Переказ роману Мартинсона: Аниара. Поема про людину в часі й просторі

Ліричне “я”, від імені якого ведеться оповідання, – це “мимороб”, безіменний інженер, що обслуговує Мімові – машину, що відтворює почуттєві образи, що вловлюють із самих віддалених куточків Всесвіту. Мимороб і Міма разом з вісьма тисячами пасажирів і екіпажем перебувають на борті “голдондера” Аниара, що робить звичайний рейс із Дорис (колишньої Землі) на Планету Тундр (так тепер, у сорок третім столітті, називається Марс). Поле голдондера кінчається катастрофою. Круто повернувши й уникнувши тим зіткнення з астероїдом, Аниара

попадає в потік каменів. Лавіруючи серед них по ламаній траєкторії, вона втрачає керування (виходить із ладу “Саба-агрегат”) і, остаточно збившись із курсу, спрямовується в порожнечу в напрямку недосяжного сузір’я Ліри

На щастя, всі основні вузли голдондера (“теплопровід, светопровод і система гравитащии”) у порядку. Запалі в апатію після паніки, що нахлинула, і розпачу пасажири потроху приходять у себе. Положення в них незавидне. Їм має бути “нескінченна одиссея”: не згорнути, не вернутися назад, не викликати допомога не можна, “локсодромная” швидкість руху Аниари теж не настільки

велика, щоб вони могли сподіватися, що при їхньому житті Аниара могла б долетіти до сузір’я, на яке спрямований її ніс

Оказавшиеся в стані змушеного неробства, люди шукають, чим би зайняти себе. Незабаром виникають екзотичні релігійні секти, чимала частина пасажирів і екіпажа стає “йургопоклонниками” (“йург” – танець), що проводять увесь свій час у плотських задоволеннях. Їм у цьому допомагають жриці любові – “йургини” Дейзи, Йаль, Тщебеба й Либидель. Задоволення (Мимороб теж віддає їм належне – з Дейзи) допомагають забутися… але не повністю: більшість восьмитисячного населень Аниари (розміри голдондера величезні, його довжина – 14 000 футів, ширина – 8000) воліє проводити час у залах Міми, що передає стереоскопічну картинку происходящего на інших планетах і зоряних системах – усюди, де існує життя. Створена людиною, Міма має здатність саморозвитку, більше того, вона наділена свідомістю й деяким ступенем волі – у кожному разі змусити її брехати неможливо. Мімові можна тільки виключити, із чим аниарци не погодилися б: видовища інший світів, як би жахливі й угнетающи вони не були, – а здебільшого Міма передає картини розпаду: він у космосі переважає – все-таки відволікають думки пасажирів від власної участи

Але от на шостому року подорожі Міма починає передавати страшні бачення відбувається на Дорис: згоряє у вихрах вогненного “фотонотурба” країна Гонд, потім у киплячу лаву перетворюється величезний Дорисбург, батьківщина Аниари. Міма доносить до пасажирів не тільки “картинку”, але також почуття й думки погибающих на Землі: з “товщі каменю” до них волають мерці – оглухлий від вибуху й осліплий від світлового спалаху. Тепер аниарци розуміють, що значить вираження “коли возопиют камені”. Побачен і почуте надовго паралізує їхню волю й бажання жити. Дивно поводиться після передачі й Міма: спочатку в її роботі виявляються перешкоди, потім вона вимагає ремонту й просить виключити її, на шостий день Міма заявляє Миморобу, що вона осліпла, і відмовляється працювати: її свідомість травмована – Міма знищує себе

