Милорад Павич – М. Павич – представник сербської літератури XX-XXI ст
СУЧАСНИЙ ПРОЦЕС. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЇ РІЗНИХ СТИЛІВ, НАПРЯМКІВ І ТЕЧІЙ
4. М. Павич – представник сербської літератури XX-XXI ст.
Милорад Павич (нар. 1929 р.)
Милорад Павич – всесвітньо відомий сербський письменник, прозаїк, літературознавець, перекладач, професор, член Сербської Академії наук і мистецтв. Він – автор численних збірок поезій та малої прози, романів, літературознавчих праць і перекладів, низки праць з історії сербської літератури XVII-XVIII ст. та з поезії символізму, упорядник та редактор значної кількості видань
Олександр Геніс сказав про Павича: “Павича називають першим письменником Третього Тисячоліття, але сам він тяжіє не до майбутнього, а до минулого – тяжіє до рапсодів, “Едд”, до Гомера, до текстів, які створювались до появи книги, а значить, він зможе продовжити своє існування і в постгутенберговському суспільстві”.
Милорад Павич народився у Белграді (Сербія), на березі Дунаю, 15 жовтня 1929 року. В автобіографічному нарисі Павич, описуючи своє народження, особливо підкреслював, що він з’явився
Його батько був скульптором, а мати вчителькою у гімназії (викладала філософію). їх поєднала любов до спорту, особливо закохані захоплювалися лижами і вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорада пов’язані з материними родичами, які жили на протилежному березі Дунаю, на березі річки Тамиш, у місті Панчеві. У них там був свій будинок, а в околицях Панчева – хутір з кіньми, коровами, стайнями, колодязем і виноградниками. Батьки, прихопивши Милорада та його старшу сестру, частенько каталися човном по Тамишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували у діда Аца, який мав великий баштан, де вся родина ласувала кавунами. Багато чого з цього зачарованого світу Панчева пізніше потрапило у прозу письменника.
З дитинства Павич захоплювався грою на скрипці. Його батько прекрасно грав на цьому музичному інструменті, і його любов передалася й синові. Уже будучи студентом він залишив улюблене заняття, оскільки не вистачало часу для навчання.
Учився Милорад Павич у школі імені Карагеоргія в Белграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одного разу відвів хлопчика до школи, оформив документи і сказав, що тепер він буде самостійно кожного дня о восьмій годині приходити на уроки. “Я так і робив, адже школа була поруч з будинком, і все це не здалося мені дивним, – згадував пізніше Павич. – Узагалі ж, ще до того, як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам’ятаю смішну француженку, що ми називали її “тітка Дроль””.
Вперше закохався у віці 15 – 16 років. У 1949 році Павич вступив до Белградського університету, а в 1954 році закінчив відділення літератури філософського факультету. Це були значущі роки в житті майбутнього письменника: він отримав різноманітні знання, пройшов процес формування світогляду й його особистого світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич починав писати, відпрацювавши свій оригінальний стиль. “Тоді я був здатний писати в будь-яку годину дня або ночі, – згадував письменник. – Сьогодні пишу тільки вечорами або зранку”.
У родині Павичів Милорад був не першим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще з XVIII ст. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою. Так, Емерик Павич ще в 1768 році опублікував у Будиме книгу віршів, він писав десятистопним віршем народного епосу. Сам Милорад Павич ще з дитинства хотів бути схожим на свого дядька по батьківській лінії, Миколу Павича, який у середині XX ст. став відомим письменником. Милорад хотів продовжити літературні традиції своєї родини й був дуже радий, коли йому вдалося зробити це.
Тісний зв’язок з народними витоками, фольклорною літературою призвели до появи оригінальної поезії і прози письменника. Він – автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійськими мовами, Павич проявив себе й як видатний перекладач творів О. Пушкіна та Дж. Г. Байрона. Професор Павич став дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читав лекції у Белграді, Сорбонні, Відні. Твори романіста – найбільш популярні в сучасного читача.
“Вашингтон тайме” вважала його “оповідачем, який дорівнював Гомеру”, південноамериканська критика характеризувала Павича як “найвидатнішого письменника сучасності”, а в Іспанії він був визнаний “однією з найвеличніших особистостей світової літератури”.
