Михайло Лермонтов “І нудно і сумно…”, “На дорогу йду я в самотині..”, “Герой нашого часу”
XIX СТОЛІТТЯ
Михайло Лермонтов “І нудно і сумно. ..”, “На дорогу йду я в самотині..”, “Герой нашого часу”
Михайло Юрійович Лермонтов (1814-1841) – російський поет, прозаїк, драматург.
Народився М. Ю. Лермонтов 3 жовтня 1814 року в Москві. Батько, Юрій Петрович, відставний піхотний капітан, з дворянської сім’ї, що збідніла; мати, Марія Михайлівна, уроджена Арсеньєва (з роду Столипіних). За однією з спірних і непідтверджених теорії у батьківській родині вважалося, що походить вона від шотландських Лермонтів, один з яких влаштувався
У 1815 р. молода сім’я жила в селі Тархани Пензенської губернії, в маєтку бабусі майбутнього поета О. Арсеньєвої. Тут пройшли дитячі роки поета. Він рано втратив матір (померла в 1817 р., у віці 21 року) і виріс в розлуці з батьком. Бабуся робила все для єдиного, обожнюваного внука, не жаліючи грошей на вчителів і гувернерів. Він отримав прекрасну домашню освіту: з дитинства вільно володів французькою і німецькою мовами, добре малював і ліпив, навчався музиці (грав на
У 1827 р. бабуся привезла онука у Москву, щоб продовжити його освіту. 1 вересня 1828 року Лермонтова зарахували півпансіонером до Московського університетського благородного пансіону, одного з кращих навчальних закладів Росії. Він отримує гуманітарну освіту, яку доповнює самостійним читанням. У пансіоні в 1828 році Михайло Лермонтов пише вірші, що й прийнято вважати початком його літературної діяльності.
Восени 1830 р. М. Ю. Лермонтов вступає до Московського університету на етично-політичне відділення. Незадоволення Лермонтова лекціями професорів і невдоволення професорів нечемними відповідями і приріканнями студента, що вважалося недозволеною зухвалістю, призвели до того, що він подав заяву про звільнення і залишив університет у 1832 р.
Однак треба було продовжувати освіту, і Лермонтов розраховував зробити це в Петербурзькому університеті, але йому довелося б почати з першого курсу, оскільки час навчання в московському університеті йому як звільненому не зараховувався. Він не захотів втрачати два роки і круто змінив плани.
4 листопада 1832 року він вступив у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів. Два роки, проведені в обстановці казармової муштри, були, за його словами, “страшними”. Але і в цих умовах Лермонтов потай продовжує писати, хоч його творчість переживає період спаду.
Після закінчення Школи в 1834 р. Лермонтов був підвищений з юнкерів в корнети лейб-гвардії Гусарського полку, що стояв в Царському Селі. Однак більшу частину життя Лермонтов проводить в Петербурзі, уперше відчувши себе вільним. Його спостереження за життям світського суспільства лягли в основу драми “Маскарад” (1835 р.), яку він задумував так: “Комедія, на зразок “Лиха з розуму”, різка критика на сучасні порядки”. Пересвідчившись, що “Маскарад” не протягти крізь театральну цензуру, повертається до прози: починає роман “Княгиня Ліговська”, в якому уперше з’являється ім’я Печоріна. Автобіографічні моменти роману пов’язані з Варєнькою Лопухіною, глибоке почуття до якої все життя не залишало поета. Звістка про загибель О. Пушкіна приголомшила Лермонтова, і наступного дня він пише вірш “На смерть поета”, а за тиждень – заключні 16 рядків цього вірша, який відразу зробив його відомим. З березня 1837 поет був арештований у справі “про недозволені вірші”. Сидячи під арештом, пише кілька віршів: “В’язень”, “Сусід”, “Молитва”, “Бажання”.
Лермонтов був переведений з гвардії до Нижегородського драгунського полку і 1 квітня вирушив з Петербурга на Кавказ. Прямуючи у своє перше заслання, він на місяць затримався в Москві, яка готувалася до великого торжества – 25-річчя Бородінської битви. Поет переробляє “Кавказ”, свій юнацький вірш “Поле Бородіно”, і з’являється твір “Бородіно”, опублікований в “Соврємєнніку” в 1837 р.
Під час кавказького заслання він познайомився з декабристами, які також відбували тут заслання, а з поетом А. Одоєвським навіть потоваришував. Майже все, що створив Лермонтов в період між двома засланнями, так чи інакше пов’язано з Кавказом. Кавказькі теми і образи знайшли широке відображення в його творчості: в ліриці і поемах, романі “Герой нашого часу” (1838). Вони знайшли відбиток і в численних замальовках і картинах Лермонтова, обдарованого живописця.
