Марійка Підгірянка – Марійка Омелянівни Ленерт-Домбровська

Марійка Підгірянка – псевдонім Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської, української поетеси, яка народилася 29 березня 1881р. в с. Білі Ослави на Івано-Франківщині в родині лісничого.

В 1900р. закінчила вчительську семінарію, потім працювала у школі. Померла 20 травня 1963р., похована у Львові.

Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904р. в періодичних виданнях. Перша збірка поезій “Відгуки душі” вийшла 1908р. Більшість творів поетеса написала для дітей і про дітей. Основні мотиви віршів М. Підгірянки до 1939р. – мрії про краще майбутнє

народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат. Авторка щедро використовує фольклорні мотиви, її вірші ніжні і легкі, часто нагадують українські народні пісні (“Співанки”, “Вечір”, “Що роблю я, що я дію”). Виступала Марійка Підгірянка і в жанрі поеми. Досить своєрідною є поема “Мати-страдниця”, написана в 1919р. Події у творі – це одна з сторінок життя західноукраїнських вигнанців під час першої світової війни, коли тисячі галичан померло в концентраційних таборах з голоду і від епідемій. Композиційним обрамленням поеми є “Вступ” і своєрідний епілог. Сповідь страдниці, подану в жанрі голосінь, складають 12 пісень.

РІДНИЙ КРАЮ, РІДНІ ЛЮДИ.

Восени 1887 року О. Ленерта перевели як лісничого із села Бі­лі Ослави в Уторопи на Косівщині. Зиму 1887-1888 років Марійка перебувала у дідуся М. Волошина, священика села Заріччя, якого дуже любила, бо розповідав гарні казочки про пташок, тварин, ме­теликів, бджілок. За зиму зона помітно підросла, порозумнішала і навчилася читати, писати, рахувати у межах двох десятків, як цьо­го вимагала програма першого класу.

У цих двох селах – Заріччі та Уторопах – поперемінне і про­вела Марійка дитинство та літа юності. У 1888 році, коли сім’я Ленертів добре влаштувалася та обжила нове помешкання, дівчинку забрали в Уторопи, де хата була, ніби палата,- нова, велика, чис­тенька. Перед ганком росли чотири молоді смереки, город спадав, аж до потічка. Місцевість гарна, ліси близько, під самим селом – букові й смерекові. Значно пізніше вона скаже нареченому: “Я учи­телька з Косівського повіту. Працюю в гарненькому селі з поганою назвою Уторопи” ).

Восени цього року Марійка стала ученицею другого класу міс­цевої школи. Вчилася легко і охоче, Пам’ять у неї була дуже до­бра, прочитавши будь-яке сповідання, могла переказати його ледь не дослівно.

Після закінчення початкової школи (6 класів) у 1893 році ви­рішила продовжувати навчання самотужки. Вчитель з Утороп Райт, переконавшись у неабияких здібностях дівчини, допомагав їй опанувати матеріал за програмою сьомих-восьмих класів школи місь­кого типу. З 1892 року, кожного літа й осені, вона перебувала у Заріччі. По декілька годин щоденно продовжувала тут навчання. Не обходилося без допомоги дідуся.

Марійка успішно склала іспити за восьмикласну жіночу виділову школу, яка давала неповну середню освіту. Та її не задоволь­няло досягнуте і перспектива бути все життя тільки домогосподинею. Вона прагнула набути спеціальність.

Сім’я Ленертів була доволі великою, крім найстаршої Марій­ки, мала ще п’ятеро дітей – сина і чотирьох молодших дочок. Ма­рійка допомагала сестрам і сама вперто продовжувала вчитися.

Після іспитів у Коломиї зробила для себе розклад занять на кожен день і готувалася за програмою учительської семінарії. Для цього деякі книжки купила, а решту одержала поштою зі Львова. У Заріччя вже так часто не їздила, бо її дідусь помер (1895).

