Мій Бунін
Мій Бунін… Саме так! Не просто великий російський письменник, а мій, якого я зовсім недавно відкрила для себе, прочитавши його маленький шедевр “Легкий подих”. До цього я читала й “Пана із Сан-Франциско”, і “Чистий понеділок”, названий самим автором кращим оповіданням збірника “Темні алеї”, але “Легкий подих” потрясло мене!
Уже з перших рядків оповідання читача охоплює двоїсте відчуття: пустельний цвинтар, голі дерева, холодний вітер, свіжий глиняний насип могили з дубовим хрестом, а на ньому – “фотографічний
Тут, у тиші цвинтарної алеї,
Де тільки вітер віє в півсні,
Все говорить про щастя й весну.
Сонет любові на старому мавзолеї
Звучить безсмертним смутком про мене,
А небеса синіють уздовж алеї
Проблеми життя й смерті, доля краси у світі неправди й пороку – от що хвилює великого російського письменника. Бунін навмисно звертається до дитинства Оли, коли вона “нічим не виділялася в юрбі коричневих
Що ж буде відрізняти її від інших? Я думаю, що не краса, хоча “у п’ятнадцять вона слила вже красунею”, а абсолютна внутрішня воля й природність, настільки незвичні для її віку: “…вона нічого не боялася – ні чорнильних плям на пальцях, ні раскрасневшегося особи, ні розпатланих волось”. І при цьому рівних їй не було
Для мене Оля – абсолютно природна й розкута юна жінка, що рано вступила в мир дорослих, суворий і жорстокий для незміцнілої молодої душі
І. А. Бунін підкреслює розрив між реальний і гаданий, зовнішній і внутрішнім: напівдитячий стан Оли Мещерской, вихром носившейся “по збірному залі від гонявшихся за нею й блаженно, що верещали першокласниць,”, і її визнання в тім, що вона вже жінка, строгі нотації моложавої начальниці, що червоніє при слові “жінка”, і історія соблазнения дівчинки братом начальниці, іншому й сусідом Мещерских Олексієм Михайловичем Малютіним. Отут-те й намічений основний конфлікт: абсолютна природність Оли й фальш, облудність її дорослого оточення
Ми нічого не довідаємося про реакцію “тайате” на це визнання Оли. Безпосередньо за ним треба коротке, схоже на газетний репортаж повідомлення: “А через місяць після цієї розмови козачий офіцер, некрасивий і плебейський вид, що не мав рівно нічого загального з тим навкруги, до якого належала Оля Мещерская, застрелив її на платформі… серед великої юрби народу”.
Повідомивши на першій же сторінці оповідання про смерть своєї героїні, Бунін навмисно затягує пояснення причин її загибелі. Пятидесятишестилетний Малютін, плебейського виду козачий офіцер, ханжа “тайате” – всі вони в остаточному підсумку приклали руку до цієї смерті
Бунін виразно передав логіку поводження Оли: вона живе на повну силу, без страху й обережності. Крутіння на балах і ковзанці, біг по гімназії переносяться нею на дорослі сторони життя, де чисті пориви трагічно приречені
Цікава композиція оповідання. Від факту смерті автор переносить нас до дитинства Оли, потім до подій, що передують смерті, і їхнім джерелам. Наприкінці оповідання перед нами знову виникає цвинтар, по якому йде “маленька жінка в жалобі”, класна дама Оли Мещерской, для якої покійна – “предмет… невідступних дум і почуттів”.
И лише у фіналі виникає мотив, що подарувала назва цьому чудовому оповіданню.
Класна дама згадує один раз почуті нею слова Оли про те, що вона в папиной книзі прочитала, яка краса повинна бути в жінки: “…Там, розумієш, стільки наговорене… але головне, чи знаєш що? Легкий подих! Але ж воно в мене є…”. Сам Бунін писав: “Така наївність і легкість у всьому, і в зухвалості, і в смерті, і є легкий подих”. Оля дійсно мала цю дивну легкість. І зовсім не випадково про цю її рису сказано під кінець. Не краса дівчинки, не раннє дорослішання цікавили письменника, а прекрасні, так і не реалізовані можливості, які, на думку Буніна, не можуть зникнути без сліду: “Тепер ця легеня подих знову розсіялася у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі”.
Краса, життя, смерть, любов – ці вічні теми, про які так пронизливо сказав І. А. Бунін, – не можуть не хвилювати читачів
(1 votes, average: 5.00 out of 5)