У січні 1838 р. Михайло Лєрмонтов приїжджає в Петербург, оскільки турботи бабусі і клопотання В. Жуковського увінчалися успіхом, і поет був переведений до Гродненського полку, розташованого неподалік Новгорода. Близько місяця прожив поет у Петербурзі, щодня буваючи в театрі, був також у Жуковського, якому віддав поему “Тамбовська казначейша”, незабаром опубліковану в “Соврємєнніку”. Унаслідок подальшого клопотання Лермонтов був переведений до свого колишнього гусарського полку, що стояв в Царському Селі. Тоді ж без імені автора, не пропущеного цензурою, з’явилася “Пісня про царя Івана Васильовича…”
До початку 1839 р. Лермонтов зближується з редакцією “Вітчизняних записок”, що видавалися А. Краєвським, і поступово входить в середовище петербурзьких літераторів. Відвідує поетичні вечори, зустрічається з Куковським, Тургенєвим, Бєлінським. У прогресивних колах в ньому бачать надію російської літератури. “У Росії з’явилося нове могутнє обдарування – Лермонтов”, – оголошує Бєлінський.
У березні 1840 р. за дуель із сином французького посла Е. де Барантом Лермонтова було переведено в піхотний полк і відправлено в діючу армію на Кавказ. Він бере участь у військових діях, “виконуючи покладене на нього доручення з відмінною мужністю і холоднокровністю”.
На початку лютого 1841 р., отримавши двомісячну відпустку, Лермонтов приїжджає в Петербург, сподіваючись отримати відставку і залишитися в столиці. Але і в цьому йому відмовлено, як і в нагороді за сміливі дії в боях на Кавказі.
Більше того, йому наказано протягом 48 годин покинути столицю і слідувати в свій полк на Кавказ. Він прибуває в П’ятигорськ і отримує дозвіл затриматися для лікування мінеральними водами. У записнику Лермонтов запише свої останні вірші: “Суперечка”, “Сон”, “Круча”, “Тамара”, “Листок”, “Побачення”, “Пророк”, “На дорогу йду я в самотині” та інші.
Тут він зустрічає своїх Старих приятелів, серед яких був і його товариш по Школі юнкерів М. Мартинов. На одному з вечорів у будинку Верзіліних, де збиралася молодь, ображений черговим ущипливим жартом Лермонтова Мартинов викликає його на дуель. Дуель відбулася 15 липня 1841 р. Поет був убитий. Тіло Лермонтова було поховане на П’ятигорському кладовищі. Пізніше на прохання бабусі труну з прахом поета перевезли в Тархани і поховали в родинному склепі.
Вірш “І нудно, і сумно…” М. Лермонтов написав у 1840 р. За свідченнями сучасників, у ньому якнайповніше розкрилися настрої волелюбної частини ровесників поета, які прагнули до активної діяльності й були пригнічені неможливістю боротися за свої переконання та ідеали.
За формою це елегія, що нагадує запис у щоденнику, у якому фіксуються миттєвості душевного стану. Мова вірша афористична, що підносить поезію до рівня філософського осмислення життя. Елегія просякнута настроями світової скорботи, ліричний герой страждає, бо зневірився в житті. Він самотній, бо “нікому руку подать”, утомився від власних бажань, кохання не розраджує його душу. Кінець вірша звучить досить скептично:
І наше життя, як поглянеш тверезо навкруг,
– Дурне і порожне, як жарт недоречний (Пер. М. Терещенка)
Та ліричний герой поезії не є циніком. Так, він – песиміст, розчарований гіркою невлаштованістю життя. Однак зневіра в його душі викликана не запереченням високих поривань та ідеалів взагалі, а втомою від того, що їх знайти в житті неможливо. Душа ліричного героя, змучена безкінечною боротьбою розуму й почуття, розривається між, з одного боку, бажанням долучитися до чогось прекрасного та невмирущого, а з іншого – розумінням того, що знайти цей романтичний ідеал у реальному житті неможливо. Вірш тримається на контрасті миті й вічності, розуму й почуття. Замість невмирущого кохання – миттєві чуттєві насолоди, а “життя духу”, яке оспівували романтики, виявилося примарним:
У себе заглянеш – минулого й сліду нема:
І радість, і муки, і все там нікчемне… (Пер. М. Терещенка)
Ця відсутність життєвих ідеалів, піднесеного й вічного примушують ліричного героя неймовірно страждати від усвідомлення марноти свого життя: “А роки минають – прогаяні роки!” За образним виразом літературного критика тих часів, у цьому вірші вчувається “глухий, могильний голос підземного страждання, нетутешньої муки, це приголомшуючий душу реквієм усіх надій, усіх почуттів людських, усієї чарівності життя”.
