“Мова – спадщина духовності народу” (твір – міркування в публіцистичному стилі)

Дійсно, Мова – це спадщина духовності, це характер народу. У ній відбиті його звичаї, побут. Але мова не може існувати окремо, і тут виникає нове поняття – народ. Саме народ дає мові силу й красу. Народ і мова – поняття нероздільні. І поки живе мова – буде жити й народ. Не стане мови – не стане й народу: він повністю розпорошиться між сильними народами. Недарма пригадуються рядки вірша Г. Рильська: “Як втеча виноградної лози, плекайте мову. Пильно й безперестану політь бур’ян. Чистіше сльози вона нехай буде…” Дійсно, у наших

руках Майбутнє нашої мови, а значить – і нашої націй. Саме ми маємо ще час, щоб возвеличити наша мова, вивести його на новий щабель розвитку

Українці! Задумайтеся, чи не виникає у вас почуття гордості за нашу країну, коли ви чуєте такі імена – Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Тарас Шевченко, Іван Франко, Соломія Крушельницкая. Невже не щемить приємно в душі коли, коли на змаганнях піднімається Прапор України? Так чому ж ми дозволяємо собі разочаровываться в нашій мові, забруднювати його сленговыми словами? Адже мова – це те, що з’єднує нас?! Отже, як говорив відомий український поет В. Сосюра:

Ми

з ним відомі всюди, усе в ньому, що необхідно нам, є. А хто своя мова забуде, той серце забуде своє

Який чудовий український степ улітку! Особливо в червні, коли трави буйні й свіжі! Сонячні промені торкається квітів – сині, жовті, рожеві, червоні… Зненацька зривається вітерець, качає траву й квіти, розносить чудовий, солодкувато-терпкий аромат червневого степу

Пізніше, у серпні, коли сонце стає більше твердим, степ стає зовсім інший. Жовта суха трава, гаряче небо, жодного подуву вітерцю… Але якщо уважно придивитися, життя тут вирує: усе ще літають метелики, подекуди бігають миші, ящірки, шугають птаха… Степ готується до приходу осінися

И осінь не змушує себе чекати. Приходить у степ Дощова цариця! Ховаються звірі й комахи, погода погіршується, вечори стають холодніше. День і ніч ідуть дощі, начебто осінь угамовує спрагу розігрітої за літо землі. Засипає українська степ

Наступає зима. Випадає сніг, сріблистий і чарівний. Куди не кинь погляд – усюди все біле. До самого обрію. Біле небо, немов ковпак, накриває степ. І, здається, що не вирватися звідси тому, хто мав сміливість сюди заблукати

Але от небо оживає. Визирає через хмару проміннячко весняного сонця! Із землі потихеньку з’являються “иголочки” зеленої травички. Життя набирає силу

От весняний степ уже зовсім ожив! Небо блакитне-преблакитне, Хмари препухнаті, серед зеленої травички ворушаться комахи, з’являються перші квіти. Усе радується, живе, цвіте. Як добре в українському степу навесні! За травнем приходить червень… Все йде по колу


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Мова – спадщина духовності народу” (твір – міркування в публіцистичному стилі)