Марійка була закохана в природу. Уважно прислуховувалася до гомону Черемоша та Прута, до розповідей батька про вегетацію різних порід дерев та кущів, про поведінку і звички тварин. Знала уторопські ліси не гірше, ніж місцевий лісоруб. Часто водила сес­тер на зруби по суниці або у шешорські ліси по малини. І ні разу не заблудилася там. Ходити в лісах, бродити по струмках – це наймиліше для неї заняття. Натхнена чарівною природою Карпат, цією закутаною української землі, вона ніколи не перестане оспіву­вати її.

Одного дня по обіді Марійка раптом попросила у батька гро­шей для поїздки до Львова, той застановився – не повірив, що во­на зможе скласти іспити за учительську семінарію. Але домашні якось уладнали цю несподівану ситуацію і переконали батька у ре­альності задуманої справи.

Коли зібралася в дорогу, котрась із сестер всунула декілька карток у валізу:

– А це теж візьми і обов’язково занеси до якоїсь газети, хай видрукують. Вони кращі від тих, що ми читали якось-то у “Зорі”.

Віршувати почала десь у тринадцять-чотирнадцять років. Пер­шою була чотирирядкова строфа польською мовою – напис на стрічку до похоронного вінка. Одного разу мимоволі почула, як у сусідній кімнаті не могли укласти слова і сперечалися з цього при­воду. Тоді запропонувала свій варіант.

Спочатку писала польською мовою. Десь наприкінці XIX сто­ліття у журналі “Блющ” навіть друкувалися ці вірші ). Але коли це було і як вони підписані, поки що не вдалося встановити. Читання Шевченкового “Кобзаря” привернуло Марійку до українсь­кої мови. Сестри часто знаходили її поезії, складали і зберігали.

Працюючи з вересня 1900 року вчителькою Уторопської двокласної народної школи, Марія Ленерт впроваджувала в шкільну практику дещо нове. Уроки проводила з восьмої до дванадцятої та з другої до четвертої години. Вранці – з учнями третього-четвертого року навчання: обидвома річниками одночасно. Заняття три­вало шістдесят хвилин. Цю годину ділили на дві півгодини: письмові і усні. Коли третій річник займався голосно (усно), то четвер­тий у той час виконував письмові завдання і навпаки. Вона брала зошити учнів додому, перевіряла їх і виставляла оцінки, чого рані­ше у цій школі ніхто не практикував, її вихованці уважніше і ста­ранніше виконували письмові завдання.

На пополудневе заняття був призначений перший рік навчан­ня. Як радили педагоги-практики школи вправ, у перші тижні тре­ба працювати над пробудженням свідомого слуху, щоб зір і слух взаємодоповнювалися. Ці методичні поради вона враховувала: ви­користовувала кольорову крейду, малюючи на дошці квіти, тварин. У Львові купила собі дві пачки таких крейд, щоб мати у запасі. Малюнки не лише викликали радість у дітей, але й сприяли поси­ленню уваги. Часто на уроці придумувала до них коротенькі вір­шики – і діти вмить запам’ятовували їх. Відвідування уроків у класі значно поліпшилося, поведінка – теж.

У 1902 році роботу Уторопської школи перевіряв повітовий ін­спектор Шлемкевич. Він звернув увагу на успіхи молодої вчитель­ки, зробив запис у повізитаційному протоколі.

У тодішній австрійській державі відзначалися свята за грець­ким і латинським віросповіданням. У вільний час Марійка Ленерт читала художню і педагогічну літературу на українській, польській, німецькій мовах. Читала жадібно і дуже багато, але безсистемно.

