Микола Гоголь
Микола Гоголь
(1809-1852)
Життя і творчість
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався у Полтавському повітовому училищі, згодом у Ніжинській гімназії вищих наук. У 1828 році переїхав до Петербурга. 31834 року – ад’ютант-професор кафедри загальної історії при Петербурзькому університеті.
Уже на початку своєї творчої діяльності Гоголь ввійшов у річище російської демократичної літератури, що розвивалася в напрямі народності й гуманізму. У своїх творах письменник широко
“Ревізор”
“Минає страшна імла життя, – пише Гоголь в одній зі своїх “заміток на клаптиках”, – і ще глибока прихована в тім таємниця. Чи не жахливе це явище – життя без підпори міцної? Чи не страшно велике воно явище? Так – сліпе…” У цій страшній імлі засліплені люди
І ось “дія остання” не лише в звичайному, сценічному, а більш глибокому, символічному значені – “остання дія”, видіння, яким закінчується все, – “Ті ж і жандарм”: “Чиновник, що приїхав згідно з іменним повелінням із Петербурга, викликає вас зараз же до себе”. Вимовлені слова ці, як громом, вражають всіх. І далі страшна “німа сцена” – закам’яніння жаху. Ми мусимо вірити, за задумом Гоголя, що цей петербурзький чиновник, який з’являється, як “бог із машини”, як янгол у середньовічних містеріях, є справжнім. Ревізор – втілений фатум, совість людська, правосуддя боже. Ми, однак, не бачимо його; він залишається для нас ще більше, ніж Хлестаков, особою фантастичною, примарною. Але якби ми побачили його, хто знає, не виявилася б дивна подібність між двома “чиновниками з Петербурга”, великим і маленьким, не промайнуло б у грізному обличчі цього неначе і справжнього Ревізора знайоме обличчя людини світської, значно вищого польоту, ніж Іван Олександрович, але наскільки ж спритного, розумного, навіть, хай і так, доброчесного” і водночас такого, який абсолютно “нічим не відрізняється від інших”, від усіх? У його начальницькому окрику, коли заходиться він шпетити з висоти буцімто непогрішимого правосуддя своїх менших братів, бідних повітових чиновників, чи не пролунають знайомі слова: “Та ж мене: ані-ні! Та ж у мене пильнуй!.. О, я жартувати не люблю, я вам задам острашки!”? Що, коли в образі другого Ревізора повертається, здійснивши одне зі своїх вічних кіл, перший, що тільки но помчав геть, Іван Олександрович, як Хлестаков вищого польоту? “Згідно з повелінням із Петербурга” – ось що приголомшує “як громом” усіх, не лише дійових осіб і глядачів, а, здається, і самого Гоголя.
“В результаті, – говорить знову сам Гоголь вустами однієї з дійових осіб у розв’язці “Ревізора”, – в результаті залишається щось отаке…я вам навіть пояснити не можу, – щось страхітливо – похмурне, якісь страх безладдя нашого. Саме ця поява жандарма, що з’являється у дверях, це закам’яніння усіх присутніх у кімнаті, після його слів про те, що приїхав справжній ревізор, який має стерти їх з лиця землі, винищити доконечно, – все це якось незвичайно страшно”.
Хлестаков.
У Хлестакова, крім реального людського обличчя, є “привид”. “Це фантасмагорична особа – говорить Гоголь, – що як облудний персоніфікований обман, щезла разом з трійкою Бог знає куди”. Герой “Шинелі”, Акакій Акакійович, так само, як Хлестаков, але не за життя, а після смерті своєї, стає привидом: – мерцем, який біля Калінкіного мосту лякає перехожих і стягає з них шинелі. І герой “Записок божевільного” стає особою фантастичною, примарною – “королем іспанським Фердинандом VIII”.
У всіх трьох вихідна точка одна і та сама: це – дрібні петербурзькі чиновники, знеособлені клітинки величезного державного тіла, нескінченно малі дроби безкінечно великого цілого. Саме з цієї вихідної точки – майже абсолютного поглинання живої людської особистості мертвим, позбавленним індивідуальності цілим – поринають вони в порожнечу, у простір і описують три різні, але однаково жахливі параболи: один у неправді, другий – у божевіллі, третій – у забобонній легенді.
В усіх трьох випадках особистість мститься реальному запереченню, відмовляючись від реального, мститься примарним, фантастичним самоствердженням. Людина намагається бути не тим, що вона є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим. І в мертвому обличчі Акакія Акакійовича, і в божевільному обличчі Поприщила, і у брехливому обличчі Хлестакова крізь неправду, божевілля і смерть блимає щось істинне, безсмертне, надрозумове, що є в у кожній людській особистості і що волає із неї до людей, до Бога: я – один, іншого подібного до мене ніколи ніде не було і не буде, я сам для себе все, – “я, я, я!” – як у нестямі кричить Хлестаков.
