МАХТУМКУЛІ
(бл. 1733 – 80-і pp. XVIII ст.)
МАХТУМКУЛІ (літ. ім’я Фрагі; бл. 1733, аул Юзван Кала – 80-і pp. XVIII ст., Ак-Токай) – туркменський поет і мислитель.
Єдиним джерелом біографічних відомостей про життя Махтумкулі є його власні вірші та народні перекази. Достеменних письмових матеріалів не збереглося внаслідок війн, міжплемінних чвар та пожеж. Махтумкулі народився бл. 1733 р. в аулі Юзван Кала (нині селище Гйоркез Каракалинського району) в південно-західній частині Туркменистану. Народився він у сім’ї відомого у свій час поета-шахіра Довлета Мамеда,
Повернувшись на батьківщину, поет зайнявся своїм невеличким господарством, був учителем, майстром ювелірних виробів,- навчився цього ремесла ще під час перебування в Хіві. Але головним його заняттям, зрозуміло, була поезія. На превеликий жаль, до наших днів не збереглися рукописи Махтумкулі, і літературознавцям та історикам доводиться користуватися вже списками його творів, списками неповними, а то й спотвореними. Саме це ускладнює написання вичерпного життєпису поета. Обставини та рік смерті Махтумкулі поки що також не з’ясовані. Народна пам’ять відносить цю дату на кінець XVIII ст.
Проте відома могила, де похований великий туркменський поет,- у містечку Ак-Токай у північному Хорасані. Він похований поруч із батьком у мавзолеї, що носить ім’я Довлета Мамеда Азаді. Цей мавзолей став місцем поклоніння усіх туркменів.
Необхідні певні коментарі до віршів Махтумкулі, непростих філософських творів, написаних більше двох сторіч тому поетичною мовою, яка вельми відмінна від сьогоднішньої не тільки лексикою, а й самим світосприйманням, для якого не властиві були об’єктивовані уявлення про час. історичність, послідовність подій. У поезії Сходу на перше місце ставилась ієрархія цінностей, що призводило до дидактики, а орнаментальнші стиль і символічність образів були покликані утверджувати цю ієрархію як духовний орієнтир. Вищою цінністю вважалися чистота духовного життя і справедливість, у порівнянні з якими розкіш, влада, плотські насолоди – ніщо. Людину необхідно вивищити над усім минущим, гріховним, нагадавши їй, що вона – створіння Аллаха. І поет у зв’язку з цим насамперед – вихователь, великий мораліст у позитивному розумінні цього слова. І не дивно, ще у всій творчості М. дуже помітна моралізаторська тенденція. Феодальна людина була цілковито підпорядкована універсаліям ісламу, що формували її світогляд. Згідно земного суспільного ладу, що був ніби віддзеркалений у сфер: ідеального, де людська особистість здобувала гармонію як певне надолуження земної своє: неповноцінності та приниження гідності, вона здобувала і духовну самість перед Аллахом у потойбіччі:
Світ підступний. Дні летять.
Вічність – там, тут – забуття.
І марнується життя –
Кожен десь чогось шукає.
Довгий час, життя – як мить,
Нам його не зупинить.
Лебідь високо летить –
Синє озеро шукає.
Пам’ятай, Махтумкулі,
Що ти гість на цій землі.
Не живи у кабалі –
Серце мрію хай шукає.
(“Батьківщину хай шукає”. пер. П. Мовчана
Махтумкулі, як кожен поет Сходу, постійно оперує п’ятьма емоційними та морально-етичним): категоріями-станами: радість, гнів, бажання, страх, горе. Послідовність цих станів різна, різне навантаження і різна оцінка, яку дає їм поет Радість може бути і позитивною, і негативною, за нею може (в сюжеті вірша) іти горе або ж гнів, а страх може перекреслити бажання..
Алє, незалежно від варіацій цих п’яти емоцій, вони є головними, так би мовити, діючими особами в поезії Сходу взагалі і конкретно в окремих творах Махтумкулі. Треба також враховувати, що поет спирався не лише на творчо-стилістичні канони, на існуючі традиції віршування, а й на певні філософські системи та ісламські доктрини, які були витворені внаслідок синтезу головних релігій Сходу: іудаїзму, буддизму та християнства.
