“Моє сприйняття степу”
Глибока ніч накрила своєю чорною шапкою землю. Навіть цвіркуни замовкли, не доспівавши своїх розвеселих пісень. Так тихо, що чути, як теплий дим від нашого багаття чіпає довірливі листя акацій. Ми мовчимо, вслухаючись у потріскування дров, що згорають у вогні.
Ніч у степу. У моєму серці – спокій і нескінченна відкритість світу. Ми з друзями прийшли сюди, щоб зустріти схід сонця.
Над головою – розсип незліченних скарбів. Чиясь щедра рука закинула монети, дорогоцінні камені й цілі злитки золота високо в небо так, що вони назавжди прилипли
Легкий вітер чіпає ковил, заколисує трави, і їх запашний аромат, немов сон заспокоєної землі, піднімається вгору. А у височині, в небі, літні запахи зливаються в молочно-білу напівпрозору
Якась блідість поступово розливається по небу, приглушаючи світло зірок. Силуети поснулих дерев темними примарами маячать у відблисках багаття. Місяць злякано задкує за горизонт. Світає.
Повільно-повільно відступає ніч, несучи з собою запашну тишу. Свист і трелі птахів, що прокидаються вранці, наповнюють степ якимось дзвінким невидимим життям. Очікування повисло в у повітрі: ось зараз… зараз… Ще секунда – і підніметься сонце.
Але ні, сонце – актор, чудовий майстер витримувати паузи. Вже зовсім розвиднилось, але серце тривожно стукає: ще не все, головне – попереду. Не відволікаючись, щоб не пропустити момент!
Ось воно! Величезне, важке червоне сонце повільно і велично піднімається з-за обрію. Воно не поспішає – попереду довгий день. Сонце щедре, дарує життєдайне світло всьому живому на землі, миттєво перетворює степ у широке золоте блюдо. Чарівним наливним яблуком висить над нами світило, а ми мовчимо, приголомшені його царственою величністю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)