Скільки несподіванок і сюрпризів часто готує людині доля! Скільки злетів і падінь, радості і смутку, випробувань і перемог чекає кожного з нас у далекому чи, може, зовсім близькому майбутньому. Ми не знаємо, яку дорогу обрати, щоб прийти до щастя, а не розгубитися в життєвому вирі. Але чутливе серце і допитливий розум покликані рятувати кожного з нас від краху, робити гідними називатися людьми, формувати необхідні для цього якості. Тому мені здається, що ніяка “надмета” не може виправдати жорстоких засобів її досягнення. Саме цієї проблеми
торкнувся у багатьох своїх творах Микола Хвильовий. Його новели пронизані болем, завзяттям, пристрасною вірою у необхідність служіння ідеалові – побудові справедливого суспільного ладу, який обіцяли комуністичні гасла. Але як часто виявлялося, що все це досягається ціною безневинно пролитої крові, убивства близьких чи й зовсім незнайомих людей. Навіть і тих, що виховували, вчили своїх дітей творити добро, закладали в їхні душі “розумне, добре, вічне”, прищеплювали щирість, співчуття. На мою думку, в цьому й полягає основний пафос новели Хвильового “Я (Романтика)”. Як рука сина могла піднятися
на ту, що дала йому життя? Що керувало вчинком убивці, якого пестила і голубила, ростила і навчала мати? На свою загибель ростила… Такі питання і роздуми виникали в мене під час читання твору. Новела “Я (Романтика)” присвячена “Цвітові яблуні” Михайла Коцюбинського, тож викликає паралель між головними героями твору, від імені яких ведеться розповідь. Очевидним в обох випадках є “роздвоєння особистості”. Що ж знаходиться на полюсах душі обох персонажів? Безпосередність, трепетність людських емоцій, переживань – і одержимість ідеєю, в кожному випадку своєю. Батьківщина ввижається героєві Хвильового в образі Матері Марії, що породила сина. Саме він, її невгамовний син, збудує колись омріяну комуну. Залишивши рідну домівку, ліричний герой стає чекістом, як то ніби й годиться романтикові за “надзвичайних обставин” (ЧК російською розшифровувалося як “чрезвычайная комиссия”). Він невдовзі змушений вибирати між почуттям любові до матері і відданістю “світлій ідеї”. Життя найближчої людини” на яскравому фоні ідеї втрачає вартість. Рука “м’ятежного сина” не повинна здригнутися. Мета все-таки виправдовує засоби? Невже у світлому майбутньому не знайдеться місця для найріднішої істоти? Чим же воно тоді так освітлене? Якими ідеалами, якщо не етичними, які споконвіку робили людину людиною? Можна поставити багато запитань, але чи знайдемо відповідь. Ліричний герой і автор – не одне і те ж. І все-таки Хвильовий, мабуть, також не міг на певній життєвій межі відповісти на ці болісні “чим”, “чому”, “для чого”. Саме тому його долю вирішила куля. Новела “Я (Романтика)” цікава для мене якраз тим, що в ній розкривається внутрішня суперечність людини між етичними цінностями та владою абстрактних ідей. Читаючи твір, я відчуваю і розумію, в яких жорстоких муках відбувається така боротьба. Але, здається, глибокий біль автора і героя, їх прозріння правильно налаштовують читачів на неї…