Точна дата написання вірша “На дорогу йду я в самотині…” невідома. У записній книжці Лермонтова – це приблизно це літо 1841 р. Тож ми можемо вважати, що це одна з його останніх поезій, своєрідний заповіт поета.
Вірш розпочинається неймовірним за своєю красою й величчю пейзажем. Дивує сила поетичного видіння поета, адже сплячою “в промінні голубім” Землю можливо побачити лише з космосу, у чому людство змогло переконатися майже через півтора століття. Усе об’єднано в цьому пантеїстичному безмежжі – верх і низ, земне й небесне:
Тихо. Бога слухає пустиня,
І зоря з зорею гомонить (Пер. М. Рильського)
Навколо все піднесене: і пустеля, що вслухається в божественну істину і є місцем усамітненої зустрічі з Всесвітом, і зорі, що зійшлися, наче сусідки надвечір, щоб, позбавившись денних турбот, погомоніти про важливі для них речі. Довколишня природа об’єднана в живий неподільний організм. Ліричному герою відкрита краса й одухотвореність Усесвіту. Він може спостерігати “прекрасні та безкраї” небеса, прислухатися до гомону зірок і почути слова Бога. Однак куди веде його, самотнього, “крем’яна в тумані путь”? Що погнало його в дорогу вночі? Радше за все це сердечний біль, утрачені мрії й сподівання:
Мрією не тішусь я пустою,
Днів не жаль, що більш не розцвітуть.
Я жадаю волі та спокою!
Я б хотів забутись і заснуть! (Пер. М. Рильського)
Вірш пронизаний невловимими асоціативними зв’язками і з попередніми поезіями Лермонтова, і з творами інших поетів, особливо Пушкіна. Так, ключова тема вірша – пошук волі та спокою – суголосна віршу Пушкіна “Пора, мій друг, пора…”, а також листу Онєгіна до Татьяни (“Євгеній Онєгін”):
Чужий усім, на самотині
Я думав: воля й супокій
Замінять щастя… (Пер. М. Рильського)
У романі “Герой нашого часу” М. Лермонтов продовжує традиції Пушкіна в розкритті образу свого сучасника, людини неординарної, талановитої, яка в силу різних обставин не змогла стати видатною особистістю, що вплинула б на розвиток історії своєї країни.
Перед читачем постає безліч питань, починаючи від самої назви роману – “Герой нашого часу”. Випереджаючи запитання, що прозвучать на адресу автора, Лермонтов у передмові до роману зазначає: “Герой Нашого Часу, …точно портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їх розвитку”.
Що штовхнуло письменника на створення такого образу? Звернімо увагу на час написання роману: 1837-1840 – роки жорстокого гоніння влади будь-якої волелюбної думки. Після подій 1825 року – грудневого повстання декабристів на Сенатській площі, роботи таємних спілок “Південне товариство”, “Північне товариство”, “Товариство об’єднаних слов’ян” – імперський уряд Росії робив все, щоб подібне не повторилось. Придушення неординарності, підозра до кожного, хто виділявся серед сірості та буденності, висіла, як дамоклів меч, над усім поколінням сучасників Лермонтова. Тому і вбачав поет призначення свого покоління сумним (вірш “Дума”),
Дати розгорнуту характеристику свого покоління, простежити внутрішній стан героя, проникнути в потаємні куточки людської душі, пояснити всі порухи людської психіки – все це можливо було зробити засобами морально-психологічного роману.
На відміну від соціально-психологічного роману, морально-психологічний більше націлений на вирішення чи поставлення питань моральності поведінки не одного героя, а всього суспільства, яке він представляє. Водночас твір можна вважати першим досвідом філософського роману, що відкрив шлях Достоєвському і Толстому.
Перед письменником постає задача знайти моральні орієнтири, бодай розтяти всі виразки хворого суспільства. З філігранною точністю, як досвідчений хірург, автор “препарує” душу свого героя Печоріна, шукає причини і наслідки трансформації психіки людини, її егоцентричних прагнень, що призводять до трагедії особистості та всіх, хто її оточує.
Цим пояснюється і своєрідна композиція твору. Роман складається з п’яти повістей: “Бела”, “Максим Максимович”, “Тамань”, “Княжна Мері”, “Фаталіст”. Відповідне розташування глав пов’язане, насамперед, з автором-оповідачем, який і є своєрідним дослідником душі головного героя.
