“Маруся Чурай” пісенна душа народу
Маруся Чурай – дівчина з легенди чи історична постать? Достовірних доказів немає, бо під час пожежі в Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. Але про дівчину, яка мала чарівний голос та поетичний дар, в Україні ходило стільки переказів та легенд, що ймовірно, Маруся – особа історична. Можливо, вона справді жила на Полтавщині, складаючи та співаючи пісні, які любив народ, а деякі дійшли й до нас. Не випадково Ліна Костенко обрала саме її героїнею свого твору. Тільки на перший погляд у романі описується життя дівчини-піснярки.
Особиста Драма Марусі Чурай відбувалася на тлі всенародної драми, бо це ж було в трагічний період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького! І дівчина звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. Тільки у родині, де шанується народна мораль, де
Доброю й красивою була її мати, доброю людиною був батько, вірно кохали вони одне одного. Убили батька вороги, тож не дивно, що загальнонаціональне боліло в її душі – то була її доля. Основною рисою національного, наскрізь українського характеру героїв є почуття обов’язку. І Кохання Маруся розуміє як духовне єднання, як повнокровне життя в громаді, як творчість.
Маруся прагне до високих почуттів і дій, хоче пізнати людські радощі й страждання в усій повноті. І коли Гриць – її палке кохання – зрадив їх любов, вона звинувачує себе через те, що не побачила раніше, які вони різні: “нерівня душ – це гірше, ніж майна!” Навіть, коли він, повний каяття, прийшов до неї за прощенням, вона не піддалася слабкості, бо вже зрозуміла, наскільки різні вони люди. Гриць сватається – вона відмовляє. І Чураїха не може підняти руки, щоб благословити їх: “Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, – неначе він про подвиг говорив”.
У романі Ліни Костенко, усупереч народним легендам, Маруся невинна – у відчаї хлопець сам випиває отруту, яку Чураївна приготувала собі. Не розказує Маруся цього суддям, бо не хоче більше жити. Спасіння прийшло від Богдана Хмельницького, який видав універсал про скасування вироку, у ньому він підкреслює, що не тільки за бойові заслуги її батька, а за талант піснярки. Гетьман виступає в романі носієм справедливості, його розум осягає всі народні потреби. Та дівчина вже не може відродитися для нового кохання. Так і країна, кинута на поталу ворогові, розгублюється, втрачає опору духу. Поховавши матір, іде Маруся до Києва на прощу. І краса рідної землі милує її зболіле серце, а творча наснага народжує пісню. Але згодом дивовижна краса поступається місцем “розтерзаному Києву”. Дивлячись на спустошену, випалену землю, Маруся розуміє, що її особиста біда – лише маленька крапелька в морі всенародного горя.
Ліна Костенко поставила народну піснярку вище особистої трагедії, показала духовне життя нації крізь призму її нещасливого кохання. І довела, що творчість, яка спирається на духовну красу народу, – безсмертна.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)