Інколи бувала в Косові на концертах та виступах українського театру. Жодного разу не оминула нагоди відвідати ярмарок – це щорічне свято горян, на яке з’їздилися гуцули із всієї Косівщини, інтелігенція з усіх, навіть найвіддаленіших сіл, та заїжджі. Скіль­ки душевного задоволення мала! Поставала перед нею як одна ве­личезна мистецька панорама, якій, здається, ні початку, ні краю нема: багатотисячна квітчаста, рухлива, гамірлива, розсміяна, роз­співана стіна. У жодному музеї не зібрати стільки експонатів, скі­льки тут, на ярмарку. Можна намилуватися пишнотою етносу Косівської Гуцульщини, проглянути, мов на виставці, чоловічий і жі­ночий одяг, красноїльські, космацькі, яворівські, довгопільські та інші оздоби і декоративні вироби з дерева, різьблені та інкрусто­вані, художні витвори ткаль, вишивальниць, гончарів, послухати троїсту музику і, навіть, побачити незрівнянно-ритмічний опришківський танець – аркан. Враження від побаченого і почутого на цих косівських ярмарках залишилися в пам’яті Марійки Ленерт на все життя. Один із них призвів до знайомства з І. Трушем.

Марійка купила гарного великого когута, вложила молодшій сестрі у кошик, і вони пішли додому пішки. Недалеко від скруту на коломийський шлях когут несподівано вирвався і, хоч у нього ноги були зв’язані, намагався втекти. Назустріч йшов якийсь незнайомий чоловік у білому полотняному одязі. Побачивши це, ки­нув топірець, скочив поперед когута і обома руками спритно притис до землі. Передаючи дівчатам бунтаря, мовив:

– Якби мав час, якби мав чим і на чім, то зразу змалював би вас із цим півнем. Дозвольте познайомитися: Іван Труш, художниці із Львова.

– Дуже вдоволена з такого несподіваного знайомства. Я – учителька з Утороп, Марія Ленерт. А це моя сестра Галя. Як їхамете Через Уторопи, вступіть до нас відпочити. Наша хата якраз проти позначки двадцять першого кілометра.

– Я оминаю “цісарські дороги”, ходжу гірськими плаями, пі­тниками, щоб полюбуватися красою нашої Верховини та надиха­тися озоном карпатського повітря. А як іноді треба, то їду пошто­вим амбулянсом, а цей не спиниться навіть перед двадцять пер­шим кілометром, де живуть такі гарні дівчата…

Після взаємних подяк вони розпрощалися. А через день товариство “Українська бесіда” влаштувало у Косові вечорниці. Ма­рійка, хоч і не любила танцювати, але поїхала з молодшими сестрами на забаву. Через якийсь час розпорядник вечора підводить до неї молодого чоловіка і знайомить:

– Наша нетанцююча поетка Марійка Підгірянка, а це – нетанцюючий художник Іван Труш.

– Поетка Марійка Підгірянка? – дивується Труш. – Та ми ж учора познайомилися – учителька з Утороп, таке німецьке прізви­ще…

– Саме вона, та сама, Ленерт,- пояснює розпорядник.

– Як цікаво склалося,- каже Труш і починає розповідати про пригоду з когутом.

На той час припадає знайомство М. Ленерт з А, Крушельницьким, О. Маковеєм. Вона зустрічалася з соціалістом М. Лозинським, листувалася з В. Гнатюком.

У 1903 році газета “Діло” надрукувала вірш “Ой не нам; в, кайданах ходити”, підписаний “Марійка Підгірянка”. Хто тоді міг подумати, що впродовж десятків років це ім’я не сходитиме із сторінок газет, журналів, антологій, читанок, букварів, календарів, які друкувалися у Львові, Коломиї, Харкові, Ужгороді, Тячеві, Чернівцях, Вінниці, Пряшеві, Празі, Кракові, Варшаві, Відні, Софії, у Канаді та США,

1904 року у Львові вона познайомилася з учителем Скалатського повіту А, Домбровським, людиною прогресивних поглядів, активним діячем учительського руху, автором ряду підручників, невтомним агітатором радикальної партії. Невдовзі (31 жовтня 1905) їх повінчав священик Кобринський.