Епікурейське вільнодумство, відроджена язичницька мудрість, принцип “життям користуйся, живий!” – скорочується у Хлестакова у нову позитивну мудрість: “Адже на те живеш, щоб зривати квіти втіхи”. Як просто, як загальнодоступно! Це звільнення від усіх моральних уз чи не перетвориться згодом на ніцшеанське, карамазовське: “немає добра і зла, все дозволено”. І тут і там – один початок: крила орла і крила мошки борються з одними і тими ж законами всесвітнього тяжіння.
Привид росте, мильна бульбашка надувається, виграючи чарівною веселкою. “Та й що справді? Я такий! Я не подивлюсь ні на кого… Я говорю всім: Я сам себе знаю, сам”. “Я скрізь, скрізь”. Ось уже обличчя чорта майже без машкари: він поза простором і часом майже, він всюдисущий і вічний. “У палац що не день їжджу. Мене завтра ж зроблять зараз фельдмаршал…” (підсковзується і ледь-ледь не падає на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).
До чого б дійшов він, якби не підсковзнувся? Чи не назвав би себе, як кожен самозванець,- самодержцем? А, можливо, в наші дні не задовольнився б і царств енним, взагалі жодним людським іменем і вже прямо назвав би себе “надлюдиною”, “Людинобогом”: сказав би те, що у Достоєвського чорт радить сказати Іванові Карамазову: “Да стане Бог – там уже місце боже; де стану я, там зараз же буде перше місце – де і все дозволено”. Адже це Хлестаков майже і говорить, при наймі, хоче сказати, а якщо ні, то лише тому, що слів таких іще немає: “Я сам себе знаю, сам… я, я, я…” Від цього безтямного самоствердження особистості лише один крок до само обожнення, яке у хворій голо і м Поприщина дає божевільний, але все ще відносно скромний висновок: “Я король іспанський Фердинанд VIII”, а у метафізичній голові Ніцше і нігіліста Кирилова, героя “Бісів”, – уже остаточний, наскільки більш величний, висновок: “Якщо немає Бога, то я – Бог!”
Недаремно бідні чиновники повітового містечка пригнічені ніби “надлюдською” величчю Хлестакова. “Генерал” це ж для них означає – майже “надлюдина”. “Як ви гадаєте, Петре Івановичу, хто він такий стосовно чину?” – “Я гадаю, заледве не генерал”. – “А я так гадаю, що генерал-то йому в підметки не годиться! А коли генерал, то чиновник хіба що сам генералісимус!.. Оце, Петре Івановичу, людина – а! – робить висновок Бобчинський. – Ось вона, що значить людина!” А знищений Артемій Пилипович Земляніка тільки белькоче: “Страшенно просто. А чому і сам не знаєш”. І справді, сценою проноситься ніби подих якогось надприродного жаху.
Глядачі сміються і не розуміють страшного в смішному, не відчувають, що вони, можливо, обдурені ще більше, ніж дурні чиновники. Ніхто не бачить, як росте за Хлестаковим велетенський привид, той, кому власні пристрасті наші вічно служать, якого вони підтримують, як ревізора, що підсковзнувся, – чиновники, як великого Сатану – дрібні чорти. Здається, і дотепер ніхто не побачив, не впізнав його, хоча він уже являється “у своєму власному вигляді”, без машкари або у найпрозорішій із масок, і без соромно сміється людям в очі і кричить: “Це я, я сам! Я – скрізь, скрізь!”
“Мертві душі”
Словосполучення “мертві душі” було колись для всіх звичним у канцелярській мові кріпосного права. Але нам тепер потрібно розуміти не умовний, казенний, “позитивний”, а безумовний, релігійний, людський, божий зміст цих двох слів – “душа” і “смерть”, щоб вислів “мертві душі” зазвучав “предивно” і навіть престрашно, як неймовірне блюзнірство. Не лише мертві, а й живі людські душі як бездушний товар на ринку, – хіба це не дивно і не страшно?
Неймовірно, що за якимись канцелярськими “казками”, за якоюсь “ревізією” мертві душі вважаються живими; а можливо, і навпаки, живі – мертвими, так що зрештою не виявляється жодного вічного, позитивного “підмурку” для того, щоб відрізнити живих від мертвих, буття від небуття. Тут жахлива суміш слів від жахливої суміші понять попри цей внутрішній цинізм, Чичиков і його товариство зберігає зовнішню “благопристойність, гідну подиву”^ Звичайно, люди зі здоровим глуздом і навіть розумом державним, прийняли у казенний вжиток це словосполучення “мертві душі”: а проте безодня Хлестаковської легкості відкривається тут у Чичиковській “обгрунтованості”!
