Міфологія в “Слові о полку Ігоревім”
Розвиваючи гіпотезу і міфах та легендах використовуваних в “Слові о полку Ігоревім”, ми можемо прийти до висновку, що припущення “слов’яно-російське” плем’я, на землях якого згодом склалися Чернігівське (в значній частині) і Новгород-Сіверське князівства, як володіння Ольговичів (прадід яких, Святослав, отримав Чернігів після смерті свого батька Ярослава 1054 р.), це-“сіверяни”. Назва “сіверян” (насправді, жителів Південної Русі) збереглося до цих пір (м. Новгород-Сіверський, р. Сіверський Донець) і було актуальним протягом
Повідомлені наукові дані дозволяють нам локалізувати образ Даждь-бога етнічно і історично, атрибутував
Нерідко повторюваних в літературі про “Слово” припущень, що в ньому язичницькі боги виступають тільки у вигляді авторських “художніх” прийомів або образів 45. Ми вважаємо, що між релігійним культом і художнім узагальненням пролягала значна культурна епоха, осуждаемая давньоруськими проповідниками як “двовір’я”. Обидві сторони цієї феодальної ідеології (християнський культ і язичницьке марновірство) отримали закріплене традиціями вираз: культ – в літературі, марновірство – в усній поезії (феодальної в межах середньовіччя, селянської частково – до XX ст.). Збереження язичницьких символів у матеріальній культурі, літописанні, поезії (у “Слові” і, очевидно, в йому передувала традиції Бояна) було б історично невиправданим кваліфікувати як категорії художнього прийому, як це робиться стосовно до аналізу творів нового часу.
Архаїчність символів “Слова” (і для XII ст.) Підтверджується тим, що у феодальній літературі спостерігається зовсім відмінне від нього зображення персоніфікованих солярних уявлень. У княжих некрологах і біографіях такі подання починали набувати характер ідейно-повчальних (але ще не власне художніх) зіставлень. Володимир Мономах, за словами літописця, “просвіти Руську землю, акьі сонце променя пущая” (І, 208). Біля труни Олександра Невського митрополит Кирил “глаголаше: Чаду мої, розумійте яко вже зайди сонце землі Суздальської”.
Згідно з цими уявленнями Боян, “онук” Белеса, оспівував “старими словес” князів “старого часу” – “старого” Ярослава і його брата “хороброго” Мстислава, Святослава Ярославича, його синів “червоного” Романа і Олега, тобто дідів і прадідів героїв “Слова”. У преемственной послідовності з цієї родової епічною традицією автор “Слова”, як “онука” Бояна (“того внуку”), оспівує “онуків” названих вище князів, а саме – героїв зображуваних подій “цього часу” – Ігоря, Всеволода (” Буй-Тура “), Святослава Всеволодовича і їх родичів.
У цій преемственной традиції, як вже частково зазначалося вище, певну роль грала символіка повторюваних май і прізвиськ. У даному випадку нагадаємо, що родове язичницьке іменування Ольговичів сходило від Олега Святославича, через його тезку, Олега Святославича (убитого в війні з його братом Ярополком у 977 р.), до імені великого полководця і державного діяча, засновника Київської імперії, скандинава Олега, який переміг одну з найголовніших світових столиць епохи – Царгород (907 р.), і тоді його посли-язичники клялися при укладенні договору з візантійськими імператорами Перуном і “Волосом, скотьим богом”.
