Моріс Метерлінк Неминуча

Моріс Матерлінк
Неминуча
(Драма в одній дії)
(Переклад Лесі Українки)
Кілька зауваг
Цей переклад був зроблений більш як століття тому, на що слід зважати при його оцінці. Та навіть на той час він був не найкращим. По-перше, Леся Українка, як і майже вся українська література початку століття, плелася у самому хвості Європи, вони абсолютно не розуміли тих нових віянь і течій, що виникали (і це при тому, що Українка знала багато мов, і часто бувала за кордоном). Про це нерозуміння як символізму, так і модернізму взагалі, свідчить її лист

до видавця, якому вона посилала цей переклад: “.. Згодом пришлю свій переклад одноактової драми Метерлінка “L’Intruse”. Хотілось би мені дуже, щоб наша русько-українська публіка познайомилась би з сим новітнім драматургом в його найкращих творах, а до того ж в українськім перекладі. Нехай ваша хвальна редакція поборе відому мені свою нехіть до “модерністів” і прочитає мій переклад, я певна, що ся оригінальна і тонко написана річ не може не звернути на себе уваги навіть “пристороннього читача”. Я не абсолютна (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі “модерни”, але в трьох драмах сього автора

я справді бачу нові елементи штуки, скомбіновані з великим таланом. Одну з таких драм оце, власне, маю подати” [Лист до В. Гнатюка, 18.05.1900]. Про її мову тут говорити не буду, все таки минуло століття. Зрозуміло, що людина, яка абсолютно не розуміла Метерлінка, його “театр смерті”, складну і дуже важливу символіку, не змогла передати дух цього твору, те напруження, драматичність, що так йому характерні, не зважаючи на свій талант (хоч, як на мене, не такий вже й великий). Українка, як і укрліт, має багато спільного з іншої п’єсою Метерлінка – “Сліпі”. Як і персонажі, вони втратили поводиря (а, може, і не мали його взагалі), а самотужки не здатні зробити нічого, хіба що десятиліттями бродити навколишнім лісом, і не бачити звідти виходу, який зовсім поруч.
Настільки мені відомо, існують і сучасні переклади Метерлінка (як мінімум, “Непрохана”, “Сліпі” та “Синій птах”), але в бібліотечному каталозі я їх не знайшов. Можливо, вони друкувались у журналах.
Дмитро Кузьменко, 2003

