Мій улюблений вірш французьких символістів
Немає жодних сумнівів – це “Поетичне мистецтво” Поля Верлена. Сміливе до блюзнірства, воно наслідує відомі біблійні слова: “Спочатку було Слово”. Поет вимагає від колег зрівнятися з Творцем, бути творцями й побудувати власний світ за своїми уподобаннями. І він має бути заснованим не на слові, незграбній спробі людства відтворити красу, а на самій красі: “Спочатку – музику!” Так починає створюватися Всесвіт, вільний від жорсткої земної визначеності: тут фосфоресціюють мінливі барви, переливаються одна в одну форми, змінюються
Тепер настає час споряджати гінця до іншої закоханої у творчість душі, до “другої зорі”. Тут я натякаю знов на ототожнення поета з Деміургом у цій поезії Верлена.
Всупереч сталій, нерухомій Землі, де строки змін дорівнюють століттям і мрія за життя може не втілитися в найкращі витвори мистецтва, в прекрасні
Та найбільше подобається мені останній рядок цієї прекрасної поезії, сповнений жаги до життя і презирства до поклоніння умовним цінностям непорушного обивательського побуту, який давно й твердо підмінив життя вигадками нетворчого характеру: “А інше все – література!”
Поль Верлен – неперевершений поет-лірик, який майстерно розкрив у своїх творах найінтимніші переживання людини. Його поезії властива сповідальність і свіжість почуттів, гра напівтонів, відтінків барв і почуттів, вражень та емоцій.
У середині 60-х років XІX ст. разом з поетами Рембо і Малларме Верлен став засновником парнасців – могутньої течії французького символізму. Поет закликав до музичного звучання поезії, і сам володів цим мистецтвом досконало. Згодом Верлен відкинув поетичні правила парнасців, а саме – умовності в поезії. Він повернув поетичній емоції дивовижну простоту, природність і рідкісну вишуканість.
Визначною рисою верленівської нової поетичної мови є музичність. Це не тільки бездоганна організація вірша. “Музична стихія” у Верлена – новий тип поетичного мислення і зовсім нова поетика. Верлен послаблює логічну зв’язність поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності. Завдяки цьому вірші сприймаються читачами так, як слухачами – музичні твори. Це – крок у напрямку створення нової, універсальної поетичної мови, про яку так мріяли представники модернізму і авангарду.
Творчість Верлена викликала відповідну реакцію і в українській літературі. Перший відгук на його поезію є в листі Василя Стефаника до Вацлава Морачевського від 22 квітня 1896 р.: “За стан мій я не годен Вам писати. Щось так багато на душі накипіло, а таке журливе і безконечне, що дряпане пером на папері, загонить тоту сумовитість ще глибше, як перед тим. І слів бракує. А от хіба Верлен, може, хоч в частині Вам скаже то, чого я не гарен:
Тихі ридання. Сумно ридає Осінь вогкая, Серце дрож обіймає, Дика ж розпука, Що на нім грає. Блуджу зболений Світом зболеним. Увесь змарнілий, Як вітром битий, По пустих нивах Листок зів’ялий
“Осінню пісню” Верлена вперше переклав П. Грабовський у 1897 р. Іван Франко переклав два вірші Верлена. Франко критикував Верлена за аполітичність та песимізм. М. Зеров і С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х pp. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.
Поль Верлен – неперевершений поет-лірик, який з непересічною майстерністю розкриває у своїх творах найінтимніші переживання людини. Його поезії властива сповідальність і свіжість почуттів, гра напівтонів, відтінків барв і почуттів, нюансів вражень та емоцій.
У середині 60-х років ХІХ ст. Верлен разом з поетами Рембо і Малларме став засновником поетичної групи “Парнас” – могутньої течії французького символізму. Він мав ще одного літературного вчителя – Шарля Бодлера, чиї “Квіти зла” також відзначили тематику і загальну песимістичну атмосферу його творчості. Верлен закликав до музичного звучання поезії, до осягнення тонких нюансів і переливів почуттів. Сам Верлен володів цим мистецтвом досконало. Він відкинув поетичні правила парнасців, переглянув розуміння проблеми умовності в поезії загалом і в такий спосіб повернув поетичній емоції дивовижну простоту, природність і рідкісну вишуканість.
Мабуть, найприкметнішою рисою верленівської нової поетичної мови є музичність. Під “музичністю” Верлена не слід розуміти тільки бездоганну організацію вірша (використання фонетичних засобів мови – повторень, алітерацій, внутрішніх рим, ретельного добору голосних та приголосних тощо – заради створення ефекту “милозвучності”), “Музична стихія” у Верлена – новий тип поетичного мислення і зовсім нова поетика. Верлен послаблює логічну зв’язність поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності, єдності враження від вірша. Завдяки цьому його вірші сприймаються читачами безпосередньо, як сприймаються слухачами музичні твори. Це – крок у напрямку створення нової, універсальної поетичної мови, про яку так мріяли представники модернізму і авангарду. Не дивно, що Верлен є чи не найвпливовішим поетом новітнього часу:
Так тихо серце плаче, Як дощ шумить над містом. Нема причин неначе, А серце ревно плаче! (Переклад М. Рильського)
Творчість Верлена дістала відгук і в українській літературі. Перший відгук на його поезію є в листі Василя Стефаника до Вацлава Морачевського від 22 квітня 1896 р.: “За стан мій я не годен Вам писати. Щось так багато на душі накипіло, а таке журливе і безконечне, що драпане пером на папері загонить тоту сумовитість ще глибше, як перед тим. І слів бракує. А от хіба Верлен, може, хоч в частині Вам скаже то, чого я не гарен”.
Тихі ридання. Сумно ридає Осінь вогкая, Серце дрож обіймає, Дика ж розпука, Що на нім грає. Блуджу – зболений, Світом зболеним. Увесь змарнілий, Як вітром битий, По пустих нивах Листок зів’ялий.
“Осінню пісню” Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року І. Франко переклав два вірші Верлена. Франко критикував Верлена за аполітичність та песимізм. М. Зеров і С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х рр. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.
На мою думку, поезія Поля Верлена загострює найсумніші відчуття. Поет передає тонкі відтінки і глибокі суперечності душевних почуттів. Лунає “Осіння пісня”, і відчувається, як осінь впливає на підсвідомість людини і її минуле, немов вона хоче передати людині свою лютість і хмурість:
Що ж? До краю треба плутать, Вітер лютий дме в кістки, Мов те листя мене крутить, Та швиря на всі боки.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)