“Вульгарність усього разом злякала читачів. Злякало їх те, що один за одним проходять у мене герої один вульгарніший за іншого, що немає жодного втішного явища, що ніде навіть і перепочити, віддихатися бідному читачеві і що після прочитання всієї книги здається, ніби точно вийшов із якогось задушливого льоху на світ Божий”. Після “Мертвих душ” складається таке саме враження, як після “Ревізора”; “все ще якось незбагненно страшно”.
Як Іван Карамазов бореться із чортом у своєму кошмарі, так Гоголь – у своїй творчості, теж свого роду “кошмарі”. “Кошмари ці давили мою власну душу: що було в душі, те з неї й вийшло”. “Уже здавна я тільки й заклопотаний тим, щоб вдосталь насміялася людина з чорта” – ось головне, що було в душі його. Чи вдалося це йому? Зрештою, хто з кого посміявся у творчості Гоголя – людина з чорта чи чорт з людини?
В усякому разі, виклик було прийнято, і Гоголь відчував, що не можна йому відмовлятися від поєдинку, пізно відступати. Але ця страшна боротьба, яка почалася в мистецтві, у відстороненому від життя спогляданні, мала вирішуватися в самому житті, в реальній дії. Перш ніж подолати вічне зло у зовнішньому світі як художник, Гоголь мусив подолати його в собі самому як людина. Він це зрозумів і справді переніс боротьбу зі своєї творчості у своє життя; у боротьбі цій побачив він не лише своє художнє покликання, але і “справу життя”, “душевну справу”.
Чичиков.
У Хлестаков! переважає початок руху, “прогресу”, у Чичикові – початок рівноваги, усталеності. Сила Хлестакова у ліричному пориві, сп’янінні; сила Чичикова – у розумному спокої, тверезості. У Хлестакова “надзвичайна полегкість”, у Чичикова надзвичайна вагомість, розважливість у думках. Хлестаков – споглядач; Чичиков – діяч. Для Хлестакова все бажане – дійсне; для Чичикова все дійсне – бажане. Хлестаков – ідеаліст; Чичиков – реаліст. Хлестаков – “ліберал”; Чичиков – “консерватор”. Хлестаков – “поезія”, Чичиков – “правда” сучасної російської дійсності.
Але попри все це, внутрішня суть їх та сама. Вони – два полюси єдиної сили; вони – брати-близнюки, діти російського середнього стану і російського XIX століття, найбільш серединного, буржуазної! і з усіх століть, і суть обох – “вічна середина”, “ні те, ні се” – абсолют на вульгарність. Хлестаков стверджує те, чого немає, Чичиков – те, що є, – обидва однаково вульгарно. Хлестаков задумує, Чичиков виконує. Фантастичний Хлестаков опиняється винуватцем найреальніших російських подій, так само як реальний Чичиков винуватцем найфантастичнішої російської легенди про “мертві душі”. Це два сучасних російських обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла – чорта.
“Найбільш справедливо, – зазначає Гоголь, – називати Чичикова – господар, набувач. Набуток – вина всього”. “Так он як! Отаким-то чином, Павле Івановичу! Так от ви надбали, – говорить голова після звершення купчої на мертві душі.
– Набув, – каже Чичиков.
– Добре діло! далебі, добре діло!
– Так я бачу сам, що більш доброго діла не міг би здійснити. Хоч би там як, мета людини все ще не визначена, якщо вона не стала, зрештою, твердою ступнею на міцний підмурок, а не на якусь вільнодумну химеру юності”.