Лермонтов користується прийомом непрямої характеристики Печоріна: спочатку події сприймаються очима Максима Максимовича (повість “Бела”), потім – очима оповідача (“Максим Максимович”), а далі, у “Щоденнику” (повісті “Тамань”, “Княжна Мері”, “Фаталіст”), – через внутрішній монолог, аналіз подій, учинків – самим героєм.
Хронологічно реальний плин подій, пов’язаних з героєм, відбувається таким чином: по дорозі на Кавказ Печорін зупиняється в Тамані (“Тамань”); після участі у воєнній експедиції він їде на води, де вбиває на дуелі Грушницького (“Княжна Мері”); за участь у дуелі Печоріна засилають до фортеці, де він знайомиться з Максимом Максимовичем (“Бела”); з фортеці герой на два тижні їде у козачу станицю, де зустрічається з Вуличем (“Фаталіст”), а через 5 років виходить у відставку і вирушає до Персії; по дорозі зустрічається з колишнім товаришем по службі (“Максим Максимович”); повертаючись з Персії, Печорін помирає (“Передмова до журналу Печоріна”),
Поступово поринаючи в роман, ми розкриваємо таємниці людської душі, відзначаємо гострий розум, сильну волю, самостійність суджень і вчинків – як самого героя, так і автора-оповідача, дослідника суспільства.
Печорін – “зайва людина”. Поведінка його незрозуміла людям, які його оточують, тому що вони мають звичайну, поширену в дворянському суспільстві точку зору на життя. Печорін міг бути блискучим офіцером. Він сміливий, не боїться небезпеки і смерті, у нього залізна воля. Але він не шукає військової слави і не робить військової кар’єри. Свої сили й енергію він витрачає на пусті вчинки. Його життя не має мети, він ставить життя в залежність від випадку, примхливого бажання і перетворює його на гру. Розчарованість у світському товаристві Печорін переносить на все навколишнє. На страждання і радощі інших людей він дивиться “тільки щодо себе”. Відкидаючи сучасну дійсність, він захищає лише свою особисту свободу, свободу своєї волі. Так проявляється його індивідуалістична психологія.
Вчинки Печоріна, примушуючи страждати інших, не роблять і його щасливим. Він нещасний і самотній. Його холодний розум невпинно судить усіх і самого себе. Водночас у його душі живе потреба в коханні та співчутті. У ньому вирує енергія, йому хочеться активної дії, він розуміє, що в нього могло бути “призначення високе”. Але докласти своїх сил до суспільно-корисної справи в його час було неможливо. Вчинки Печоріна дрібні, бурхлива діяльність його пуста і марна. Час поставив його перед вибором: “або рішуча бездіяльність, або діяльність без мети”. Незважаючи на те, що Печорін так і не знайшов головної, гідної його цілі в житті – і в цьому одне з джерел трагізму його долі, – було б невірно стверджувати, що в нього взагалі немає серйозних занять. Одне з них – розуміння природи і можливостей людини. Звідси – нескінченний ланцюг психологічних і морально-філософських експериментів над собою й іншими. Він обмірковує свої вчинки, він сам – неабияка особистість, він постійно зіставляє свою поведінку з “призначенням високим”.
У повісті “Фаталіст” поведінка Печоріна набуває філософського осмислення. Пружиною подій стає суперечка про те, чи визначена заздалегідь доля людини чи ж вона вільна у своїх діях. Офіцер Вулич розуміє вирок долі як вираження вищої волі, від якої залежить кожний крок людини, філософським обгрунтуванням поведінки Печоріна стає принцип сумніву. Печорін сумнівається в усьому: в існуванні визначеної наперед долі, а отже, і Бога; у необхідності добра як умови людського життя; в усіх моральних цінностях. Це приводить його до висновку, що єдиною безсумнівною реальністю стає його власне “я”. Свободу своєї волі він робить принципом поведінки. Індивідуалізм Печоріна з категорії психологічної переходить у категорію світоглядну, філософську. Свобода “для себе” обертається й іншим боком – вона спустошує людину, робить її життя безцільним. Такою є в результаті доля Печоріна, який їде подорожувати в Персію і по дорозі помирає.
Ставлення Лермонтова до Печоріна неоднозначне. Лермонтов приймає мужню критичну думку Печоріна, що руйнує традиційні погляди, його прагнення до дії та ствердження права на свободу. У цьому в умовах епохи реакції виявилися риси справжнього героїзму. Але філософію індивідуалізму (свободи “для себе”) Лермонтов засуджує як марну і соціально небезпечну.
