Міркування про день Перемоги у Великій Вітчизняній війні
Маруся. Марія народилася у великій селянській сім’ї. Вона була сама старша, тому всі молодші сестрички й братишки виросли на її руках. У тринадцять років вона вже знала всю селянську роботу: від хлібів, які затівали на опарі, до ріллі на биках. За будь-яку роботу бралася з вогником, усе в неї в руках горіло. Пече хліб – розчервоніється вся, посміхається, пісні співає, і хліб такої виходить: з рум’яною скоринкою, із ситним душком. Молодший Колька завжди канючить, випрошуючи окраєць гарячого хліба: ” Мань, Мань, ну дай!”Посолить її міцно
Прийшла пора заміж виходити, раніше не дуже-те на любов увага обертали: шукали наречену, щоб руки золоті були, а нареченого шукали, щоб будь-якої селянської роботи не чурался так, звичайно, щоб міцного роду був.
За Марусею мало приданого давали, але те, що майстриня вона, знали все. Сватати її приїхали із сім’ї Олексія Семенова. Алешу вона бачила на посиденьках. Не один раз її серденько завмирало, коли він її на кадриль запрошував. Гарний хлопець, блакитноокий, чуб кучерявий, а волосся русяві-русяві,
Як заміж вийшла, Маша й не помітила, все весілля просиділа червона, як кумач, а весілля гуділо, як дзвін. Уміли й працювати, і веселитися станичники. Уже, якщо працюють, то мокра від поту сорочка, а якщо гуляють, то мостини не витримують. Молоді сталі жити в будинку нареченого, як споконвіків повелося на Русі. Важко було молодій жінці, дівчиську ще, у чужу сім’ю йти. Як її зустрінуть, чи знайде вона там щастя? Марії повезло: неї прийняли як рідну дочку, усе в них добре було. Незабаром вона відчула, що не одна вона, що усередині її зароджується нове життя. І щохвилини, коли залишалася на самоті, вона із трепетом прислухалася ксебе.
Олексій ще ніжніше став до дружини ставитися, важку роботу не дозволяв робити. Напевно, багато бабів у селі їй заздрили: не кожної так везе. Її подруга Катерина вийшла заміж майже в один час, так нещасної її життя виявилося. Незабаром будинок Семенових оголосив вимогливий дитячий лемент. Сина народила Марія, Степой назвали. Степан Олексійович, звучить – те як! Олексій останнім часом статечніше ступати став,: не жарт, чай, батьком сімейства бути. Щастям світилися очі Марії, ласкавим проміннячком став для неї Степу. А зыбочку дідусь зробив, так таку, що замилуєшся, хитрість він одну знав: так майстрував, що хитко на всі голоси співала ніжно так, що будь-який горлань спав у ній солодко. Частенько Алеша обійме її й скаже : “Слухай, Мань, ім’я в тебе якесь тепле…Махаючи, Маруся, Моя Русь…”
Але недовго призначено було щастю бути… Постукалася в кожний будинок лихо-війна…Олексія забрали відразу. Марія зшила йому ладанку, зібрала зміну білизни, сухарів побільше. Як проводжала, як за машиною бігла, не пам’ятає – всі, скінчилося її щастя, отмеренное їй долею. Жорстока вона: щастям ледве – ледве обдарить, а горя не пересьорбати
Від Олексія довго листів не було, Маша сама ходила на пошту, вартувала почтальоншу, але та увесь час качала головою. Стискувалося від невідомості її серденько, єдино, що її рятувало – це Степу, що уже й на ніжки намагався встати, і щось белькотати намагався. Лешино лист прийшов через три місяці : маленький, скупий трикутник. Маруся зачитала його до дір. Посадить Степу на крамницю, сяде поруч і читає. Хлопчик сміється, заливається, дурний ще, де ж йому зрозуміти, а в Маші всі усередині плаче, чорною тугою наливається серце. Серце – воно віщун, всі радості й прикрості воно усмоктує однаково, і тому від радості сміється, а від горя плаче кривавими слізьми й зупиняється тоді, коли нещастя вже в себе вмістити не може
Був ранній зимовий ранок сорок другого року. У Село вже прийшла не одна похоронка. Степу здійснився рік, дідусь подарував йому дерев’яну козачу шаблю, а бабуся сорочку з косим коміром зшила, ну чим не козак! Він уже щосили шкутильгав на своїх ніжках, намагаючись цей мир переробити на свій лад
Ніна носила пошту давно, зараз кинула б, так не можна: комусь неї замінити. Утомилася вона в очі людям дивитися, утомилася від лементу нелюдського, коли кричала матір, що втратила сина;дружина, що втратила чоловіка…
До Семеновим вона зайшла якось бочком. Марія стрепенулася, устала. Біла хустка сповзла з голови… Вона все зрозуміла, весь жіночий біль, всі страждання вилилися в її лементі. Степу заплакав, нахилившись, взяла його на руки, підняла папір з підлоги й по буквах стала читати, сльози застеляли їй ока : ” Ваш чоловік, Семенов Олексій Іванович, упав смертю хоробрих у боях за столицю нашої Батьківщини-Москву.”Усього за кілька мінут білий сніг посріблив її, удовою її зробив, на довгі роки вдовою…
Прогриміли переможні салюти, сімнадцять весен земля одягалася як наречена. Час лікує, притупляє біль. От уже Степу молоду Машу в будинок привів. Радуйся, Марія! Як дві краплі води схожі він на батька: ті ж ясні очі, той же русявий чуб. У той рік, коли загинув Олексій, посадила в саду Марія тополя. Коли саджала – плакала: ” Ну от, Алеша, немає в тебе могилки, нікуди мені біль свою й сльози нести. Буду за деревцем доглядати, буду тебе живого згадувати” И, дійсно, коли зовсім невмоготу ставало Марії, вона сюди йшла, до дерева. Весь біль йому выплакивала, і відразу якось світліше ставало на душі, начебто хтось душу зігрів, лиха відвів. Не дерево виросло – богатир
У цю весну чекали повістку для Степана, посадила Маша поруч із тополею – велетнем маленьке деревце – топольок. Посадила й уразився: велетень прикривав своїми могутніми галузями від жаркого сонця топольок, плекав, жалував. От що значить! Всю свою любов, всю скупу батьківську ніжність душу Олексія в дерево переселила, і видно, чекав тополю цієї мінути давно, щоб поруч із собою сина побачити й віддати йому всі, усе, що запізнився віддати за довгі роки. Війна розлучила батька й сина, але не змогла вона душу російського солдата спалити, знекровити. І так буде завжди, поки на землі буде жити любов. Любов-Це й пам’ять, і біль, і туга, і надія…
Учитель: Воровщикова Г. А.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)