Відтепер люди виявляються в повній самітності. Остання ниточка, що зв’язувала їх з миром, обірвана. Не дивно, що багато хто аниарци віддаються спогадам про минуле. Мимороб, як би заміняючи Мімові, оформляє їхні внутрішні монологи. У самому великому монолозі Космічний матрос, що працював раніше на перевезеннях людей з Дорис на Планету Тундр (на Марсові розташовується тепер кілька зон, які називаються Тундра 1, Тундра 2 і т. д.), розповідає про свою любов до Нобби, самовідданій жінці, що допомагала вбогим і зневіреним людям і любившей навіть убогу й хирляву рослинність тундри і її отруєний металами тваринний мир. З монологів стає ясно, у яке механізоване пекло перетворилася Дорис-Земля – живе полум’я палаючої деревини показують на ній школярам як зразок дуже древньої дивини. У спогадах інших пасажирів як би між іншим спливають основні віхи пройденого людством шляхи: до XXIII століття “блискуче царство людини / у димі війни блищало усе тьмяніше, / проекти гуманістів провалилися, / і знову доводилося рити траншеї”. Потім “згусток зоряного пилу” заслонив Землю від Сонця на цілих 10 сторіч, і наступила нова епоха заледеніння, науки й мистецтва в результаті прийшли в занепад, але не пропали зовсім, а ще через десяток століть пил розсіявся й мир відновився в колишньому блиску

Але виглядає він надзвичайно нелюдяно. Подорожі людей на Марса змушені: через довгі війни землян між собою й з іншими планетами Дорис отруєна радіоактивністю. У космопортах Дорисбурга людей сортують, відповідно до показань їх “психоперфокарт”. “Непридатний гонд” (те пак людина), і замість Планети Тундр його відправляють на болота Венери, а там поміщають в “Особнячки И голи”, призначені для безболісного вмертвіння їхніх мешканців. Земна область Гонд, притулок утікачів з Дорисбурга, знищена “фотонотурбом”. Висаджено, очевидно, за наказом правителів Дорис, планета Ринд із її головним містом Ксиномброй: оголена рабиня – бранка із цього міста прикрашає собою “летучий сад” Шефорка – повновладного командира Аниари (і в минулому коменданта “Особнячков Иголи”), фантоми “ксиномбр”, як фурії помсти, переслідують аниарцев у сні. Взагалі, Майбутнє людства з’являється на сторінках поеми пугающе жорстокі, розмиті й хаотичним – саме таким його пасажири Аниари й згадують. І все-таки їм, що знемагає від нісенітниці буття, він бажаний, і вони віддали б всі, щоб повернутися назад.

Даремні спроби Мимороба відновити Мімові. І немов на сміх над сподіваннями аниарцев зовсім поруч із ними відбувається неймовірна подія – у ту ж сторону, що й Аниара, проноситься, обганяючи її, спис! Воно випущено невідомо ким. І невідомо з якою метою. Але воно задає загадку кожному – “спис простромив всіх”. Це трапилося на десятий рік подорожі. Аниарци живуть тепер чекаючи чуда. Але їх підстерігають зовсім інші несподіванки: те вони попадають у скупчення космічного пилу, що викликає на кораблі паніку (у результаті розбиті увеличивавшие зоровий обсяг інтер’єрів дзеркала, а їхніми осколками зарізано трохи “йургинь”), те їх охоплює моторошне відчуття нескінченного падіння в колодязь (і Миморобу коштує чималих зусиль їх із цього стану вивести).

Як з’ясовується, болісніше всього – відчуття безцільності життя. Шефорк, всевладний керівник польоту, робить спробу перебороти його по-своєму: він засновує культ своєї особистості, що вимагає приношення людських жертв. І що ж? Пасажирів Аниари він цим не здивував: Міма нагодувала їхніми видовищами більше страшними, фрагменти їх можна переглянути заново в частково відновленому Миморобом Мимохранилище. Так проходять двадцять чотири роки. До результату їхній багато жителів Аниари вмирають природною смертю. У їхньому числі страшний Шефорк: переконавшись, що його владні претензії нітрохи підданих не торкають, і розіпнувши напоследок на чотирьох потужних магнітах декількох служителів власного культу, він, у минулому теж убивця, стає напередодні кончини самим пересічним обивателем – влада харчується викликаними ілюзіями, які жителі Аниари сприймати в їхньому особливому положенні не в змозі. Мимороб зі смутком згадує свою спробу забутися в обіймах нісенітної красуні Дейзи (вона давно вмерла) і свою любов до Изагель, жінці-пілотові, що пішла з життя по своїй власній волі. Енергія Аниари на результаті. Розташувавшись навколо Міми, у її підніжжя, що залишилися в живих, зібравши всю свою мужність, “звільняють час від простору”.

Б. А. Ерхов


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ роману Мартинсона: Аниара. Поема про людину в часі й просторі

Categories: Скорочені твори

Links