Мої міркування у Вічного вогню
Бульвар Героїв. Мені подобається цей затишний куточок у центрі Новокузнецька. Неділя. Січень. На вулиці холодно. На бульварі тільки рідкі перехожі. Але варто небагато потеплішати, як з’являться тут бабусі з онуками, школярі, студенти, ветерани…
Іду до “Вінка Слави”. Тут, у Вічного вогню, усе сприймаєш по-іншому. Почуваєш себе відособленої від зовнішнього миру: тільки ти й солдати Великої Вітчизняної, герої – переможці… Розглядаю окремі сюжети композиції й поринаю у військову атмосферу, начебто навіч бачу бійців, що борються…
Чому
Так, талановитий задум архітектора. Так, не менш талановите втілення задуму. І хоча 9 травня 2010 року будемо відзначати вже 65 років від дня Великої Перемоги, події Великої Вітчизняної не відчуваються такими вуж давніми. По-перше, тому, що майже в кожній сім’ї є фотографія батька, діда або інших родичів, які загинули, захищаючи Батьківщину, і яких пам’ятають сини й онуки. По-друге, тому, що живо ще ветеранів, свідки того вогненного
Мій батько, під час війни курсант літного училища, брав участь у розвідувальних польотах під Сталінградом, був поранений, контужений… Як багато вернувшиеся з війни, він розповідати про неї не любить, але з розмов ветеранів, зі скупих рядків біографії вдалося дещо довідатися.
Сільський хлопчисько, він з дитинства мріяв про небо. Ходив у нічне, пас коней і дивився на зірки, які були розсипані по небу. Вони мигали й здавалися живими… Особливо подобалося йому дивитися на саму яскраву й більшу зірку, що виділялася не тільки розмірами і яскравістю, але і якоюсь загадковістю, таємничістю… Він часто дивився на зірку й мріяв про небо. Долетіти б до зірки!
Вона світила яскраво… і була, здавалося, дуже близько. Мотор В-2 гурчав потихеньку, начебто боячись злякати зірку-красуню. Але летіти до зірки – справа майбутнього, а зараз – розвідка. Там, на землі, куди він повинен був тепер дивитися з неба, почудилось якийсь рух. Пролетівши ще небагато в одному напрямку, він плавно повернув крилату машину й, ідучи зворотним курсом, зірко вдивлявся в темряву. Ні, рух йому не почудилось – унизу насправді щось відбувалося. На залізничній лінії, що тяглася кудись удалину, стояв ешелон. На овний хід ішло вивантаження військ супротивника. Потрібно терміново передати по рації: нехай висилають бомбардувальників! Тільки встиг повідомити координати, як щось у кабіні літака блиснуло, начебто спалахнула яскрава зірка; величезна, вона миттєво наблизилася й… вибухнула! Він не встиг розглянути її – в очах стемніло… А коли відкрив ока, то замружився – до того була незвична білизна стін і всього, що його оточувало. Знову відкривши ока, воно побачив людей у білих халатах, які щось говорили, але що саме, він зрозуміти не міг – не чув…
Давно відгриміла Війна. Але по ночах у його снах війна продовжувала гуркотати й спалахувати яскравою величезною зіркою, заважаючи спати… Він прокидається, довго сидить на ліжку, начебто згадуючи щось, потім встає, підходить до вікну й, удивляючись у темно-синє небо, посипане незліченними зірками, шукає ту, котра не тільки яскравіше всіх, але й загадковіше… Її світло як і раніше тривожить уява. Але тоді, в 43-їм, під Сталінградом, зірка, наблизившись, віддалилася назавжди, тому що літати після цього він уже не міг. А однаково любить дивитися в небо й мріяти…
Так, у кожного солдата своя Історія, а в цілому – це історія нашої країни.
Продовжую розглядати “кадри” монумента “Вінок Слави”: навала, загибель солдатів, рукопашна сутичка, танкова атака, оплакування загиблих, подвиг бійця, що закрив у бої дзот ворога… і так до самого параду Перемоги.
Чому тут так гостро сприймаєш “справи давно минулих днів”? Чому ці дні війни відчуваєш не такими вже давніми? Чому так хвилюєшся, коштуючи на стилобаті у Вічного вогню?
Ольга Логачева
(1 votes, average: 5.00 out of 5)