МАРІВО, П’єр Карле де Шамбленде

(1688 – 1763)

МАРІВО, П’єр Карле де Шамбленде (Marivaux, Pierre Carlet de Chamblain de – 04.02.1688, Париж – 12.02.1763, там само) – французький письменник.

Маріво народився 4 лютого 1688 р. у Парижі. Батько Маріво був королівським чиновником, належав до “дворянства мантії”, мати була незнатного походження. Дитинство хлопчик провів у провінції, спочатку в Ріомі (батько завідував тут монетним двором), потім – у Ліможі, де почав вивчати право. У Ліможі Маріво написав свою першу п’єсу “Обережний і справедливий батько, або Кріспен, щасливий шахрай”

(“Le Pere prudent et equitable…”, 1706), у якій наслідував Ж. Б. Мольєра. Невдовзі Маріво залишив вивчати юриспруденцію і 1710 р. приїхав у Париж. Любов до літератури привела його в салон маркізи де Ламбер, де юнак познайомився з багатьма діячами Просвітництва і Ш. Монтеск’є, Б. де Фонтенелем та ін.); водночас він відвідував салон маркізи де Тансен.

Початок літературної діяльності Маріво пов’язаний з жанром галантно-крутійського роману. Першою пробою пера став роман “Фарзамон, або Нові романтичні захоплення” (“Pharsamon, ou Les Nouvelles Folies romanesques”, 1713; вид. 1737). У центрі твору – дві пари закоханих: Фарзамон; Сідаліза

та їхні слуги, Клітон і Фатіма. Наступний роман Маріво “Пригоди ***, або Дивні дії симпатії” (“Les aventures de ***, ou Les effets surprenants de la sympathie”, 1713) складається з п’яти томів і присвячений примхам галантного кохання. Відроджуючи преціозний стиль XVII ст., Маріво водночас іронізує з його манірності і штучності, що особливо помітно у його третьому романі “Карета, що застрягла в болоті” (“La voiture embourbee”, 1714).

Салон маркізи де Ламбер відгукнувся на відроджену на початку XVIII ст. суперечку про “давніх та нових авторів”. Маріво разом із завсідниками салону виступив на боці нових, сучасних, письменників. Він обстоював переваги Фонтенеля і Ламота над Вергілієм і Гомером, опублікував ряд статей і сатиричних есе у “Французькому Меркурії” та написав у манері П. Скаррона пародійні поеми: “Гомер навиворіт” (“L’Homere travesti, ou L’lliade”, 1716) і “Телемах навиворіт” (“Telemaque travesti”, 1717, вид. 1736), у яких висміяв античні образи.

У 1720 p. Маріво розпочав кар’єру драматурга. Саме цього року внаслідок краху банку Дж. Лоу він втратив усе своє майно, що й змусило його перетворитися з відвідувача великосвітських салонів у професійного письменника. З 1720 р. М. постійно співпрацював з італійською трупою Л. Ріккобоні, яка виступала у приміщенні паризького театру “Комеді Італьєн”. Цього ж року актори трупи без успіху зіграли міфологічну комедію Маріво “Кохання і правда” (“L’Amour et la Verite”), яку він написав у співавторстві з Р. де Сен-Жорі. Не мала успіху і єдина трагедія Маріво “Ганнібал” (“La mort d’Hannibal”, 1720), поставлена акторами “Комеді Франсез”. Зате комедія “Арлекін, вихований коханням” (“Arlequin poli par l’Amour…”, 1720) пройшла з тріумфом. Вона відкрила серію комедій Маріво, присвячених “сюрпризам”, “примхам”, “несподіванкам” кохання. Сюди відносяться любовно-психологічні комедії 20-30-х pp., більшість з яких були зіграні італійськими акторами: (“Сюрприз кохання” , 1722; “Подвійна непостійність”, 1723; “Удавана служниця, або Покараний шахрай”, 1724; “Непередбачувана розв’язка”, 1725). Найпопулярнішою була комедія Маріво “Гра кохання та випадку” (“Le Jeu de l’amour et du hasard”, 1730).

Ще більшої популярності зажили комедії Маріво, створені у 30-х pp.: “Тріумф кохання” (“Le Triomphe de l’amour”, 1732), “Безрозсудні клятви” (“Les Serments indiscrets”, 1732), “Виправлений чепурун” (“LePetit-Maitrecorrige”, 1734), “Помилка” (“La Meprise”, 1734) “Заповіт” (“Le Legs”, 1736), “Брехливі зізнання” (“Les Fausses confidences”, 1737).

