“Моя подорож з батьком до Червоного моря” (розповідь від імені Деві)
Сказати по правді, думка про спільну подорож із батьком не уявлялась мені занадто радісною чи щасливою, оскільки вже доволі багато часу минуло відтоді, як я усвідомив, що ані йому, ані матері немає до мене геть ніякого діла. Не можна сказати, що я нещасна дитина абощо, просто з батьком у нас банально немає узагалі ніяких спільних тем для розмов. Він геть нічого не знає про мене, моє життя чи інтереси геть невідомі йому… Є таке питання в авіації як “фатальний поворот”, можливо, щось схоже відбулось у нас із батьком, оскільки неможливо однієї
Одним словом, я лічу хвилини до повернення додому. Щоразу, коли я про щось питаю батька, намагаючись зав’язати розмову, він гримає на мене, розлюченим голосом починає кричати, від чого я нервуюсь, а руки починають дрижати.
Коли батько виринув з води і я побачив, що він стікає кров’ю, в мене знову затремтіли руки, проте вже з іншої причини. Я усвідомив, що зараз є єдиною істотою в радіусі кількох кілометрів,
Якби зараз мене попрохали б заново продемонструвати, як я посадив літак чи як я ним кермував, не думаю, що в мене вийшло б. Я мало що пам’ятаю, все вкрилось якоюсь пеленою або туманом. В голові билась лише одна думка, думка про порятунок батька.
Коли двері операційної зачинились, а лікар запевнив, що з татом все буде гаразд, я не міг стримати сліз. Знаю, що батьку не сподобалося б, але напруження, усі мої переживання врешті зникли. Я усвідомив, що з ним усе буде гаразд. Як би там не було, у нас з’явився шанс на краще життя, на теплі стосунки батька з сином, і, можливо, я більше не буду занедбаною дитиною, а стану дитиною бажаною. Я сподіваюсь на це, тату!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)