Відомо, що Махтумкулі був суфієм. А суфізм перейняв від буддизму вчення про три ери, через які проходить “Закон”, або віровчення. Усі три етапи – від першого “Істинного закону”, коли вчення пломеніє у душах віруючих, через другий, що називається “Подібністю закону”, в якому вчення стає ортодоксальним, і аж до ери “Кінця закону”, кінця всього істинного,- з зобразилися у творчості Махтумкулі. Поет ішов від непохитної віри в Істину (“Закон”) до бороть-5и з підміною закону і цілковитого засудження доби “Кінця закону”: “Не можу я збагнуть, невже це кінець віку?”
На формування філософських поглядів Махтумкулі, безперечно, мала вплив теософія суфізму – релігійно-містичної течії, що виникла на порозі IX ст. Суфійство цікаве було тим, зазначав академік А. Кримський, що воно виступало не як релігія, а як житейський аскетизм, чи світське чернецтво, чернецтво без перебування у монастирі,- себто як найвигідніша для того часу форма життя. Суфійство жорстоко переслідувалося, багато його послідовників було страчено. Майже всі визначні поети Сходу, зокрема Сааді, Джамі, Санаї, Аттар, Гафіз, Румі, Нізамі, Навої, були пов’язані з ідеями суфізму і сповідували їх. Оскільки суфізм виходить не з ідеї раціонального осягання та розумового збагнення абсолюту, а з екстатичного злиття з ним, то головним символом суфійської поезії стає ідея любові. Саме тому для неї характерний метафоричний стан пізнання світу і людини в ньому, саме тому поезія грунтується на символах, метафорах, алегоріях, одкровеннях та інтуїції.
Для обгрунтування своїх ідей поети через утиск змушені були вдаватися до умовно-алегоричної термінології еротичного характеру, що була порятунком для всіх вільнодумців та атеїстів, які проповідували погляди, несумісні з офіційною мораллю теократичної системи. У символіці суфійства “кохана”, “брат”, “любий” означають “Бог”; “вино”, “розквітлий сад”, “бенкетування” – це все містичні поривання душі до Всевишнього; “побачення” ж – злиття з ним. “Поет лірично нудьгує, чому в його милої любки таке жорстоке та холодне серце, чому вона не зважає на того, хто її щиро кохає, а насправді,- пише А. Кримський,- це аскет-подвижник стогне, чому так довго не находить на нього містичне навіяння од Бога та екстаз”. Головною настановою суфійства було життя заради майбутнього ідеального життя, бо цей, фізичний, світ є тільки міражем, ілюзією, і кожен, хто став на шлях (таріката) суфійства, мусить пройти під керівництвом піра (муршіда) три головні стадії на довгому шляху, на якому є сім етапів-стоянок (макам). І проходження по цих стадіях-ступенях та етапах є обов’язковим. Дійти до останнього етапу (спершу анігіляції в абсолюті, далі надбання Вічності способом злиття з абсолютом та розчинення в ньому) зможуть лише ті, хто спромігся зректися свого “я” і зануритися в океан абсолюту. У поезії М. чітко простежуються всі ці етапи.
Махтумкулі ніде прямо на називає імені свого духовного наставника, хоча, за давніми звичаями, стати на шлях дервішизму без учителя вважалося справою гріховною. В одному з віршів (“Душу уві сні приніс”) Махтумкулі згадує ім’я засновника дервішського ордену Б. Накшбенді, котрий за основу вчення взяв неухильне дотримування вимоги факр (добровільного убозтва).
Накшбенді і став для Махтумкулі зразком, духовним орієнтиром, адже саме він стверджував, що найважливішим завданням людини є служіння своєму ближньому; людина повинна жити так, наче вона весь час на самоті з усім світом. Усамітнення на людях, мандри на батьківщині, зовнішньо з людьми, внутрішньо з Богом,- усі ці приписи були засвоєні Махтумкулі і ввійшли, можна сказати, у плоть і кров поета.
