Ідейно-художнє значення часової двоплановості в романі “Диво”

Роман П. Загребельного “Диво” з’явився на хвилі широкого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії – епохи Київської Русі (X – XI ст.), показавши її через велич і трагедію митця з народу – Сивоока. Роман починається словами Б. Брехта, що звеличують безіменних народних творців:

Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі і тягали каміння?

Ці рядки – камертон до

осмислення долі головного героя, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення дива – Софійського собору в Києві. Дія в романі “Диво” починається 992 року, а завершується 1037 роком.

Цей сюжетний пласт давноминулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки нашого століття. Вони творять своєрідну композицію роману. Тут вигадливо переплітаються століття віддалені і сучасні, їх перехрещення об’єднує авторський задум – показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу.

Таким чином, образ неповторного дива

– Софії Київської є тим центром, навколо якого розгортаються різночасові події. Цей шедевр зодчества зводить народний умілець Сивоок, а історик Гордій Отава ціною власного життя захищає фрески собору від фашистів. Так постає в романі думка про незнищенність зв’язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Ідейно-художнє значення часової двоплановості в романі “Диво”