Павич, як сказав в одному з інтерв’ю, з великим інтересом слідкував за тим, як розвивалася ідея електронного підручника. Він висловлював думки про те, що така книга повинна являти собою щось більше, ніж комп’ютерний файл. У неї повинна бути обкладинка як у звичайної книги. Він зазначав: “Вона повинна бути схожою на традиційну книгу, з тією суттєвою різницею, що для тиражування таких видань не доведеться знищувати тисячу дерев”.
Літературну діяльність Милорад Павич розпочав поетичними перекладами, зокрема з французької, англійської та російської мов. До його поетичного доробку належали збірки “Палімпсести” (1967) та “Місячний камінь” (1971). Для версифікаційної манери письма поета властиве використання середньовічної старосербської мови у довгих віршах, споріднених із риторичним текстом або речитативом.
Павич опублікував цілу низку збірок оповідань: “Залізна завіса” (1973), “Коні святого Марка” (1976), “Російський хорт” (1979), “Нові белградські оповіді” (1981), “Вивернута рукавиця” (1989), “Скляний слимак: оповідання з Інтернету” (1998).
Павич видав декілька книг з історії сербської літератури епохи бароко, класицизму та передромантизму. До літературознавчих праць належали: “Воїслав Ілич і європейська поезія” (1971), “Гавриїл Степанович Венцлович” (1972), “Мовна пам’ять і поетична форма” (1976), “Народження нової сербської літератури” (1983), “Історія, стан і стиль” (1985).
Його літературознавчі праці відзначалися грунтовною методологічною базою, дохідливістю викладу та багатством тематики.
У творчому доробку письменника є також краєзнавча “Коротка історія Белграда” (1990) та драма “Театральне меню назавжди і ще на день” (1993), проте найцікавішою та найвідомішою є саме його романістика.
Кожен твір Павича своєрідно продовжив інші його твори. Сам прозаїк говорив:
“Якийсь критик влучно відзначив: із кожною новою книгою Павича загальний простір його творів звужується. Якось Ясміна знайшла гарну назву для всього, створеного мною у літературі. Вона вказала, що існує своєрідний “Архіпелаг Павич”. Я постійно намагаюся залишити якісь відкриті канали між текстами. Мені хочеться, щоб усі вони були якось пов’язані. Це своєрідна кровоносна система одного організму”.
Нещодавно вийшла друком збірка оповідань Павича “Страшні любовні історії”, готується до видання велика збірка еротичних оповідань. В останні роки він написав і детектив. Його детектив дещо незвичний, оскільки обставини злочину відомі читачеві уже з перших сторінок, а інтрига заплутана навколо тих версій, які може вибрати слідство.
Усі його твори в Радянському Союзі були заборонені аж до кризи комунізму. А потім дуже швидко переклали і видали практично всі, що він написав, і продовжують видавати.
Роман “Хазарський словник” (1984) з авторською під назвою “роман – лексикон на 100 000 слів” приніс Павичу світове визнання.
Роман уперше виданий у Югославії 1984 року і до кінця десятиліття його переклали більше як двадцятьма мовами світу, багато років він був бестселером у Європі та США.
Роман “Хазарський словник” – це своєрідний сплав історичного дослідження, художнього тексту, енциклопедичного довідника. Твір має підзаголовок – “роман-лексикон у 100 000 слів”, а також цікавий епіграф: “На цьому місці лежить читач, який ніколи не відкриє цю книгу. Тут він спить вічним сном”. Оригінальність роману полягала в тому, що він існував у двох іпостасях: жіночої і чоловічої версії. Роман являв собою стилізацію давніх наукових трактатів і досліджень – сучасну версію нібито колись існуючого “Хазарського словника” 1691 року.
У творі були наявні всі атрибути наукового дослідження: зміст, попередні відомості про видання (передмова до сучасного видання, історія написання “Хазарського словника”, склад словника, статті про те, як користуватися словником, фрагменти передмови знищеного видання 1691 року), основний зміст словника, що передавав історію хазар через три види джерел: християнські (Червона книга), ісламські (Зелена книга), єврейські (Жовта книга). Кожна з цих книг із джерелами з хозарського словника містила словникові статті, розташовані в алфавітному порядку. Ці статті зазвичай були присвячені певним персоналіям, подіям, явищам, місцевостям чи поняттям. У кожній з книг фігурувало багато персонажів, але деякі з них представлені в усіх трьох книгах.