Творчість Лермонтова стала новим етапом у розвитку російської громадської думки. Художні відкриття Лермонтова (нові форми лірики, реалістичний психологічний аналіз, діалектичне розкриття характерів, аналіз філософської концепції життя) проклали дорогу поезії Некрасова, Блока, Маяковського, прозі Тургенєва, Толстого, Достоєвського.
Образ самотньої, розчарованої людини, яка ворогує із суспільством, проходить через усю творчість Лермонтова. У ліриці й у ранніх поемах цей образ подано в романтичній манері, поза соціальним середовищем і реальним побутом. У “Герої нашого часу” проблему сильної особистості, яка не знає спокою і не знаходить застосування своїм силам, розв’язано реалістичними засобами письма.
У романтичних творах зазвичай причини розчарування героя не розкривалися. Герой носив у своїй душі “фатальні таємниці”. Нерідко розчарування людини пояснювалося зіткненням його мрії з дійсністю. Слідом за Пушкіним, який створив зразки реалістичних художніх творів, Лермонтов показав, що на характер людини впливають соціальні умови, середовище, в якому вона живе. Не випадково Лермонтов зобразив “водяне товариство” П’ятигорська, змушуючи Печоріна згадувати про життя петербурзьких великосвітських салонів.
Печорін не народився моральним калікою. Природа дала йому і глибокий, гострий розум, і чуйне серце, І тверду волю. Він здатний до благородних поривань і гуманних учинків. Після трагічної загибелі Бели Печорін довго почувався нездоровим, схуд. В історії сварки з Грушницьким особливо рельєфно виступають позитивні якості його характеру; перед дуеллю він перший висловлює готовність примиритися з противником. Більш того, він надає всі переваги Грушницькому, в душі якого “могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все владналося б на краще”.
Непідробним є його почуття до Віри, яка одна розуміла його абсолютно з усіма вадами. Його зачерствіле серце гаряче і пристрасно відгукується на душевні порухи цієї жінки. Як божевільний мчить він на змиленому коні за Вірою. Коли загнаний кінь “грянув об землю”, Печорін “впав на мокру траву і. як дитина, заплакав”. Отже, лермонтовському герою не чужі глибокі людські пристрасті. Однак в усіх життєвих зіткненнях хороші, шляхетні поривання в кінцевому рахунку поступаються місцем жорстокості. Печорін керується лише особистими бажаннями і прагненнями, анітрохи не зважаючи на інтереси інших людей.
У Печоріна слово не розходиться з ділом. Він справді грає “роль сокири в руках долі”. Занапащена Бела, ображений добрий Максим Максимович, порушений спокій “мирних” контрабандистів, убитий Грушницький, розбите життя Мері! Хто ж винен у тому, що прекрасні задатки Печоріна загинули? Чому він став моральним калікою? На це запитання Лермонтов відповідає всім ходом оповіді. Винне суспільство, винні соціальні умови, в яких виховувався і жив герой.
Увійшовши у високе товариство, він закохувався в красунь, але його серце “залишалося порожнім”; зайнявся науками, але скоро зрозумів, що “ні слава, ні щастя від них не залежать аніскільки, тому що найщасливіші люди – невігласи, а слава – удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним”. “Тоді мені стало нудно”, – зізнається Печорін і доходить висновку: “…в мене душа зіпсована світом”.
Обдарованій людині тяжко, як і Онєгіну. Печорін не раз говорить про те, що в суспільстві, в якому він живе, немає ні безкорисливої любові, ні справжньої дружби, ні справедливих, гуманних відносин між людьми, ні осмисленої громадської діяльності. Розчарований в усьому, лермонтовський герой тягнеться до природи, яка заспокоює його, дає йому справжнє естетичне задоволення. Пейзажні замальовки в “Журналі Печоріна” допомагають зрозуміти складний, бунтівний характер головного героя роману. Вони посилюють мотив самотності, глибокої спустошеності Печоріна і водночас вказують на те, що в глибині його свідомості живе мрія про прекрасне життя, гідне людини. Глибоким ліризмом забарвлено опис ранку, коли сталася дуель Печоріна з Грушницьким.
Лермонтов створив правдивий, типовий образ, у якому відбилися суттєві риси цілого покоління. У передмові до роману автор пише, що Печорін – “це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку”. Образом Печоріна Лермонтов виносить вирок молодому поколінню 30-х років. Це і докір кращим людям епохи, і заклик до громадянських подвигів. Лермонтов глибоко і всебічно розкрив внутрішній світ свого героя, його психологію, обумовлену часом і середовищем, розповів “історію душі людської”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)