Значення традиції Бонна підкріпилися очевидним для героїв “Слова” фактом соціально-економічної дійсності. Для розуміння ситуації, що склалася потрібно враховувати, що вдова Всеволода, знатної і багатої княгиня Марія, була дуже помітною фігурою серед феодалів-сучасників: вона була дочкою великого князя київського Мстислава-Гаральда “Великого” і шведської принцеси Христини, онукою великого князя київського Володимира Мономаха і англійської принцеси Гіти, а ім’я своє отримала на честь прабабусі грецької царевпи Марії Мономаха (за наявності прапрабабусі шведської принцеси Інгігерди) 51. Отже, на очах всього вищого феодального суспільства, перш за все самих Ольговичів (героїв “Слова”), їх мати (Святослава і Ярослава) і тітка (Ігоря і Всеволода “Буй-Тура”) княгиня Марія зробила покупку Боянова землі у його спадкоємця і закріпила її актом на стіні митрополичого кафедрального собору. Це земельне володіння – феод, очевидно, населене (смердів, закупів, холопами), було оцінено рівно в половину тієї величезної контрибуції (1400 гривень), яку стягнув її чоловік, Всеволод Олегович, з галицького князя Володимира Володаревича (1144 р.). Примітно, що для ведення цієї війни проти дуже багатого і культурного Галицького князівства Всеволод склав велику коаліцію князів, в якій, в порядку рідкісного винятку, Ольговичі з’єдналися з Моно-Махович. У коаліцію входили його брати, Ігор і Святослав Олегович, його син, майбутній герой “Слова”, Святослав, інші Ольговичі, а також В’ячеслав, син Мономаха (дядько дружини Всеволода Марії), онуки Мономаха – Ростислав і Ізяслав Мстісла-вичі (брати Марії, Шурья Всеволода). Отримані 1400 гривень Всеволод “не прия один, але роздав братії по частині”, тобто Ольговичам, а також – Мономаховичами. Мабуть, частка Всеволода склала основу того капіталу, яким мала в своєму розпорядженні Марія для покупки Боянова землі і будівництва Кирилівської церкви.
З них Яким – єпископ Туровський), про те, що купила землю Боянова (“землю… Бояню”) княгиня Всеволодова, давши за неї 700 гривень, суму дуже велику.
Накладені обставини можна пов’язати з поданням про те, що автор “Слова”, при сміливості заявлених ним ідей, дидактичності його тону по відношенню до молодших Ольговичів, гіперболізації свого сюзереіа Святослава Всеволодовича (теж отримав від батька частина вказаної контрибуції), обіймав, очевидно, почесне місце при його дворі, подібне місцем Бояна при дворі його прадіда Святослава Ярославіча52. У цьому випадку, якщо прийняти гіпотезу О. О. Потебні та М. В. Щепкіна про те, що автор “Слова” був кровним онуком Бояна, то стає мож-мояшим зробити два припущення. По-перше, князівсько-родової епос, присвячений Ольговичам, був також родовий традицією їх співаків, як це нерідко зустрічається в історії світової епічної поезії. По-друге, княгиня Марія купила “землю Бояна” саме у автора “Слова” (як спадкоємця свого діда), отже – людини знатного (швидше за все зі старшої дружини Святослава-“а ми вже дружина”), одного з “бояр” – тлумачів його “сну”, дуже багатого, а тому і шанованого в феодальному суспільстві.
У всякому разі, глибоку повагу самого автора “Слова”, крім його твердої прихильності до всіх Ольговичам і пам’яті Олега, відноситься також до Володимира Мономаха (внучатним племінником якого був Ігор). Згадки автора, ідейно важливі (“од старого Владимера до нин’внгаяго Ігоря”, “того старого Владім1ра не можна б-Ь прибив Кь горам’ Юевьским'”) цілком законні для співака – васала Святослава Всеволодовича, князя, який по матері був правнуком Мономаха. Зіткнення двоюрідних братів Олега і Мономаха в боротьбі за Чернігів зображений автором, проте, з переважною увагою до доблесті Олега, який (як це підтвердив і
Таким чином, ми приходимо до висновку, що генеалогічні, політичні та символічні відносини Ольговичів, Всеславича, Мономаховичів і Шаруканідов зв’язуються історичним єдністю, і ці зв’язки в родовому епосі простежуються аж до “Слова о полку Ігоревім”. Тепер нам належить орієнтувати ці зв’язки на сонячну символіку “Слова”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)