Чи не висловлює тут вустами Чичикова уся європейська культури XIX століття свою внутрішню сутність? Вищий смисл життя, остання мета людини “не визначена” на землі. Кінець і початок світу недоступний для пізнання; тільки середина – світ явищ – доступна для пізнання, чуттєвого досвіду, а отже, і реальна. Єдиним і остаточним мірилом для оцінки всього є тривкість, обгрунтованість, “позитивність” середньої людської чуттєвості. Усі філософські та релігійні сподівання минулих віків, усі їх поривання до безначального і безкінечного, над почуттєвого – є, за визначенням Канта, лише “метафізична” і “теологічна” маячня, “вільнодумні химери юності”. Але герой Гоголя (герой нашого часу, як і сам час) уже був середнього віку і обачливо розхолодженого характеру. І от головна позитивна думка Чичикова і є думкою саме про те, як знехтували всім, що здається йому “химерою”, облудною примарою безкінечного, безумовного, стати твердою ступнею на міцний підмурок умовного, скінченного, відносного, єдиного, нібито реального. “Але чудово, – додає Гоголь, – що у словах його була все якась-то непевність, немовби тут-таки сказав він собі: ” Ех, брате, брешеш ти, та ще й добряче!” Так, у глибині Чичиковського “позитивізму” таки ж всесвітня “брехня”, як у глибині Хлестаковського ідеалізму. Бажання Чичикова “стати твердою ступнею на міцний підмурок” – це саме те, що тепер пішло в хід, а тому – вульгарно, як зрештою і бажаніш Хлестакова “взятися, нарешті, до чогось високого”. Обидва вони лише горять і думають, “як усі”; а насправді, ні Чичикову немає ніякого діла “міцних” основ, ні Хлестакову – до гірських високостей буття. За “консервативною розважливістю у одного приховується така ж “химера”, порожнеча, ніщо, як за ліберальною “полегкістю думок” – у іншого є не два протилежні кінці і початки, не божевільні, але все ж чесні крайнощі, а дві “безчесні, тому що занадто розсудливі” середини, дві однакові площини і вульгарності.
Якщо немає в людському житті ніякого певного сенсу, вищого, ніж саме це життя, то немає для людини на землі і жодної певної мети, крім реальної перемоги у реальній боротьбі за існування. “Так їсти хочеться, як ще ніколи не хотілось” – цей несвідомий, стихійний зойк Хлестакова, “голос природи”, перетворюється на свідому громадсько-культурну думку у Чичикова, думку про надбання, про власність, про капітал. “Більш за все бережи й накопичуй копійку: ця річ надійніша за все на світі… Копійка не підведе… Все зробиш і все проб’єш на світі копійкою”. Ось заповіт батька і всієї духовної батьківщини Чичикова XIX століття, “найпозитивнішого” із століть, з його промислово-капіталістичним, буржуазним ладом, який наскрізь пронизав усю культуру, ось нібито єдино “міцний підмурок”, знайдений якщо не в абстрактній споглядальності, то у життєвій дії, і протиставлений всім “химерам” минулих віків. Тут немає, звичайно, правди божої, зате “людська, занадто людська” правда, можливо, частково навіть виправдання. Сенс життя Чичикова.
Замість блаженства – благополуччя, замість благородства – благопристойність, тобто зовнішня, умовна доброчесність, бо для Чичикова, як для істинного позитивіста, немає ні у добрі, ані в злі нічого безумовного. Оскільки єдиною визначеною метою і найвищим благом людини на землі є “спокійні достатки”, а єдиний шлях до них – набутки, то вся моральність і. підкоряється цій меті і цьому благу, бо “якщо вже вибрано мету – потрібно йти напролом”. “Вперед, вперед! Excelsiom” – цей лайливий клич сучасного прогресу – клич не лише Хлестакова, а й Чичикова.
Несвідома сутність усякого позитивізму, як вчення про смисл життя, є запереченням кінця, ствердженням безкінечного продовження роду людського, безкінечного прогресу: нам добре, дітям нашим буде краще, онукам, правнукам ще краще і так без кінця. Не людство у Богові, а Бог у людстві. Саме людство є Бог, і іншого Бога немає. Немає особистого безсмертя, а є лише безсмертя в людстві. Кожне століття “турбується”, “набуває” для наступних століть; безкінечний набуток, накопичення мертвого капіталу – скарбу “мертвих душ”, який ніколи не витрачається, – ось неусвідомлена, але й безумовна суть прогресу. Звідси – “поклоніння предкам” у китайському, поклоніння нащадкам у європейському позитивізмі, звідки шлюб, дітородіння, “родина, як релігія”. “Дружина, діти” – ось вічне виправдання всіх жахливих безглуздостей буржуазного ладу, вічне заперечення проти релігії, яки говорить: “Вороги людини – домашні її”, – ось “міцний підмурок”, об який нібито розбиваються усі крилаті “химери”, усі християнські пророцтва про кінець світу…
…Померти, не народивши, – все одно, що не жити зовсім, тому що будь-яке особисте життя є “бульбашка на воді”; вона лусне – помре людина – і нічого не залишиться, крім “пари”. Особисте життя має сенс лише в родині, у роді, в народі, в державі, у людстві, як життя поліпа, бджоли, мурашки лише у поліпняку, вулику, мурашнику. З цією несвідомою метафізикою Чичикова погодився б усякий “жовтолиций позитивіст”, учень Конфуція, і усякий “білолиций китаєць” – учень О. Канта: тут крайній Захід сходиться з крайнім Сходом. Атлантичний океан – з Тихим.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)