Напередодні одруження вони пішли до Інспектора повіту роз­відати про вільні посади. Там зрозуміли, що їм потрібна школа для двох учителів. На той час була лише одна така, трохи далі від гір, уже майже на Покутті. З початком листопада 1905 року молоде подружжя перейшло працювати у село Рибне – Августин Ан­тонович завідувачем, а Марія Омелянівна – вчителькою.

Ще у 1902-1903 роках А. Крушельницький сватав її за якогось свого знайомого гімназійного викладача. Коли ж довідався, що Марійка одружилася, то при черговій зустрічі мовив таке: “То ти проміняла гімназійного вчителя на сільського?”.

Спочатку, на новому місці, вона помітно сумувала за горами, за гомоном гірських лісів, але коли чула шум Черемоша, бачила його пінисті води, то ставало трохи легше. Часто гостювала у вчителів Герасимовичів, які мали гарну бібліотеку. Одного разу звернула увагу на одиноке сумовите дерево біля подвір’я, і тоді народилася поезія “Смереко”.

Марія Домбровська допомагала чоловікові в культурно-освіт­ній роботі. У 1906 році прочитала в Кутах на зібранні товариства “Українська бесіда” доповідь про становище жінки у суспільстві, виклад якої наприкінці того ж року було зроблено в учительській газеті “Прапор”.

Десь у серпні до Косова приїхав Г. Хоткевич. Августин Антонович при зустрічі з ним пошкодував, що дружина втратила наго­ду бачити бандуру і чути гру на ній. На другий день Г. Хоткевич був гостем Марійки Підгірянки. Просидів години три – проспівав думу про Нечая і низку веселих пісень,

12 жовтня 1906 року народила сина Остапа. Тепер у Марії Омелянівни появилися нові заняття: господині дому, матері.

У липні наступного року виїхала в Буркут на лікування озо­ном, бо лікарі визнали у неї туберкульоз. Не могла намилуватися тамтешньою предвічною, не зіпнутою людським втручанням кра­сою. Багато гарних віршів написала тоді. Мандрувала з чоловіком до свого дядька Івана Попеля в Довгопілля, відомого поета і гро­мадсько-культурного діяча. Він багато разів гостював у Ленертів, коли їхав у Коломию або Львів, Домбровські перечитали багато книжок та журналів а його бібліотеки, якою захоплювалася Леся Українка, упорядкували її.

Прагнучи перешкодити політичній діяльності, Ілада вирішила розлучити подружжя, А. Домбровського переводять у Ворону Ко­ломийського повіту, а Марію Омелянівну залишають у Рибному, 1 квітня 1908 року тут у неї народжується другий хлопчик, якого назвали Романом. Відпустку провела а Уторопах, біля батьків,

У цей час Марія Омелянівна багато писала.

Працюючи у різних закутках Прикарпаття, часто приїздила на ка­нікули до батьків, які й далі проживали в Уторопах. Там прове­ла літо 1914 року і по­чула звістку про події у Сербії, а потім – оголошення війни між Австрією і Росією.

З того часу пролеті­ло багато десятків ро­ків, у Черемоші сплив­ла незліченна кількість води. І ось звістка від учнів Уторопської шко­ли:

“У нашому селі є багато старших людей, які пам’ятають Марійку Підгірянку та її ба­тька. Є і її учні, які згадують свою вчите­льку як дуже чуйну людину. А на тому міс­ці, де був будинок ліс­ника, тепер побудовано клуб і двоповерхову школу” ).

У рідному селі Білі Ослави в грудні 1989 року було урочисто відкрито художньо-меморіальну дошку, виготовлену Івано-Фран­ківським скульптором О. Железняком ).

Марійка ПІДГІРЯНКА.

СМЕРЕКО

Смереко, смереко,

Смерекові шуми.

Чи шлеш свої думи

У ту даль, мов з лелій.

У гір край веселий, Далеко…

Смереко, смереко,

Не шуми так шумно,

Бо і мені сумно,

Й мене болить серце,

І мені, сестрице,

Нелегко.

Смереко, смереко,

Зелена, висока.