Він прагнув осягнути мінливий світ і думкою, і душевним самозаглибленням. І подеколи спокійна споглядальність Махтумкулі вибухає зсередини від невтоленої спраги ідеалу. Поет констатує драматичну неможливість осягнути буття в гармонії та цілісності. Тут помітне контрастне розходження поміж теософськими постулатами та суто людськими розуміннями і можливостями. Спрага ідеалу (“Дай дощу, дощу, царю мій”) – невтоленна, і саме через це утверджується універсалізм творчої індивідуальності. Поет почуває себе деміургом. Творча воля розкріпачує душу, дає відчуття життєвої повноти, повноти волі: Махтумкулі зумів збагатити свої твори широким розмаїттям змісту, відтворити найрізноманітніші явища життя, всебічно висвітлити його, наситити безпредметну, здавалося би, лірику безмежною кількістю деталей. Форма його віршів досконала, їхня музичність зумовлена широким застосуванням різноманітних повторів, зокрема майстерним володінням редифу, відтворити який у перекладах майже неможливо, тому що за давніми правилами поетики редиф мусить природно виникати зі всього рядка, а не бути штучно прищепленим. Редиф употужнює мелодію вірша. Це вимагає високої майстерності, тим паче, що досить часто рима складалася з омонімів, слів, які мали не менше трьох відмінних значень. Поет наповнив давні класичні форми глибоким змістом. Життя і значення літературного твору для Махтумкулі – не у формі, як вважали більшість поетів Сходу, а в глибині його змісту. Махтумкулі використав, як ніхто інший із його попередників, розроблену перською та арабською літературами віршову техніку для своєї рідної мови, не відмовляючись також і від народних форм, збагачуючи туркменську поезію не лише формовиразами, але й різними арабськими та перськими поняттями. Він вніс у поезію потужний струмінь вольового, імперативного начала, підносячи поезію від споглядального алегоризму до рівня бурхливих особистих пристрастей. У цьому розумінні його поезія – новаторська, індивідуальна, адже виходить із власного досвіду, зі свого поетичного “я”, що неодмінно присутнє в кожному вірші, замінене власним іменем та мирським іменем суфія – Фрагі, що означає: “сумний”, “розлучений”, “усунутий”. Суб’єктивність думок, драматизм особистої долі пронизують твори М. і свідчать про могутню індивідуалізованість свідомості поета. Поетика Махтумкулі постала з фольклорної стихії, зберігши і пісенну вільність, і ритміко-інтонаційну розкутість, синтезувавши в єдине ціле і безпосередні життєві враження, і народну символіку, і книжні сентенції. Махтумкулі перейняв від бахші простоту вислову, пісенну легкість, іронію і сарказм.
Тут доречно зіставити початок творчого шляху Махтумкулі із традиційними заспівами манасчі та бахші. Виконавці героїчного епосу “Манас”, наприклад, одностайно стверджують, що обрали свою професію не зі своєї волі, а тому, що їм уві сні явився Манас і звелів оспівувати його подвиги. Манасчі та бахші одержимі піснею, і тут чути далеке відлуння минувшини, коли древній озан чи бахші був не лише оспівувачем, але й шаманом, заклиначем, як мудрий Кур-кут-ата.
А ось як описує Махтумкулі початок своєї творчості в одному зі своїх віршів: “Опівночі явилися мені чотири вершники”. Він говорить, щодо нього уві сні з’явилися пророки і святі, які благословили його, піднесли в чаші трунок, завдяки якому поет почав проникати в усі глибини світу. Вони таким чином дали йому творчий дар, що дозволив поетові осягати суть речей і напучувати людей на правильний шлях. Тут повторюється історія манасчі, лише з тією відмінністю, що у Махтумкулі відчутне мусульманське забарвлення і надихають його не легендарні батири, а мусульманські святі.
