МАРIЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК) Посмертна згадка
Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла Марiя Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивувався на сю вiсть. Як-то, ” Марко Вовчок ” ще й досi була жива? Здавна ми привикли вважати її якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашiм духовнiм обрiї, щоб швидко вiдвернутися вiд нас i тiльки десь-колись, мов iз-за Хмари, iз-за туману кинути на нас промiнчик свого свiтла. А тепер приходить вiсть, що вона, жива людина, вiд многих лiт жiнка українського помiщика Жученка, жила й досi, i тiльки в останнiй хвилi д. 10 серпня (28)1 липня
Чи треба пригадувати деталi її життєпису?
Вони не скрiзь такi яснi й повнi, щоб ми могли гаразд розумiти її життя й лiтературну появу. З дому Вiлiнська, вона походила з української чи, може, в польсько-української сiмї, про яку не знаємо нiчого ближче. Правдоподiбно, й знання української мови вона винесла з рiдного дому*. Вчилася в пансiонi в Москвi2, жила потiм у якихось своякiв у Орлi, де з нею познайомився засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодiя, Панас Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посилає П. Кулiшу два свої Твори для надрукування їх у
Шевченко ще на вигнаннi в киргизьких степах познайомився з її творами i також був у захватi вiд її творiв, а особливо вiд її поетичної мови. “Вона одна знає українську мову,- писав вiн у однiм листi, – знає так, як нiхто з нас не знає”. Подiбно висловлявся й Кулiш, що “Марко Вовчок випив весь сок i запах iз цвiтiв української мови”. Та Шевченко вiдчув надто високу суспiльну вартiсть її оповiдань i у вiршi “Марку Вовчку” з 1859 р. писав до неї:
Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
I обличителя жестоких
Людей неситих.
Вiн жде вiд неї оживлення й своєї музи i готов свою вiльну думу назвати також її думою. Соцiально-полiтичний бiк її оповiдань, її глибока i чиста, мов сльоза, любов до всiх покривджених i гноблених, особливо до жiнок, заiмпонували i Туренєву.
В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга, Марiя Марковичка була вже одною iз звiзд петербурзьких салонiв, покинувши чоловiка, до якого не верталася бiльше. Побувши якийсь час у Петербурзi, виїхала за границю6, жила декiлька лiт у Парижi, звiдки написала два листи по-українськи до одного з галицьких часописiв7 та прегарне iсторичне оповiдання ” Маруся “, видане зразу по-французьки, а потiм по-росiйськи*, а в половинi 60-х рокiв осiла на довший час у Петербурзi8. Тут вiддалася живiй лiтературнiй дiяльностi на росiйськiй мовi.
Вона друкувала в “Отечественных записках” свiй роман “Живая душа” в р. 1868, “Записки причетника”, 1869, “Теплое гнездо”, 1873, “В глуши”, 1875, а крiм того написала цiлий ряд коротеньких оповiдань iз крiпацького побуту, зовсiм схожих i духом, i тенденцiєю, i стилем з тими, що помiщенi в українських “Нар. оповiданнях”, тут вона, мiж iншим, малює дуже iнтересний тип дiвчини Катерини, українки, завезеної в Московщину, де звiльна ламається улюблений нею образ України з її звичаями й мовою, i се ламання доводить її до тяжкої хвороби, пiсля якої вона робиться знахаркою. Її романи загалом слабi i вкучнi, з виємком першої частi “Записок причетника”, де живо хоч i без бiльшого артизму змальовано побут духовенства в такiй околицi, де великоруський елемент мiшається з українським, де спiвають укр. пiсень, уживають укр. приказок, де попiвна називається Настя, а симпатичний дяк Софронiй – гарний тип українця. Потiм вона кинулася перекладати з французької на росiйську мову i переклала, мiж iншим, бiльшiсть фантастичних романiв Жюля Верна, Казки Андерсена i т. i.
У досить уже пiзнiм вiцi вона вдруге вийшла замуж за помiщика Лобача. Останнiй її твiр, виданий по-українськи, появився в “Киевской старине” 1902 р.9 п. з. “Чортова пригода”. Сей твiр, писаний гарною мовою, хоч i не такою поетично блискучою, як давнiшi оповiдання, грає одначе щироукраїнським дотепом i гумором i творить зовсiм доладне закiнчення її українського писання.
Найкраще в її писаннях, то без сумнiву її мова. При всiй своїй простотi й популярностi вона дуже багата лексиконом i незрiвнянно мелодiйна. Росiйський критик Венгеров пише10 навiть, що се “мова” нереальна, взята не з уст справжнього народу, а бiльше спiвуча, черпана з укр. народних пiсень”. Осуд парадоксальний, тим бiльше, що й змiст її укр. оповiдань той сам критик уважає так само нереальним. Певно, єсть деяка конвенцiональнiсть у її способi малювання панiв i пань крiпосникiв, але малюнки жiнок i дiвчат крiпачок, як українськi, так i московськi, се стараннi i глибоко правдивi психологiчнi й соцiальнi студiї. З простою красою й нiжнiстю її мови й стилю вяжеться нерозривно її нiжна любов до всiх нещасних i страждущих, а особливо до найбiднiших мiж бiдними, до жiнок. Вона вмiє не лише сама вiдчути їх горе, але також вiднайти його основу i дати їй простий i ясний вислiв, що сильно хапає за серце читача.
Та в тiм чисто лiтературнiм впливi, що сягає широко поза межi України й Росiї i вiдбився, прим., у ентузiастичнiй передмовi до англiйського перекладу її “Марусi”, лежить менша половина її вартостi як письменницi. Друга, бiльша половина, що ставить iмя Марка Вовчка в рядi борцiв за волю й людськi права поневолених народних мас, се те iсторичне значення, яке мали її оповiдання, особливо ж її українськi оповiдання в Росiї. Росiйська критика згiдно ставить тi оповiдання обiк найкращих творiв таких росiйських пропагаторiв еманципацiйної полiтики, як Туренєв (“Записки охотника”), Григорович (“Антон Горемыка”, “Деревня”) та їх наступники в 50-х роках. I можна сказати, що в рядi тих творiв оповiдання Марка Вовчка найяснiше i найпростiше зазначують еманципацiйну тенденцiю – не абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванням щоденних фактiв життя, вiд якого тiльки по довшiм вчитуванню морозиться кров у жилах.
Ще одна рiзниця заходить мiж її українськими i росiйськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме пiд впливом чару й розкiшностi його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсiм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людової великоруської з мовою канцелярiї та школи, густо пiдсипана українiзмами, українськими поговiрками та пiснями. Так i чуєш, читаючи тi оповiдання, що вони неначе переклади з якоїсь iншої мови, рiдної i натуральної мови авторки. Тут у неї i горренднi партиципiальнi конструкцiї, яких нiколи не побачите в її українських писаннях, i безбарвнi та шаблоновi розмови панiв, а навiть розмови властивих її героїнь, крiпачок, не мають того блиску i колоритностi, що в українських оповiданнях. Московський стиль її стоїть значно ближче до стилю розмазаної письменницi Кохановської11, нiж, прим., до стилю Туренєва. Значить, її росiйськi оповiдання дають доказ, що по-московськи вона вмiла гiрше, нiж по-українськи. Се пiдтверджують i тi немногi свiдки, якi досi сказали своє слово про неї. Появившися 1902 р. в редакцiї “Киевской старины”, вона просто здивувала спiвробiтникiв сього журналу красою й чистотою своєї української мови.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)