Роман мав два варіанти – чоловічий і жіночий, які відрізнялися між собою лише одним пасажем із третьої частини. Основною подією, головним предметом оповіді була “хазарська полеміка”, коли місіонери різних вір пропагували в один час свої вчення з метою повернення хозарів у свою релігію. Поштовхом для написання самого роману, за свідченням самого автора, послугувала недостатня дослідженість хозарської місії Кирила та Мефодія.
Роман “Краєвид, намальований чаєм” (1988) складався із двох частин. Перша – “Малий нічний роман” – повністю перенесена із книги Павича “Нові белградські оповіді”, а друга – “Роман для любителів кросвордів”. У тканину роману вплетені також два оповідання зі збірки “Коні святого Марка”: “Болото” та “Життя і смерть Йоана Сирополуса”. За методом кросворда роман мав два способи прочитання: горизонтальний і вертикальний.
“Внутрішня сторона світу, або роман про Геру та Леандра” (1991) став постмодерною інтерпретацією давньогрецького міфу про Геру і Олеандра. За авторським визначенням, це “роман – клепсидра”: він мав дві титульні сторінки на різних кінцях книги і читався у оберненому порядку: від двох початків до середини, де сходяться герой і героїня роману.
Роман “Остання любов у Царгороді” (1994) містив підзаголовок “Довідник для гадання”. Цей роман – таро складався із 22 розділів, що відповідали картам старших Арканів і мали ті ж самі назви, що й окремі карти таро. Роман можна читати різними способами, залежно від того, як випадуть карти, що обов’язково додаються в комплекті до книжки і супроводжуються додатком зі способом ворожіння на картах таро. Роман можна читати і найпростішим способом – від початку до кінця.
Роман “Скринька для писання” (1999) побудований за методом поступового відкривання сховків своєрідного сейфу у вигляді багато коміркової комбінованої шафки. По суті цей роман став розширеною авто цитатою; зокрема в нього майже повністю вмонтоване розлоге оповідання “Корсет”.
Роман “Зоряна мантія” (2000) мав підзаголовок “Астрологічний путівник для невтаємничених”. Астрологічні мотиви тут дуже тісно були пов’язані з великою кількістю літературних алюзій. В роман вкраплено цитату з твору Деспота Стефана Лазаровича “Слово любве”.
Основні твори М. Павича: “Хазарський словник”, “Залізна завіса”, “Внутрішня сторона вітру”, “Ліжко на трьох”, “Кохання в Константинополі”, “Російський хорт”, “Скляний хорт”.
Українською мовою твори Милорада Павича перекладали О. Рось та Н. Чорпіна.
Книги романіста були перекладені 67-ма мовами світу. Критики із Європи, США та Бразилії висували Павича на Нобелівську премію в галузі літератури.
“Дамаскин” займав вагоме місце у творчому доробку Милорада Павича. Цей невеликий за обсягом твір піднімав складні філософські проблеми, показав процес внутрішньої зміни героїв.
Прототипами головних героїв стали реальні історичні персонажі, відомі церковні діячі.
Історичний Іоанн Дамаскин – один з найвидатніших діячів християнської церкви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, “боротьби з іконами”, тобто заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їхнє існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. Іоанн Дамаскин вивів ікону з-під смертельного удару, написавши три Слова “Проти супротивників святих ікон”. Уже самим цим він засвідчив появу в стані іконошанувальників ватажка, ідеолога. Боротьба з іконоборством тривала ще понад століття і зрештою закінчилася перемогою іконошанувальників, але першим бій прийняв і витримав саме Іоанн Дамаскин. Саме тоді він і заклав підвалини знаменитої теорії Священного образу, що поклала початок канонізації іконопису.
Іоанн Мансур (що значить “переможний, саме таким було його успадковане ім’я”) отримав прізвисько Дамаскин, тому що народився і довго жив у Дамаску, столиці Сирії, яка тоді вже була мусульманською, не залежною від християнської Візантії державою.
Милорад Павич не лише добре знав візантійську історію, релігію і культуру, а й сам писав вірші тією “візантійською” мовою, яку використовував історичний Дамаскин: “Я дуже любив писати вірші – літургійну поезію мовою наших древніх церковних переказів, мовою, яку, на жаль, уже ніхто не розуміє”. Це теж позначилося на ідейно-художніх особливостях оповідання “Дамаскин”.