ДІЙОВІ ОСОБИ
Дід (сліпий).
Батько.
Дядько.
Три дочки.
Сестра милосердя.
Служниця.
Діється в новітні часи.
Доволі темна зала в старому замку. Двері праворуч, двері ліворуч і скриті двері в кутку. В глибині вікна з кольоровими шибами, найбільше зеленої барви. Шкляні двері на терасу. В кутку великий фламандський дзигар. Лампа горить.
Три дочки. Ходіть сюди, діду, сядьте при лампі.
Дід. Мені здається, що тут не дуже ясно.
Батько. Чи підемо на терасу, чи зостанемось тут, в хаті?
Дядько. Чи не краще б зостатись тут? Цілий тиждень йшов дощ, і ночі тепер холодні та вогкі…
Старша дочка. Однак же тепер зоряно.
Дядько. То що? Зорі нічого не значать.
Дід. Краще зостатись тут – хто знає, що може статись?
Батько. Нема чого турбуватись більше. Тепер безпечно, вона вже врятована.
Дід. Я думаю, що вона нездорова.
Батько. Чого ви се говорите?
Дід. Я чув її голос.
Батько. Але ж лікарі запевняють, що ми можемо бути спокійними… [221]
Дядько. Ви ж добре знаєте, що ваш дідусь любить нас даремно турбувати.
Дід. Я не бачу того що ви.
Дядько. То треба вірити тому, хто бачить. Вона мала дуже добрий вигляд по обіді. Тепер вона міцно спить, і ми не маємо чого труїти собі перший спокійний вечір, що нам доля дала… Я гадаю, що ми маємо право відпочити, навіть посміятись трохи сього вечора.
Батько. Справді, се перший раз, що я почуваюся дома межи своїх після сих її страшних пологів.
Дядько Вже як тільки хвороба ввійде до хати, то здається, немов хто чужий є в родині.
Батько. Але тоді теж видко, що поза родиною нема на кого надіятись.
Дядько. Правда ваша.
Дід. Чому се я сьогодні не міг одвідати бідної донечки?
Дядько. Ви знаєте, що лікар заборонив.
Дід. Я не знаю, що й думати.
Дядько. Зовсім нема чого вам турбуватись.
Дід (показує на двері ліворуч). Вона не може почути нас?
Батько. Ми не будемо надто голосно говорити, та й двері товсті, і сестра милосердя там при ній, вона нам скаже, коли здіймемо гомін.
Дід (показує на двері праворуч). Він нас не почує?
Батько. Ні-ні!
Дід. Він спить?
Батько. Так, я гадаю.
Дід. Слід би довідатись.
Дядько. Я б за нього більше боявся, ніж за вашу жінку, за того малого. Вже кілька тижнів, як він вродився, а ледве ворушиться. Досі й разу не крикнув, так наче з воску дитина.
Дід. Я думаю, що він буде глухий, а може, й німий… От що то значить споріднені шлюби…
Мовчання незгоди.
Батько. Я сливе лихий на нього за ті болі, що він завдав своїй мамі.
Дядько. Треба ж мати розум: що ж винна та бідна дитина? Він там сам в хаті? [222]
Батько. Так, лікар не хоче, щоб він був при матері.
Дядько. Але мамка є при ньому?
Батько. Ні, вона пішла заснути на хвилинку, вона ж таки се заслужила за остатні доби. Урсуло, піди лиш поглянь, чи він спить.
Старша дочка. Добре, тату.
Всі три дочки встають і, держачись за руки, йдуть в хату праворуч.
Батько. В котрій годині має прибути наша сестра?
Дядько. Здається, так коло дев’ятої.
Батько. Вже дев’ята минула. Я хотів би, щоб вона прибула таки сього вечора. Жінка дуже бажає побачити її.
Дядько. Прибуде напевне. Чи се вона вперше має тут бути?
Батько. Вона ще ніколи не вступала до хати.
Дядько. їй тяжко вибратися з монастиря.
Батько. Вона прибуде сама?
Дядько. Ні, гадаю, певне, котра з черниць проведе її. їм же не вільно ходити самим.
Батько. Але ж вона ігуменя.
Дядько. Устав для всіх один.
Дід. Ви вже не турбуєтесь?
Дядько. А чого ж би мали турбуватись? Не треба про се говорити. Вже ж нема чого боятись.
Дід. Ваша сестра старша від вас?
Дядько. Вона в нас найстарша.
Дід. Я не знаю, що се зо мною,- я не спокійний. Я хтів би, щоб ваша сестра була вже тут.
Дядько. Вона буде, вона обіцяла.
Дід. Я хтів би, щоб сей вечір вже минув.
Три дівчини вертаються.
Батько. Снить він?
Старша дочка. Дуже міцно спить, татку.
Дядько. Що ж будемо робити, чекаючи?
Дід. Чого чекаючи?
Дядько. Сестри чекаючи.
Батько. Ти нічого не бачиш, Урсуло?
Старша дочка (край вікна). Ні, тату.
Батько. А на дорозі? Ти бачиш дорогу? [223]
Старша дочка. Бачу, тату; місяць світить, мені видко дорогу аж ген до кипарисів.
Дід. І ти нікого не бачиш?
Старша дочка. Нікого, дідусю.
Дядько. Як там надворі?
Старша дочка. Дуже гарно; ви чуєте соловейків?
Дядько. Авжеж.
Старша дочка. Щось трохи вітрець по дорозі.
Дід. Трохи вітрець по дорозі?
Старша дочка. Еге ж, і дерева трошки затремтіли.
Дядько. Дивно, що сестри все немає.
Дід. Я вже не чую солов’їв.
Старша дочка. Здається, мов хтось увійшов у садок, діду.
Дід. Хто ж?
Старша дочка. Не знаю, не бачу нікого.
Дядько. Бо нікого й нема.
Старша дочка. Хтось мусить бути в садку, соловейки раптом замовкли.
Дядько. Однак же я не чую, щоб хто йшов.
Старша дочка. Певне, хтось іде понад ставком, бо лебеді сполохались.
Друга дочка. Всі риби на ставку раптом плюснули на дно.
Батько. Нікого не бачиш?
Старша дочка. Нікого, тату.
Батько. Адже ставок освічений місяцем.
Старша дочка. Так, я бачу, як лебеді сполохались.
Дядько. Я певен, що їх сестра сполохала. Вона, певне, ввійшла малою хвірткою.
Батько. Не розумію, чому ж собаки не брешуть…
Старша дочка. Я бачу собаку отам у будці. Лебеді пливуть на той бік!
Дядько. Сестри злякались. Погляну лишень. (Кличе.) Сестро! Сестро! Се ти? Нема нікого.
Старша дочка. Я певна, що хтось є в садку. Ось побачите.
Дядько. Але вона обізвалась би!
Дід. Чи солов’ї знов не щебечуть, Урсуло?
Старша дочка. Не чую більш ні одного нігде навколо. [224]
Дядько. Тим часом і гомін стих.
Батько. Мертва тиша.
Дід. Певне, хтось чужий їх лякає, бо якби се хто свій, вони б не замовкли.
Старша дочка. Он там сидить соловейко на плакучій вербі. Полетів!..
Дядько. Чи вам оце тепер в голові ті соловейки?
Дід. Чи всі вікна одчинеці, Урсуло?
Старша дочка. Шкляні двері одчинені, дідусю.
Дід. Здається, холод суне в хату.
Старша дочка.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Моріс Метерлінк Неминуча

Categories: Твори з української літератури

Links