Театр Маріво зазнав впливу драматургії Мольєра і Расіна, французького ярмаркового театру, італійської комедії дель арте. Маріво створив особливий стиль діалогу (т. зв. “маріводаж”), витриманий у дусі салонних розмов, сповнений тонкої дотепності та вишуканості.

Для комедій Маріво 20-30-х pp. характерна провідна тема – тема кохання. Кохання драматург трактує як почуття, що несподівано спалахує в людині і захоплює її всю. Маріво зображує найтонші відтінки кохання, його розвиток, боротьбу з усілякими перешкодами. Зазвичай він аналізує внутрішні конфлікти, що відбуваються в серці персонажів, боротьбу між коханням та іншими почуттями (страхом, нерішучістю, самолюбством). У фіналі комедій Маріво кожний відтінок (різновид) кохання перетворюється у кохання торжествуюче. Оскільки сюжет комедій Маріво розгортається винятково навколо любовно-психологічних проблем, шляхом зміни найтонших, майже непомітних відтінків почуттів, то зовнішню дію заміняє внутрішня з допомогою аналізу психологічних переживань героїв. У комедіях Маріво домінують бесіди, пояснення, діалоги. Особисто Маріво так висловлювався про свої комедії: “Я вишукував у людському серці всі потаємні закутки, у яких може ховатися кохання, коли воно боїться з’явитися на люди, і кожна з моїх комедій покликана витягти його з такого закутка”. Г. Е. Лессінг найбільше достоїнство п’єс Маріво убачав у “філософському аналізі пристрасті”.

Найвідоміша комедія Маріво – “Гра кохання та випадку “. Аристократів Доранта і Сільвію батьки пошлюбували. Сільвія хоче до весілля довідатися про характер Доранта і для цього перевдягається у плаття своєї покоївки Лізети, котрій вона велить одягти її плаття і видати себе за пані. У свою чергу Дорант охоплений тими самими сумнівами і міняється одягом із лакеєм Паскеном. Дорант і Сільвія зустрічаються, і між ними виникає взаємний потяг, що лякає їх, оскільки вони не бачать іншого виходу, крім мезальянсу. Тим часом перевдягнені Паскен і Лізета також закохуються і також лякаються цього кохання, тому що кожен із них вважає, що предмет його кохання – йому не рівня. Нарешті Дорант відкриває Сільвії таємницю свого перевдягання й освідчується у коханні. Але Сільвія бажає з’ясувати, чи здатний Дорант одружитися з нею, незважаючи на те, що вона – служниця. Вона розпалює ревнощі Доранта і доводить його до такого стану, що він, зневажаючи гаданою різницею в їхньому суспільному становищі, благає її погодитися на шлюб. Після цього все розкривається, і п’єса закінчується двома весіллями – панів і слуг. У цій комедії поставлено проблему соціальної нерівності. Маріво показує зіткнення природного почуття із становими забобонами і подолання останніх під впливом кохання.

У ряді своїх драм Маріво ставить соціальні проблеми. У його творах для театру можна знайти відгомін просвітницьких ідей (хоча сам М. до просвітницького руху ставився вкрай негативно). Так, у комедії “Острів невільників” (“L’tle des esclaves”, 1725) він виступає прихильником загальної громадянської рівності; у “Новій колонії” (“La nouvelle colonie”, 1729) обстоює рівноправність жінок; в “Острові розуму” (“Vile de la raison”, 1727) Маріво прославляє розум. Деякі п’єси Маріво належать до жанру повчальної комедії (“Школа матерів” – “L’Ecole des meres”, 1732; “Мати-повірниця” – “La Mere confidente”, 1735, “Несподівана радість” – “La Joie imprevue”, 1738), вони проникнуті моралізаторським пафосом.

У 20-х pp. розпочалася видавнича діяльність Маріво. Наслідуючи англійські сатирико-повчальні журнали, що їх видавали на початку XVTII ст. Дж. Аддісон і Р. Стіл, він почав видавати журнали “Французький глядач” (“Le Spectateur francais”, 1722-1723), “Незаможний філософ” (“L’indigentphilosophe”, 1728) і “Кабінет філософа” (“Le Cabinet du philosophe”, 1734). Для цих журналів Маріво писав філософські статті, сатиричні замальовки, характерологічні етюди. Журнали Маріво не мали такого значного суспільного резонансу, як видання Аддісона та Стіля, однак низку надрукованих там нотаток М. розвинув надалі у своїх романах.