Другого героя оповідання звати Йован Лествнчник. Звичайно, це ім’я теж аж ніяк не випадкове. Так звали видатного діяча православної церкви ченця Іоанна, названого за своєю головною працею “Лествичником”. “Лествиця”, тобто “драбина” – наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить через усю книгу.
Дуже плідним і цікавим етапом аналізу будь-якого твору є розгляд його лейтмотивів. У оповіданні “Дамаскин” можемо виділити такі лейтмотиви:
– Постійні війни двох одвічних суперників: Австрійської й Османської імперій. Так, на самому початку оповідання йшлося про “бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією і Туреччиною”. Цей лейтмотив можна тлумачити як суцільну руйнацію, руйнацію звідусіль.
– Описи будівництва взагалі і будівництва храмів зокрема. Згаданий лейтмотив також пронизував усю творчість Павича. Бо його народові, сербам, аби вціліти, весь час доводилося щось відбудовувати, піднімати з праху та руїн. В оповіданні “Дамаскин” мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримався сюжет, зокрема, головний конфлікт твору грунтувався саме на подіях, пов’язаних із будівництвом храму і палацу для Атиллії.
– Останнім лейтмотивом стала думка про необхідність само – ідентифікації сербського народу, його не розчинення в морі інших етносів як необхідна умова виживання. Ця думка постійно була присутня у творах письменника, про що свідчило постійне вживання числівників та топонімів: “Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пейтський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми… Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували все про себе. Бачачи сни п’ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалеві, у Добринцях”.
Автор визначав жанр твору: новела для комп’ютера і плотникового циркуля.
Сюжет: Головний герой твору пан Ніколич фон Рудна був ректором сербських шкіл міста Осієка і головним суддею жупанії Торонтальської і Сремської. Під час війни з французами і турками він надав Австрійській імперії безвідсоткову позику, що дало йому змогу заробити 52 028 форинтів. Синів він не мав, а була лише кохана дочка Атиллія, якій дав освіту, яку на той час отримували чоловіки.
Одного разу пан Ніколич фон Рудна прогнав зі свого двору зодчого Шуваковича. Дочка, дізнавшись про цей вчинок батька, почала йому дорікати. Оскільки Атиллія хотіла, щоб саме цей митець збудував два приміщення для неї: замок, у якому вона буде жити, коли вийде заміж, і церкву, в якій хотіла вінчатися.
Молода господиня наказала кучеру Ягоді знайти зодчого, який би був кращим за Шуваковича. Населення порадило Ягоді двох відомих майстрів: “Одного назвали в память Йована Дамаскина, что строил в сердцах человеческих. А другого – в память отца церкви Йована Лествичника, который строил лестницу до неба. Дамаскину удаются самые красивые дома, а другой Йован преуспел в возведении церквей”. Николич наказав привести до нього двох зодчих, щоб, таким чином, один побудував замок для дочки, а інший – церкву, в якій вона йтиме до вінця. Через тиждень Ягода привів до двору згаданих будівничих. Під час обіду вони домовилися з паном, що Йован-старший (Лествичник) будуватиме церкву, а Йован-молодший (Дамаскин) – замок. За роботу пан Николич буде платить за рік наперед. Розмовляючи наодинці з Дамаскиним, Атиллія попросила його збудувати замок схожий на любовні листи.
У призначений час Йован-старший приніс пану Николичу креслення храму Введення Богородиці. У ньому було вказано, що побудований буде у володінні Николича над Тисою. Відповідно місце зведення вибрав сам будівник – “Там, где, как он пояснил, дует только один ветер”. Коли майстер розгорнув креслення, вони зайняли весь стіл. Пан Николич довго розглядав подані малюнки, доки не помітив, що замість одного автор надав креслення трьох храмів. Причину цього пояснив сам будівничий: “Первая, та, что нарисованная зеленым, будет стоять у вас перед глазами в вашем саду. Строить ее не надо, она сама по себе вырастет. Садовники по моему чертежу посадят в вашем саду самшит. Он будет расти примерно с той же скоростью, с какой я буду возводить каменную церковь в назначенном месте. Второй чертеж – это церковь. А третий – это тайна, которая откроется только под конец строительства. Потому что без тайны нет удачной постройки, как нет и настоящего храма без чуда”.