І ти одинока,

І я одинока,

Обі ми від роду

Далеко.

Рибне. 1906.

Збірка “Відгуки душі”. 1908.

РЕЦЕНЗІЯ НА ЗБІРКУ “ВІДГУКИ ДУШЬ.

Марійка Підгірянка. “Відгуки душі”. Поезії. Накладом Това­риства “Взаїмна Поміч гал. і буков, учителів” у Львові. Чистий дохід призначений на будову бурси для синів учительських. 16. ст. 53.

Марійка Підгірянка (псевдонім) вперше виступила на літера­турне поле перед кількома роками в “Ділі”, друкуючи там свій віршик “Ой не нам та не нам в кайданах ходити…”. Потім появилося кілька її віршиків у нашому журналі і поетка замовкла на якийсь час. Тепер заходом д. Константний Малицької вийшов друком невеличкий збірничок пісень нашої поетки, і ми маємо нагоду: ближче придивитися літературній фізіономії шан. авторки. Поетка – жінка народного учителя і сама учителька – незвичайно скром­на людина. В листі до д. Константний Малицької вона пише про себе: “Я не думала ніколи, що колись буду “друкована”,- я само­ук, несміле дитя Підгір’я. Списувала, що мені старі ліси розказува­ли, та не знаю, чи зрозуміла добре смерекову мову. Почала я пи­сати дуже рано, десь вже в 13 або 14 році життя, а писала, бо чу­ла душевну потребу вилити на папір ті враження, якими напувала мене краса природи”… Поетка залюбки читала Шевченка, Конопніцьку, Гайне і Лепкого і тривожиться, чи з сеї лектури не лишили­ся які сліди на її творах. На нашу думку, поетка може бути цілком спокійна – літературних позичок від згаданих поетів нема у неї. Під впливом Шевченка – як сама пише – могла “розбудитися в Н ї національна свідомість і дбайливість виробляти свою мову”; Конопніцька і Гайне навчили її будувати строфи, але вона не на­слідує нікого, її пісні – се вицвіт власного, ніжного серця. Поетка, “несміле дитя Підгір’я”, з особливою цікавістю прислухувалася Нашій людовій пісні, пильно читала “книги, писані та мережані го­рами, лісами”… і лише людова пісня та природа оставили свої ко­рисні сліди на творах поетки.

Чиста, мов кришталь, народна мова, простота, ядерність ви­слову, щирість – отеє головні прикмети поезій Підгірянки. З пі­сень її віє свіжість, запах пільних квіток, шум і туга наших смере­кових лісів. В її піснях – навіть патріотичних – не стрічаємо пус­тих банальних фраз, декламації, пафосу. Вона не силкується свої по­чування, свої думки прикрашувати блискучими, золотистими павлячими перами, не шукає за добірними словами, поетичними картинами, не гонить за ефектами, не кокетує з ніякими “напрямками” – вона співає лише те, що лежить їй на серці, що тиснеться до її уст, вона попросту – талант і то талант щирий, чистий, мов золо­то, талант, хапаючий своїм ліризмом за серце, мов поранкова вес­няна молитва жайворонка.

Мих. МОЧУЛЬСЬКИЙ.

“Літературно-науковий вісник”. – 1908. – Грудень. – С. 712-713.

Запис зроблено В. Слезінським із слів А. Домбровського на початку сімдесятих років у селі Рудно на Львівщині.

Слезінський В. Мелодії Марійки Підгірянки. // Наша культура: (Додаток до газети “Наше слово”) – Варшава. – 1973. № 5.

Лист учнів Уторопської школи до А. Домбровського. Без дати написання, конверт не зберігся.

Левицький В. Гордість Білих Ослав. // Прикарпатська правда. – 1990. – 13 січня.

Левицький В. Писала, во чула душевну потребу… // Радянська Верховина.; 1889. – 5 грудня.

Крім того, при написанні цієї статті використано листування автора з А Домбровськнм та О. Домбровськям.