У 30-х pp. паралельно із своїми найкращими комедіями Маріво написав два психологічні романи “Життя Маріанни” (“La vie de Marianne”, 1731-1741) і “Меткий селянин” (“Le paysan parvenu”, 1735-1736). Обидва вони залишилися незакінченими. М. з великою психологічною майстерністю розкриває внутрішнє життя героїв – вихідців із низів суспільства, але наділених високими почуттями. В обидвох романах Маріво на широкому тлі доби змальований Париж окраїн. Хоча твори написані не без впливу крутійського роману, всі їхні авантюрні епізоди не є самодостатніми, а дають змогу всесторонньо висвітлити внутрішній світ персонажів, котрих автор показує у взаємодії із соціальним середовищем. У Франції романи не мали успіху (автора безпідставно звинувачували в аморальності і “ницості” сюжетів), проте були дуже популярними в Англії.

Роман “Життя Маріанни” написаний у формі автобіографії героїні. Маріанна є знайдою, її вельможних батьків пограбували та вбили в лісі розбійники. Вцілілу дворічну Маріанну віддали на виховання сестрі бідного сільського кюре. Коли дівчині виповнилося п’ятнадцять років, вона втратила своїх благодійників і без засобів до існування потрапила у Париж. Лицемірний старий Клімаль влаштував її продавцем у магазин мадам Дютур, розраховуючи з часом зробити Маріанну своєю коханкою. Незабаром вона познайомилася з племінником Клімаля Вальвілем, котрий закохався в неї. Рятуючись від його залицянь, героїня знаходить притулок у монастирі. Дама-патронеса, котра влаштувала Маріанну у монастир, виявилася матір’ю Вальвіля і хоче одружити їх, однак проти нерівного шлюбу повстають родичі. Вальвіль захоплюється іншою, а Маріанна потрапляє у вище товариство, де їй відкрилася перспектива блискучого шлюбу. На цьому роман обривається. “Життя Маріанни” – твір моралізаторський. В образі стійкої і чесної Маріанни, котра зуміла зберегти свою доброчесність, що, зрештою, і призвела її до життєвих успіхів, Маріво дає зразок поведінки для будь-якої чуттєвої і моральної людини.

Роман “Меткий селянин” є історією швидкої кар’єри селянина Жакоба. Герой – розумний, спритний, енергійний, наполегливий юнак. Не бажаючи бути лакеєм, він прагне вийти у люди і використовує для цього всі можливі засоби. Врешті-решт, за допомогою жінок Жакоб стає значним чиновником фінансового відомства. Роман також сповнений повчальних тенденцій, проте автор не засуджує героя за його “вимушений” аморалізм.

У грудні 1742 p. Маріво обрали у Французьку Академію. Творча активність помітно пішла на спад. Титул “безсмертного” вже не дозволяв писати для італійської трупи, а на сцені “Комелі Франсез” його нові комедії “Суперечка” (“ha Dispute”, 1744) і “Переможена забобона” (“Le Prejuge vaincu”, 1746) не мали успіху. Не додали слави Маріво його останні п’єси: “Вірна дружина” (“La Femme fidele”, 1755), “Фелісі” (“Felicie”, 1757), “Легковажна кохана” (“L’Amante frivole”, 1757), “Щирі актори” (“Les Acteurs de bonne foi”, 1757) і “Провінціалка” (“La Provinciale”, 1761). В останні роки життя Маріво часто хворів. Помер він у Парижі 12 лютого 1763 р.

Творчість Маріво справила значний вплив на подальший розвиток французької та європейської літератури. Його романи поряд із романами А. Р. Лесажа й А. Прево заклали підвалини реалістично-психологічного роману XVIII ст., вплинули на творчість С. Річардсона і Ш. де Лакло. Значення драматургії Маріво – другого після Мольера найвизначнішого французького комедіографа – полягає у тому, що своєю театральною творчістю він сприяв звільненню французької драматургії від класицистичних канонів, привніс у театр витонченість, легкість, ліризм у побудові сюжету, поетичність у трактуванні любовної теми. Шляхом М. пішли представники як романтичної (А. де Віньї, А. де Мюссе), так і інтелектуальної драми XX ст. (Ж. Жіроду).

Є. Васильєв