Чудовий мир “Зачарованої Десни”. А. Довженко не може, на мій погляд, нікого залишити байдужим. У цьому світі не тільки Природа залучає своєю красою, а й духовне багатство й висока мораль людей викликає замилування. Тому, коли читаєш цю повість, здається, що й сам кращаєш, і так хочеться, щоб змінився цей жорстокий мир – адже поруч живе казка. Велике місце в цій “казці” займають люди: живі, реальні. Це й батьки маленького Сашка, і дід, і його бабуся…
Народилися Вони серед царства трав і пішли туди, але навічно залишилися живими в
серце видатного кінорежисера. Теплотою й щирістю віє від спогадів Довженко про свою матір. Любила й пестила вона все, що бачила: кожну рослинку, кожне деревце: “Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проростоало”. Але найбільше любила мати своїх дітей. Але доля була жорстока до неї, відібрала вона багатьох з них і залишила тільки двох. Мати ж не закрила своє серце для навколишнього світу, зуміла винести все: і трагічні смерті, і бідність, який не було кінця, і щоденну важку роботу, і свою недолю. І ще багато років буде згадувати дорослий уже Олександр Довженко свою стареньку матір, що
змогла винести зі свого нещасливого життя високу моральну красу й велике духовне багатство. Ніколи не забував Сашко й своїх діда й прадіда. Іноді дивуєшся, звідки в цих неписьменних людей було стільки любові до всього живого, щирості й щиросердечної чистоти! Здається, що важка доля повинна була б зробити їх жорстокими й заздрими до чужого щастя. Але цього не відбулося, і виявилося, що головний скарб людини – це його чисте серце й живаючи душу. І справді, скільки добра в їхніх серцях, скільки поваги до людини й до природи! Недарма дід Сашка був для всіх “добрим духом лугу й риби”. Недарма в спогадах він здається схожим на самого Бога. Здається, що він – людина-легенда, який-небудь чаклун, що розуміє мову всього живого. Коли людина не відривається своїм “коріннями” від природи, то не губиться його духовна велич і моральна краса. Цільними натурами були дід і прадід Сашка. Таким, на мій погляд, був і його батько. Недарма пише про нього Довженко: “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив”. І він не тільки говорить про зовнішню красу, але й показує великий духовний мир цієї людини. Мені здається, що авторові це вдалося, тому що, коли читаєш повість, бачиш перед собою дуже гарної людини. При чому у всьому: чи працював він або відпочивав, розмовляв з людьми, з дітьми. Був навіть гарний і тоді, коли був нещадно битий поліцаями в роки війни. Таким він навіки залишився в пам’яті Олександра Довженко, таким і я його побачила. Побачила і його безсмертну любов до дітей, побачила й більшу любов до рідної землі, до роботи: “З його можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених або письменників – він годився на всі”.
Краса людська не вмирає, а начебто продовжує жити в наступних поколіннях. Мені здається, тому Олександр Довженко мав такий великий талант, талант людяності й любові до всього живого, що батьки й діди його подарували це йому в спадщини. А він щедро ділився цим з усім людством, намагаючись затвердити в усьому світі любов, мир, взаємодопомога. Це вдалося Олександрові Довженко, адже вся його творчість є звеличуванням людяності й духовного багатства людини
