Небагато часу відвела доля Миколі Кулішу для творчості: складне дитинство, участь у Першій світовій війні, історичні умови існування тогочасної української літератури… Життя митця трагічно обірвалося 1937 року – Миколу Куліша було розстріляно. Проте драматург увійшов у літературний процес не просто як талановитий письменник, а як геній мистецтва слова, нововідкривач у театральному мистецтві. Із творчого доробку Миколи Куліша чотири твори по праву вважаються шедеврами – це “Мина Мазайло”, “Маклена Граса”, “Народний Малахій”
і “Патетична соната”. Перші три були поставлені у театрі Леся Курбаса, “Патетична соната” деякий час йшла у російському перекладі у Москві. “Мину Мазайло” часто називають філологічною п’єсою. У творі зображено процес так званої українізації. Звісно, після всіх утисків, яких зазнала українська мова та культура протягом майже двох століть, “українізація” була необхідна не шляхом автоматичного перекладу якихось назв, а шляхом послідовного і органічного національного відродження, яке, безумовно, тривало б не один рік, але зрештою дало б свої плоди. Найкраща позиція влади у цій
ситуації була б, як кажуть, “хочете допомогти, то не заважайте”. Але, як завжди, сталося не так, як гадалося. Бо формальна українізація не змінила поверховості та провінційності деяких українців, яким стільки років втлумачували, що бути українцем соромно, аж до того доходило, що намагалися законодавчо затвердити, що українців не існує! (Згадаймо з цього приводу Емський указ 1876 року, в якому так і було написано: української мови не існує, вона є викривленим діалектом російської. Хоча розмовляв тим “викривленим діалектом” навіть на той час не один мільйон людей!) Так, у родині Мини Мазайла на грунті цієї українізації і розгортаються справжні філологічні та морально-етичні баталії. Батько родини хоче змінити прізвище, вивчитися правильної російської вимови і назавше забути про свої корені, про свій рід, своїх пращурів як про страшний сон, що нібито не давав йому досягти успіху у кар’єрі та суспільному житті. Тьотя Мотя з Курська є російським шовінізмом “во плоті”, вона твердо впевнена, що “прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”. Дядько Тарас із Києва і син Мини Мокій хоча й виступають нібито за українське, проте викликають майже відразу своїми радикальними поглядами у поєднанні із провінційністю, дріб’язковістю душі, відсутністю людської подоби. “Народний Малахій” є дуже глибоким твором, відкритим для інтерпретації. Малахій, почувши “Інтернаціонал”, побачивши перед очима “голубу даль соціалізму”, забуває про родину, про себе самого та вирушає до Москви із проектом “негайної реформи людини” і України. Напівшизофренічним видається образ Малахія – він направляє віруючу селянку до “Нового Єрусалиму” (тобто до Москви, до мавзолею), агітує за свої погляди усюди, куди потрапляє, не розчулюється навіть тоді, коли його дочка задля порятунку батька доходить спочатку до проституції, а потім і до самогубства. Цікаво, що образ цієї людини, яка задля “голубої далі соціалізму” забуває про елементарне людське, не бачить реального світу і реального життя, ставить свої утопічні ідеї вище від релігії, – дещо нагадує нам персоніфіковані у конкретну особу історичні події… Чи не через це твір так суворо забороняли?.. “Патетична соната” є надзвичайним твором. У ньому М. Куліш “зібрав” усі типи героїв, які тільки могли зустрітися у 1917-1919 роках. Молода дівчина Марина (уособлює прагнення самостійності нашої держави), її батько Ступай-Ступаненко і поет Ілько Юга (українська інтелігенція), білогвардійці, прихильники монархії, більшовик Лука (образ, дещо схожий на Тагабата з “Я (Романтики)” М. Хвильового)… Усі ці люди зібралися під дахом одного будинку, під “дахом” однієї п’єси. Важливо, що і композиція твору є багато в чому новаторською – М. Куліш і справді досягає ефекту музичного звучання слова, музичності усього твору. За згадками дружини письменника, М. Куліш вимагав, щоб у домі не було шуму, коли він працює. Єдині звуки, яким він дозволяв лунати, – гра на фортепіано, грала його донька і часто вона виконувала саме “Патетичну сонату” Бетховена. Напевно, ці звуки знайшли резонанс із душею драматурга. Так само, як в усі часи драми Миколи Куліша знаходили і знаходитимуть резонанс із душами і – що важливо! – із розумом українських читачів.
