Маруся Чурай – легендарна поетеса з Полтави
Кожна Народна пісня складається упродовж років – звісно, хтось перший створює основу сюжету, а потім протягом років чи навіть сторіч виконавці подають до нього щось своє, або щось викидають чи змінюють… Таким чином пісня побутує в багатьох варіантах, а ім’я людини, яка створила пісню, назавжди забувається. Але є й винятки – коли талант народного пісняра настільки великий, що люди пам’ятають автора. І хоча пісня й стає по-справжньому народною, ім’я її творця живе в часі так само як живуть його безсмертні Твори.
Такою була поетеса
Біографія Марусі побутує у кількох варіантах. Відомо, що народилась вона в родині Гордія Чурая – славного та чесного козака, що загинув у Варшаві. Донька легендарного батька, вона й сама скоро увійшла в легенду – завдяки своїм пісням, своєму таланту, душевній красі. Як на мене, дівчина заслуговувала на особисте щастя та довге, сповнене радості життя, але її доля була по справжньому трагічною. Закохана в Гриця Бобренка, Маруся мріє про родинне щастя, але Гриць зраджує її, підкорюючись матері, одружується з іншою. Тоді Маруся вирішує помститися коханому… Після загибелі Гриця їй виносять смертний вирок, але наказ самого гетьмана рятує її. Сама ж Маруся гине невдовзі, за різними відомостями – чи то від сухотів, чи в одному з монастирів, куди дівчина, зламана морально, пішла на прощу. Життя Марусі уривається на почат ку 50-х років, тобто доля відміряла їй близько двадцяти п’яти років.
Марусі належать такі пісенні шедеври, як “Ой, не ходи, Грицю…”, “Засвіт встали козаченьки”, “Грицю, Грицю, до роботи…”, які стали справді народними піснями. Ії доля втілилась у літературних творах різних жанрів та різних епох.
Читаючи про життя Марусі Чурай, знайомлячись з її творами, я не зміг за лишитись байдужим. Кохання – вічне почуття, тож байдуже, в якому сторіччі відбувається Драма людських стосунків: життя Марусі хвилює нас, сучасних читачів. Ми не маємо права засуджувати її вчинок, тим більше, що ми ніколи не дізнаємось, що ж сталося насправді у ті далекі часи. Можливо, те зілля воші готувала для себе (як це описано в романі у віршах Ліни Костенко)? Кажуть, у великих людей – великі почуття… Тож не засуджуймо вчинок дівчини… За гіркою іронією долі на тому місті, де мала відбутися страта Марусі Чурай, стоїть пам’ятник не їй, а Петрові І, який відпочивав після Полтавської битви на тому самому місці… Але шана та захоплення Марусею живуть у серцях людей і досі, а це краще за будь-які монументи та офіційні знаки.
У простих словах Маруся змогла передати глибокі почуття, її пісні залишаються з нами і досі, вже протягом кількох сторіч. Напевно, вони не забудуться ніколи.
Українська земля багата на талановитих людей. Маруся Чурай – одна з тих народних талантів, чиї твори вмістили в себе народну душу, всю глибину народної поезії. Це була незвичайна дівчина, її життя стало легендою, а її твори близькі кожному з нас, бо в них втілилися Вічні почуття, вічні цінності і та краса духу, яка не підвладна часу чи життєвим випробуванням.
Коли я прочитав народну думу “Про Марусю Богуславку”, цей твір надовго заполонив усі мої думки. Адже я ніколи не чув цього ім’я, в жодних підручниках чи історичних документах нічого не сказано про неї. Звичайна дівчина, доля якої була долею багатьох у ті часи. Якби не народна дума, ми б ніколи не дізналися про її вчинок! А скільки ще було людей, які зробили щось подібне, але їхні імена назавжди загубилися в плині історії? Оце, напевне, і є справжній героїзм: коли людина не думає про славу чи визнання, а діє за порухом свого серця, згідно зі своєю мораллю, вічними цінностями.
Маруся Богуславка потрапила на чужу землю і стала дружиною турецького вельможі. Але на Великдень вона випускає бранців, її земляків, які страждають у турецькому полоні:
Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає,
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає.
Ми не знаємо, що відбувалось у душі цієї дівчини: чи мучилась вона від внутрішніх суперечностей, чи була впевнена у тому, що робить… Зрештою, національне коріння, любов до своєї землі та до своєї віри взяли гору. Символічно, що все це відбулось саме на Великдень: не лише єдність національна, а й єдність три допомогла Марусі відчути свою спорідненість з нещасними полоненими. сама ж Маруся говорить невільникам, щоб передали її батькові:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась…
Багато хто з українців за всіх часів чи то під тиском обставин, чи з якихось пилених причин змушений був покинути свою землю, але з їхніх мемуарів чи розповідей ми дізнаємось, що, навіть звикнувши до життя на чужині, людина мг втрачає зв’язку з Батьківщиною. Кажуть, людина прикіпає душею до місця, ас нона народилась. Напевно, тому в багатьох народних творах висловлюється нумка, що нема нічого страшнішого від полону.
Існував такий давньогрецький міф про Антея: цей міфологічний герой мав силу тільки тоді, коли стояв на землі, тобто сама земля давала йому силу. Його хотілося перемогти тільки піднявши в повітря. Мені здається, українці – теж своєрідні “антеї”: наш народ по-справжньому сильний на своїй землі, черпаючи сили з цього споконвічного зв’язку. Так само й героїня народної Думи Маруся Богуславка, відірвана від своєї землі, не маючи сили навіть боротися проти пиленого “потурчення”, знайшла в собі сили допомогти невільникам, які потерпіли вдалині від України. Український “антеїзм” – одна з рис нашого менталітету, тож не забуваймо про нього, адже єдність із Батьківщиною – невичерпне джерело сили, яка так необхідна нам для розвитку власного історичного шляху.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)