Моральна, ідейна й художня значимість поеми А. Ахматовій “Реквієм”
Між 1935 і 1940 роками створювався “Реквієм”, опублікований лише через піввіку, в 1987 році, і отражающий особисту трагедію Ганни Ахматовій – долю її і її сина Лева Миколайовича Гумилева, незаконале репресованого й присудженого до страти, заміненої згодом таборами. “Реквієм” став меморіалом всім жертвам сталінської тиранії. “У страшні роки ежовщини, – писала Ахматова, – я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах”. Звідси – “сімнадцять місяців кричу, кличу тебе додому…” І впало кам’яне слово На мою ще живі
Нічого, адже я була готова, Упораюся із цим як-небудь. У мене сьогодні багато справи: Треба пам’ять до кінця вбити, Треба, щоб душу скам’яніла, Треба знову навчитися жити. Рядка такого трагедійного розжарення, разоблачающие й обличающие деспотію сталинщини, у ту пору, коли вони створювалися, записувати було небезпечно, попросту невізможна. І сам автор, і кілька близьких друзів заучували текст напам’ять, час від часу перевіряючи міцність своєї пам’яті. Так людська пам’ять надовго превратилась в “папір”, на якій був запечатльон “Реквієм”.
Без “Реквієму” не можна повною
Так “достоянием гласності” стало видатне произведення Ахматової. Це приголомшливий, основанний на фактах власної биографии документ епохи, свідчення того, через які випробування пройшли наші зотечественники. … Знову поминальний наблизилася година. Я бачу, я чую, я почуваю Вас… …
Хотілося б усіх поіменно назвати, Так відняли список, і ніде довідатися… … Про їх згадую завжди й скрізь, Про їх не забуду й у новому лиху… Ганна Андріївна заслужено користується вдячним визнанням читачів, і високое значення її поезії загальновідомо.
У строгому співвідношенні із глибиною й широтої задумів її голос ніколи не низводится до шепоту й не підвищується до крика – ні в годинники народного горя, ні в годинники народного торжества. Стримано, без лементу й надриву, в епічно безпристрасній манері сказано про пережите горе: “Перед цим горем гнуться гори”. Біографічний зміст цього горя Ганна Ахматова визначає так: “Чоловік у могилі, син у в’язниці, помолитесь про мене”. Виражено це із прямотою й простотой, що зустрічаються лише у високому фольклорі.
Але справа не тільки в особистому стражданні, хоча і його одного досить для трагедії. Воно, страждання, розширено в рамках: “Ні, це не я, це хтось іншої страждає”, “И я молюся не про себе однієї, а про усіх, хто там стояв із мною”. З публікацією “Реквієму” і примикающих до нього віршів творчість Анни Ахматовій знаходить новий історико-літературний і суспільний зміст.
Саме в “Реквіємі” особливо відчуємо лаконізм поета. Якщо не вважати прозаического “Замість Передмови”, тут всіго тільки біля двохсот рядків. А звучить “Реквієм” як епопея. Текст складається з десяти віршів, прозаїчної передмови, названого Ахматовій “Замість Передмови”, “Посвящения”, “Вступу” і двухчастного “епибалки”. Включене в “Реквієм” “Розп’яття” також складається із двох частин.
Стихотворение “Так не зрячи ми разом бедовали…”, написане пізніше, теж має відношення до “Реквієму”. З нього Ганна Андріївна взяла слова: “Ні, і не під далеким небосвобудинок… ” як епіграф, оскільки вони, на думку поетеси, задавали тон всієї поеме, будучи її музичним і значеннєвим ключем. “Реквієм” має життєву основу, котораю гранично ясно викладена в невеликій прозаїчній частині “Замість Передмови”.
Уже тут чітко відчувається внутрішня мета всього добутку – показати страшние роки ежовщини. А історія ця така. Разом з іншими стражденними Ахматова стояла в тюремній черзі.
Вона розповідає: “Якось раз хтось “пізнав” мене. Тоді варта за мною жінка із блакитними губами, що, донечно, ніколи в житті не чула мого ім’я, опам’яталася від властивого всім нам заціпеніння й запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки): А це ви можете описати? І я сказала: Можу.
Тоді щось начебто посмішки сковзнуло по тому, що ніколи було її особою”. От як Ахматова описує глибину цего горя: Перед цим горем гнуться гори, Не тече велика ріка… Чуємо лише ключів осоружний скрегіт…
Так кроки важких солдатів… По столиці здичавілої йшли… І безвинна корчилася Русь. Слова “корчилася Русь” і “здичавіла стоособи” із граничною точністю передають страждання народу, несуть більше ідейне навантаження. У добутку дані й конкретние образи.
От один із приречених, кого “чорні марусі” відвозять по ночах, має на увазі вона й свого сина: На губах твоїх холод іконки, Смертний піт на чолі. Його вели на світанку. Світанок – це початок дня, а отут світанок – початок неизвестности й глибоких страждань. Страждань не що тільки йде, але й тих, хто йшов за ним “як на винос”.
І навіть фольклорний початок не згладжує, а підкреслює остроту переживань безневинно приречених. В “Реквіємі” зненацька й горестно візникает мелодія, що віддалено нагадує колискову: Тихо ллється Тихий Дон, Жовтий місяць входить у будинок, Входить у шапці набекрень, Бачить жовтий місяць тінь. Ця жінка хвора.
Ця жінка одна. Чоловік у могилі, син у в’язниці, Помолитесь про мене. Мотив колискової з несподіваним і полубредовим образом тихого Дону подготавливает інший мотив, ще більше страшний, – мотив божевілля, марення й повної готовности до смерті або самогубства: Уже божевілля крилом Душі накрило половину, И напуває вогненним вином, И вабить у чорну долину. “Епілог”, що складається із двох частин, снучалу повертає читача до мелодії й прощему зміст “Передмови” і “Посвящения”. Тут ми знову бачимо образ в’язницьний черги, але вже як би узагальнений, символічний, не настільки конкретний, як на початку поеми: Довідалася я, як обпадають особи, Як з-під вік визирає страх, Як клинопису тверді сторінки Страждання виводять на щоках…
А далі йдуть такі рядки: Хотілося б усіх поіменно назвати, Так відняли список, і ніде довідатися. Для них виткала я широкий покрив. З бедних, у них же підслуханих слів “Реквієм” Ахматовій – справді нарідний добуток. І не тільки в тому розумінні, що він відбив і виразив велику народну трагедію, але й по своєї поетической формі, близької до народної притчі.
Витканий із простих, “підслуханийних”, як пише Ахматова, слів, він з більшой поетичною й цивільною силою виразив свій час і страждаючу душу народу. “Реквієм” не був відомий ні в 1930-е, ні в наступні роки, але він навіка запам’ятав свій час і показав, що поезія продовжувала існувати навіть і тоді, коли, за словами Ахматової, “поет жив із затиснутим ротом”. Задушений лемент стомільйонного народу виявився услишанним – у цьому велика заслуга Ганни Ахматовій
(1 votes, average: 5.00 out of 5)