Махтумкулі – спадкоємець літературної і народних фольклорних традицій. Багато його віршів мають автобіографічний характер, хоча, за відсутністю відомостей, що стосуються життєвого шляху поета, важко визначити, які саме мотив” та образи викликані реальними подіями його життя, а які є поетичним вимислом. Так само важко визначити, знаючи про органічну пов’язаність творчості поета з фольклором, які саме прислів’я та приказки запозичені ним, а які. навпаки, увійшли в народну скарбницю з творів поета. Своєрідна манера письма Махтумкулі, схильного до перебільшень, смислових парадоксів, коли поет легко перестрибує з ліричної теми на жанрову або з гострих побутово-соціальних картин переходить до широких філософських узагальнень, залучаючи для розвитку теми при-клади-цитати з класичної літератури, з туркменської історії, з рідних пісень,- на відміну віл попередників, котрі писали малозрозумілою для народу старою книжною мовою (тюрку), вдаючись до архаїчного правопису, транскрипції, що була не властива для живого звучання туркменської мови.
Велика заслуга Махтумкулі у справі перетворення поетичної мови, в реформуванні письмової туркменської мови. Художня мова Махтумкулі стала для туркменських поетів зразком і нормою при витворенні літературного стилю, дійовим засобом у справі об’єднання туркменських племен, у їхній боротьбі за єдність та національну незалежність.
Зміст поезії Махтумкулі може залишитись лише на поверхні, якщо не користуватися справжнім ключем до його поетики, поетики постійного подвійного змісту, гри слів, застосування умовного словника для вираження станів свідомості та космічних явищ. Любовний стан стає ніби матеріальною матрицею, що породжує духовні явища, потужність свідомості та силу безсмертя Тут не просто любовне – символ духовного, бо в самій практиці перше стає другим, це – прагнення людського духу злитися з жаданим ідеалом. Любов має для Махтумкулі виняткове значення як необхідна і незмінна передумова удосконалення усього сущого, удосконалення серця і світу. Поет прагне ідеалу, і взірцем високо: людської сутності стають для нього і казкові герої, і “книжні” халіфи, і великі мужі світу: Рустем, Іскандер, Алі, Фархад, Накшбенді, Човдур-хан…
Людина для Махтумкулі є формою, спроможною де безмежного самовдосконалення, формою, що може вмістити усю повноту абсолютного змісту. Махтумкулі, як і багато поетів Сходу, відчував, що в надрах самого світу – істина ідеального стремління, тому зовнішність коханої ніби віддзеркалює внутрішню сутність абсолютної краси. Але це істина не застиглої даності, а істина становлення та розвитку людського духу. І поет знаходить шляхи до досконалого синтезу, до образу коханої Менглі, де схрещене земне і небесне, як у дантівській Беатріче. Тому й відсутні в її образі індивідуальні риси; все – загальне, уявне, стереотипне. Малюнок відсутній, а натомість постає молитовне передбачення ідеалу, шлях до якого лежить через послідовне самовдосконалення, через проміжні ступені очищення та сходження душі, через любов. Образ Менглі, як і більшість ключових образів у поетиці Махтумкулі, неоднозначний; він буде нам зрозумілий лише при передумові цілковитого віддзеркалення внутрішньої краси у зовнішню. Зовнішня краса – не оболонка, а виведена назовні внутрішня гармонія, якої не взяти силоміць, якої можна досягти лише любов’ю. Любов неодмінно супроводжується стражданням, адже людина саме в любові позбувається своєї самості. Любов має свій сенс у подоланні егоїзму та визнанні не лише за собою, а й за іншими, абсолютного значення. У любові людина стає ближчою до істини, до всіх інших, у ній долається прірва поміж “я” і “ти”. До прямих формулювань цих постулатів Махтумкулі ніде не доходить, вони ніби зашифровані для утаємничених, захищені поетичними образами від релігійної ортодоксії.
Українською мовою окремі вірші Махтумкулі переклали П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, Л. Первомайський, В. Бичко.
П. Мовчан
(1 votes, average: 5.00 out of 5)