Пан Николич разом з дочкою кожного дня спостерігали за будівництвом храму. Навідувалися вони і на інше будівництво – замок, який закладав Дамаскин. Але сам Дамаскин не часто бував на будівництві, ніби від когось ховався. Одного разу, приїхавши до Дамаскина, пан Николич побачив, що будівничий знайшов на подвір’ї статую якоїсь жінки. Дамаскин попросив дозволу поставити її в замку. Але Николич заборонив це робити. Розгніваний герой узяв молоток і відрубав статуї руку: “Брызнула какая-то красноватая жидкость, похожая на ржавую воду. На камне проступили жилки, мускулы и кости, как на живом теле, только мраморные”. Дамаскин кудись відніс статую, більше її в замку не було, як майже не з’являвся там і Дамаскин. З тих пір почалися неприємності. Одного разу Ягода розповів про те, що нібито Дамаскин дуже полюбляв жінок. А зраджені чоловіки і хлопці обіцяли знищити героя. Одного дня, коли замок був майже готовий, Дамаскин вирішив залишитися в ньому переночувати. Але один із ображених чоловіків прокрався вночі до замку і, напевно, вбив би Дамаскина, якби в нього не загуркотів живіт від голоду. Дамаскин прокинувся, і це врятувало йому життя. У короткому поєдинку герой був поранений у голову, але зумів відрубати нападникові вказівний палець. Нападник втік, а будівничого знайшли закривавленим на ліжку. Почувши цю новину, Атиллія та її батько поїхали до замку, але побачили там тільки помічників Дамаскина, які вимагали від пана Николича плати за збудований замок. Оскільки вони завершили його раніше вказаного терміну (за дванадцять місяців, а не за три роки), а заплатив він їм лише за рік роботи. Пан Николич був розгніваний і, повернувшись додому, не став шукати Дамаскина, а велів привести до його Лествичника, щоб детально розпитати про Дамаскина. Пан Николик почув таке про будівничого: “Дамаскин владеет великим искусством. Это искусство спать. Он встает до зари, кормит своих лошадей, обходит стройку, завтракает. Потом, прислонившись к дому, который он строит, несколько минут дремлет стоя. Второй раз после обеда, присев на корточки в тени у стены, он во сне обегает свои воспоминания. В третий раз, после ужина, он укладывается и спит положенную ему часть ночи”. Ще Лествичник передав пану Николичу, що Дамаскин більше не буде займатися будівництвом замку і, як доказ цього, передав господарю шкатулку, всередині якої пан Николич побачив відрубаний палець.
Одного дня сталася непередбачувана ситуація: Ягода прийшов до пана і сказав, що самшит перестав рости. Спочатку Николич не проявив зацікавленості, а згодом вирішив провірити, як іде робота на будівництві: “Но в своем храме он обнаружил меньше окон, да и еще на одну дверь меньше, чем раньше. А из каменщиков и мраморщиков не застал никого”. Пересвідчившись у тому, що і будівництво храму припинено, герой вирішив не розшукувати Лествичника, а наказав привести до нього суперника – будівничого Дамаскина. Дамаскин з’явився через два дні. На питання пана, чому не будують храм, Дамаскин відповів, що будівництво храму припинено через те, що перестав рости самшит. Будівничий пояснив пану Николичу, що якщо не росте самшит, значить не будується і третій храм, який Лествичник зводить на небі: “В чем-то вы согрешили, господин Николич. Или кому-то должны остались, или кусок изо рта у кого-то вырвали. Когда вспомните, в чем согрешили и кому нанесли урон, покайтесь и искупите свой грех или долг верните, и тогда Йован вам достроит церковь”.
Довго не було Иованів, і будівництво і замку, і церкви припинилося. Але одного разу до кімнати Атиллії прийшов Ягода сповістити про те, що самшит знов почав рости. Почувши ці слова, пан Николич і його дочка відразу ж поїхали на місце будівництва, прагнучи побачити там і добудовану церкву. Але дуже великим було розчарування, коли герої побачили, що церква не тільки не добудована, а навпаки, почала занепадати. Пан Николич, розгнівавшись, поїхав додому, а Атиллія попросила залишитися на ніч у церкві.
