Маріна Ворнер Хто ще хоче перепроситися?

Маріна Ворнер
Хто ще хоче перепроситися?
Перекладено за виданням: Marina Warner. Who’s sorry now? // The Times Literary Supplement. – August 1, 2003 (www. the-tls. co. uk/).
Вперше надруковано в часописі Критика (http://www. krytyka. kiev. ua/). – 2005. – Число 6.
Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com

(Що в сучасному світі означає вибачення)
Ми – ті, кого називають письменниками, писаками, мешканцями башти із слонової кістки, книжковими хробаками, писарями, – часто замислюємося над роллю, що можемо відігравати. Де література перетинається з життям або життями?

І що ми можемо зробити, щоб у світі було більше справедливості? Яким чином результати роботи уяви залучаються до створення законів для учинення правосуддя? В цьому полягає письменницька дилема. Чи справді література може бути “такою сильною, щоб допомогти”, як це, відповідно до твердження Шеймуса Гіні1, може поезія?
Невдовзі після 11 вересня я отримала електронного листа від вчительки англійської літератури з острова Реюньйон, що, хоча і знаходиться в Індійському океані, але і досі є французьким департаментом. Ось що вона написала:
“Я збентежена, чому люди не роблять висновків з подій, що відбуваються.

І це, попри існування літератури, яка є майже пророцтвом… Я вже давно розмірковую над тим, як діє література і чому вона не впливає на політику. На мій погляд, література має вплив у сфері уявлень, в дискурсах, що відображають дійсність, а, за умови зміни умонастроїв окремих людей, може змінитися колективна поведінка. Проте література може вплинути лише на прийдешній світ. Вона не “діє” негайно.
Ці слова Ейлін Ванке, вчительки англійської з острова Реюньйон, привернули мою увагу і вразили проникливістю та стриманим оптимізмом щодо того, що взагалі існує якийсь зв’язок в цій царині, та наголосом на сфері уявлень та умонастроях, як підставі для змін. Далі, я збираюся дослідити ситуацію навколо вибачення та почуття, пов’язані з актом вибачення, і, таким чином, пролити світло на те, чим є прилюдне вибачення за ті численні, гідні жалю випадки порушення прав людини, що сталися в минулому і відбуваються досі. В художній літературі є чотири епізоди, які дуже влучно зображають складники, потрібні, на мій погляд, для акту вибачення.
Перший – несправедливість, існування якої засвідчується постраждалою особою. Тут я розгляну образ Іо із “Прометея закутого”, величного Есхілового дослідження страждання.
Другий – той, хто вибачається, або вибачальник, бере на себе відповідальність або вину і висловлює розкаяння, що має супроводжуватися урочистою обіцянкою виправитися та надати відшкодування. Тут зразком для наслідування є Блаженний Августин, який висловлюється через свою “Сповідь”.
Третій – відповідь того, перед ким вибачаються, особи перед якою відверто визнається провина. Тут я звертаюся до “Весілля Фігаро”, особливо до вишуканої теми всепрощення та примирення, що звучить в останньому акті.
Четвертий, і останній, епізод, який дає можливість зазирнути в майбутнє, я взяла із останнього роману Джиліан Слово “Червоний пил” (Gillian Slovo. Red Dust), популярної книжки, від якої важко відірватися, бестселера, в якому дуже добре розглядаються проблеми, що виникли в Південній Африці в результаті роботи Комісії з Встановлення Істини та Примирення (КВІП)2. Комісія звернулась до людей із закликом розповісти про пригоди, що з ними сталися. КВІП запропонувала вкрай несподівану форму миру, або тимчасової згоди, і досягла своєї мети. Було запропоновано амністувати всі злочини, скоєні для досягнення політичних цілей, за винятком, що особливо важливо, випадків згвалтування. Твір Слово також є викликом гіркому песимізмові відзначеного Букерівською премією полемічного роману Дж. М. Кутзее “Ганьба”3, алегорії правосуддя відплати та перерозподілу в часи після скасування апартеїду. “Червоний пил” навпаки, по-своєму, іронічно досліджує звивисті шляхи до зцілення і нового життя.
Я читала, що в Австралії є національний “День Перепрошення”, коли прихильники цього заходу носять значки на яких написано “Перепрошую”. Проте якщо серйозно, то Папа Римський вибачався майже сто разів із різних нагод, а на спеціальній месі після святкування двотисячного року, він висловив прохання про всепрощення та очищення заразом за всі кривди, що спричинила Церква протягом двох тисяч років. Він згадав про злочини проти євреїв, жінок, взагалі проти меншин, також деякі конкретні історичні події, а саме, Хрестові походи та діяльність Інквізиції. Звертаючись до чергової категорії скривджених, він промовляв: “Прощаємо і просимо всепрощення”. Папа не згадав співучасть Ватикану у діях фашистів в Італії та Німеччині і проминув гомосексуалістів. Тож, хоча визнання ним вини Церкви і його розкаяння переконало одних, і було добре ними прийняте, іншим цього не було досить.
