Мефістофель – центральний персонаж трагедії Й. В. Гете “Фауст”
Мефістофель – центральний персонаж трагедії Й.-В. Гете “Фауст” (частина перша – 1806, друга завершена в 1831). М. Гете мало схожий на диявола народних легенд і тих лялькових вистав про доктора Фауста, які часто показували в Німеччині на ярмарках. У “Пролозі на небесах” Бог атестує М. як “шахрая і веселуна”: “З духів отрицанья ти всіх мене бував мені тягарем”. Сутність М. проявляється у ставленні до людей, він не вірить у їх божественне подобу, вважаючи, що людина слабка і зіпсований, без втручання диявольських сил творить зло
Ось моя рука, і скоро будемо ми в розрахунку. Ви торжество моє зрозумієте, коли він, повзаючи в посліді, жерти буде прах від черевика “. Зустрівшись з Фаустом, М. укладає з ним договір, спокушаючи його благами життя і безмежними можливостями. Гетевский диявол – філософ та інтелектуал, він знає людей, їх слабкості, його уїдливі зауваження на адресу людського роду говорять про його проникливості. Цьому персонажу автор трагедії довірив багато
Проте душу Фауста ангели несуть на небо, а М. визнається, що програв: “Пропалений старий чорт з такою загартуванням зіграв до кінця такого дурня!” Образ М. у дослідженнях, присвячених трагедії, часто оцінювався як друге “я” Фауста, як тілесне втілення його підсвідомості. На німецькій сцені образ М. завжди вдавався акторам краще, ніж образ Фауста: протагоністи німецької сцени протягом двох століть завжди виконують роль М. Так повелося, починаючи з актора-романтика Людвіга Деврієнт (1827), традицію якого продовжив видатний німецький актор Карл Зейдельман ( 1837). Кращим М. в історії світового театру став Густав Грюндгенс, який створив образ диявола-аристократа вселенського масштабу (1933).
Образ гетевського М. був втілений в музичній драматургії – в ораторії Г. Берліоза “Засудження Фауста” (1846), операх Ш. Гуно “Фауст” (1853) і А. Бойто “Мефістофель” (1868). У драматичній легендою Берліоза сюжет Гете переосмислений у дусі романтичних поглядів: М. отримує владу над душею Фауста і кидає його в пекло. Завдяки геніальному експерименту (злиття елементів програмної симфонії і оперно-ораторіаль-ного жанру) образ М. окреслено розмашисто, надзвичайно сміливими інтонаційно-гармонійними фарбами і прийомами звукопису, які пробуджують уяву і досягають театрального ефекту без використання сцени як такої. Образ М. у своїй симфо-‘іческой “наочності” найменш матеріальний, невловимий, примарний. У “мармурово-статуарной” опері Гуно – ліричній драмі про Фауста і Маргарити – відсутня багатогранність гетевського М. – втілення войовничого критицизму породила його епохи. М. – антитеза ліричним героям, типове для романтичних опер уособлення надприродних сил, диявол “наївною і запашної” народної фантазії.
Основний зміст М. – софістика, менторство, поєднання галантності і злою іронією, сарказму і скептичною пародії на щирі пориви юних душ. Передбачливий і виверткий, “цілком людина”, М. творить зло ніби з обов’язку. І тільки Ф. І. Шаляпін, після багаторічної роботи над цим образом, виводить М. з-під влади музики “зацукрованого” Гуно, нагадуючи про його лякає призначення. М., викликаний уявою Бойто, за філософським змістом найбільш близький до задуму Гете. У володіння М., “блаженного дітищу Хаосу”, віддані земля і небо. М. – стихія, повелитель пристрастей, з власної примхи взявся служити людині; не частинка сили, але сама сила, яка, “прагнучи до зла, творить тільки добро”. Партія М. таїть широкий діапазон перевтілень: від монаха, ковзаючого сірої тінню, до похмуро-величного, вічного, як світобудову, владики темряви. Вперше всевладний інфернальний дух, “рафінована зло” знайшов конгеніальної втілення в мистецтві Ф. І. Шаляпіна, про який композитор сказав: “Я ніколи не думав, що так можна виконувати мого Мефістофеля”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)