Вранці героїня отримала вісточку від Дамаскина, у якій було вказано, куди приїхати. Взявши коней і вірного кучера Ягоду, дівчина відправилася у дорогу. Прямувала вона у Темишвар. Приїхавши туди, Атиллія побачила церкву, що нагадувала собою її самшитову церкву, яка росла в саду. Тільки тут вона була завершена і оздоблена. Це, без сумніву, була та церква Йована-будівничого, присвячена Введенню Пресвятої Богородиці у храм. У церкві героїня побачила священика, який сказав, що на неї уже давно очікують.
“Священик вручил ей документ с печатью и крошечную коробочку, обшитую мехом. В грамоту, удостоверявшую имя владельца церкви Введения, было вписано имя Атиллия. В коробочке же оказались обручальные кольца.
– Это подарок зодчего Йована валі и вашему жениху, – пояснил священник. С внутренней стороны на каждом из колец была вырезана буква “А”.
– Какого Йована? – спросила Атиллия. – Ведь их двое!
– Но ведь и колец тоже два, – отвечал священник с улыбкою”.
Показовими у творі є описи зовнішності головних героїв – двох Йованів, які свідчать ще й про риси характеру героїв. Зокрема, таку портретну характеристику дає Милорад Павич старшому Йовану: “Старший зодчий, испуганный короткорукий человечек, был настолько молчалив, что, когда его вынуждали говорить, губы у него лопались, как рыбьи пузыри”. На противагу цьому образу Милорад Павич подав детальний опис ще одного головного героя – Дамаскина: “Дамаскин был красивый левша с крепкими икрами ног и жесткой черной бородкой, стянутой в хвост золотой пряжкой. Запястья рук у него были перевязаны белыми платками, как у всех, кто искусно владеет холодным оружием”.
Таким чином, в центрі оповідання Милорада Павича “Дамаскин” проблема духовності і “необхідності сходження драбиною” духовного самовдосконалення людини, проблема гріха й спокути за нього. Ці проблеми розкривалися у оповіданні на прикладі головних героїв: пана Николича та його дочки Атиллії. Батько протягом твору так і не змінився, а залишився таким же жорстоким, егоїстичним, самовпевненим. Проте в динаміці показана героїня Атиллія.
Милорад Павич дав їй можливість змінитися, і вона скористалася нею. На початку оповіді героїня сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І Атиллія таки спокутувала гріхи батька. Передусім, дівчина щиро плакала, а сльози стали найкращим очищаючим засобом: “Атиллія плакала над урнами, встановленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз”. Час минав, спливали місяці. Атиллія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли. Але найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батькового боргу і покаянний лист Йовану Лествичнику.
Отже, показавши внутрішні зміни головної героїні, Милорад Павич підвів читача до думки, що якщо хочеш щасливо жити, будувати й володіти храмом (домом, палацом) на землі, то треба прагнути до моральної чистоти – будувати храм на небі.
Майстерність Милорада Павича:
– прагнення нової, “нелінійної літератури”: твори гіпертекстуальні, тобто їх можна читати як з початку, так і з будь-якого фрагмента. Гіпертекст – текст, упорядкований таким чином, що він перетворюється в систему, ієрархію текстів, одночасно складаючи єдність і велику кількість текстів;
– оповідь ведеться навколо кількох вузлових тем: історичний час, історична наука, інтерактивна проза;
– тема твору звучить на кількох рівнях: структурному (компонування частин), сюжетному (долі героїв); вона набуває незліченної множини відтінків, вплітаючись у діалоги, слугуючи підставою для вставних притч і афоризмів;
– романи – інтерактивні, які можна читати, як він сам говорив, обираючи свій маршрут і створюючи свій текст, стаючи співавтором; минуле та майбутнє існувало у просторово-розділених відгалуженнях теперішнього;
– введення у прозу специфічних фактів балканської етнографії, сербських звичаїв і побутових деталей;
– використання елементів готичного роману (роману жахів і таємниць) і його близького родича – детективу, необарокових та розгорнутих метафор, стрижневих мотивів або лейтмотивів. Один із найулюбленіших лейтмотивів – лейтмотив будівництва і гри з часом;
– майстер специфічного портрету, який поєднував риси імпресіонізму та символізму;
– чергування лаконічності викладу із розгорнутими відступами;
– непередбачуваність сюжетних ходів;
– метафорика і смислова парадоксальність;
– поєднання традицій візантійського роману із постмодерністським арсеналом художніх засобів:
– мистецтво автоцитатного комбінування – один із найулюбленіших методів творчого стилю романіста.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)