Білл Клінтон вибачився перед багатьма категоріями постраждалих, серед котрих були колишні в’язні, на яких ставили експерименти, досліджуючи сифіліс, та жертви громадянської війни в Руанді4. Королева Єлизавета ІІ офіційно вибачилася перед народом маорі за договір, що призвів до втрати ними їхніх земель5, і перед Індією за бійню в Амрісатрі6. Тоні Блер наслідував приклад і зробив те ж саме щодо голоду в Ірландії7. Президент де Клерк вибачився перед жертвами апартеїду. Швейцарські банкіри – за свою участь у зберіганні золота нацистів.
Якщо говорити про відповідальність за страждання за які приносилися вибачення, то очевидна різниця між швейцарськими банкірами, де Клерком та Тоні Блером. Прилюдні вибачення, зроблені провідними політичними лідерами світу, поставили їх поруч із священиками – ані Блер, ані Клінтон, безпосередньо не пов’язані з діями, за які вибачались. Щодо подій, до яких вони залучені безпосередньо, то тут їхнє бажання вибачатися у них набагато слабше. Їхні словесні відречення подібні релігійним ритуалам вигнання демонів і є магічними, обрядовими діями, що призначені послабити, пом’якшити та зліквідувати ненависть та невдоволення.
Вибачення стало новим політичним захопленням, особливо у випадках, коли йдеться про давні гріхи. В ньому тісно поєднується два різні типи промов, котрі містять наміри щодо самокритики та самовикриття і, коротко кажучи, способи опам’ятатися. Це богословська, ритуальна мова покаяння і спокутування, з одного боку, та, психоаналітична практика “терапії через бесіду”8 і групова психотерапевтична терапія, що допомагає пережити тяжку втрату, наслідки психічних страждань та підтримує жертви насильства, з іншого. Для того, щоб описати ці сучасні акти вибачення та спокути, французи навіть запровадили нове слово, r? pentance.
Якщо бути точним, жоден з цих дискурсів, не є юридичним або політичним – у цьому відношенні, президентська політика із світської стає більш священицькою. Але, як пише Рой Брукс в своїй книзі есеїв “Коли не досить перепроситися” (Roy L. Brooks. When Sorry isn’t Enough) “те, що відбувається [в епоху вибачень] є складнішим явищем, аніж “шик від щирого каяття” або канонізація сентиментальності”. Незабаром після Другої світової війни, у всьому світі суспільство отримало можливість зцілювати горе та пом’якшувати соціальні конфлікти за допомогою розгорнутих мовленнєвих актів, через ритуал скорботи і спокути, через світську магію слова. Від цього головного русла щирого прилюдного визнання вини і відмови від такого визнання, відгалужується багато дуже складних для руху бічних проток – не останнім за важливістю є питання: чи повинно вибачення, для того щоб взагалі мати сенс, призводити до відшкодування? Тобто, чи є справжнім вибачення, не підтримане актом відшкодування або компенсації? Чи це така мовленнєва дія, що приносить зміни вже самим лише фактом виголошення? Чи “лагідна відповідь гнів відвертає”9? Чи визнання провини є дієвим за своєю суттю? Інакше кажучи, як запитав Воле Соїнка10: “Чи довго протягне знання без підтримки?”
Або ж знову, чи можна сказати, що вибачення є благанням про всепрощення, котре вивершується лише за умови, що це прощення отримане? В католицькій традиції ритуал каяття має три складові: розкаяння, яке, за умови, що воно щире, веде до очищення. Проте сповідник накладає єпитимію, котра має бути виконаною, щоби відбулося відпущення гріхів – подібно курсу лікування антибіотиками, який необхідно довести до кінця, навіть якщо вам стало краще. В деяких мовах, слово “вибачення” (“apology”) не вживається без прохання прощення: “Je vous demande pardon” французькою мовою, і “Mi scusi”, італійською, відрізняються від англійського “I am sorry” – “Je suis d? sol? e”; тож незначна різниця в англійській мові між офіційним “Я вибачаюсь” (“I apologize”), та приватним “вибачте” (“Forgive me”) не спрацьовує. (Проте “pardon” (“простіть”) містить визнання вини, в той час як слабша фраза щодо жалю “Je m’excuse”, містить натяк на причину цієї дії – на виправдання.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Маріна Ворнер Хто ще хоче перепроситися?

Categories: Скорочені твори

Links