фашистів. Так постає в романі думка про незнищенність зв’язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки.
З творів Павла Загребельного ми дізнаємося про те, що було у сивій давнині, і те, що трапляється сьогодні. У романі “Диво” письменник зв’язує три періоди: Київську Русь, другу світову війну і сучасність…
…Сивоок – творець Софії Київської, людина, яка дуже близька до народу, бо з’явився він у Києві з глибин пущі. І хто тільки не хотів робити його своїм рабом – від ненажерливого медовара Ситника до візантійського художника Агапіта. Але він був вільна людина і нікому не підкорився. У всіх випробуваннях він не втратив людської гідності і честі правдивого мистецтва. Жити незнищенними первобутними барвами природи і безкорясною відвагою – це і є та сутність, що становить ядро характеру Сивоока.
Понад тридцять років Сивоок ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для нього нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: “Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені”.
Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник – не раб. Він служить не церкві, не князю, а людям, які своєю працею прикрашають землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілій в своїй зневазі до всього живого християнській догмі: ” Ми є! Ми живі!”
Довгі мандри й поневіряння у візантійському полоні завершилися для Сивоока усвідомленням непримиренності протиріч між бідними та багатими. І він стійко протестував проти несправедливості. Виражався цей протест не лише в порушенні художніх канонів, а і в заступництві за знедолених. Тому до нього йшли на будівництво собору “босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді і клопотах, розповідали вони йому про нужду ще більшу, про те, як було голодно колись, а ще голодніше стало нині, бо все поглинає церква, люди кинули поля й пішли на будування, а тим часом їхні хижі десь валяться, заростають бур’яном поля – і що то буде, що ж то буде?” На ці питання Сивоок не міг дати відповіді. Та добре знав, що щастя – не в покорі. Його гідність і незалежність, мужність і людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним йому у прагненні до волі, – грузина Гюргія, дочку Ярослава Мудрого. Коли доля поставила перед ним вибір: собор чи кохана? – він став на захист жінки, яку переслідували за велінням князя, і загинув під мечем своїх ворогів. Так підказали йому любов і честь – інакше він не міг би бути гідний того дива, яке творив своїми руками. Пізнання варто мук, коли воно увінчується вчинками.
Подвиг в ім’я мистецтва – це, кажучи словами Сивоока, ті вчинки, які залишають слід на землі, без яких неможливим би був поступ людства.
Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Цю церкву, як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава, заганяє всього себе в собор. В Оранті передає таке зітхання матері і сполохані очі Ісси, її бо-лісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, хотів, щоб. вона стала писанкою на весь світ, увібрати розмаїття світу,, щоб потім спливти ним у фарбах, – це і є та формула тайни художника, яку відкрив Павло Загребельний у своєму Сивоокові.
Спостерігаючи за тим, як творець вичаровує гармонійність, Ярослав Мудрий робить для себе відкриття? Сивоок схожий на свою землю. За цим несподіваним і широким порівнянням – безмежжя глибинних зв’язків.* хлопчик із пущі став митцем для народу, митцем рідної землі.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)