Мандрівник – характеристика літературного героя
Книга являє собою шляхові записки мандрівні по російській провінції П. Жанр подорожі пов’язаний із двома традиціями європейської культури XVIII”Шв. У просвітительських романах виховання подорож використовувалася як найбільш зручна форма, що дозволяє показати еволюцію героя й поступове знаходження їм істини. Від традиції просвітительського роману відштовхується “Сентиментальна подорож” Лоренса Стерна, що дала назву цілому літературному напрямку (сентименталізм) і ставшее найближчим джерелом “Подорожі” Радищева.
Книга
П. зовсім не ідентичний авторові – хоча Присвята, що випереджає книгу,, написане від імені Радищева, указує на близькість автора і його героя. Імпульсом до створення “Подорожі з Петербурга в Москву” з’явилося почуття жалю: “Я глянув окрест мене,
Читачеві пропонується слідом за П. навчитися бачити істину й “дивитися” на мир “прямо”.
У книзі відсутнє опис П. як літературного персонажа, з розгорнутим портретом і біографією. Уривчасті відомості про П. розсіяні по окремих главах – їх легко не помітити, і, для того щоб скласти їх у цільний образ, потрібно чимала читацька увага. Соціальний стан його досить ясно: П. – небагатий дворянин, чиновник. З меншим ступенем визначеності ми можемо говорити про вік героя й сімейне положення – він удів, у нього є діти, старший син незабаром повинен відправитися служити.
Замолоду П. вів життя звичайного молодого дворянина. На самому початку подорожі (гл. “Любань”) викриваючи “жестокосердого” поміщика, П. згадує про своє жорстоке звертання з кучерями Петрушкою, якого побив по незначному приводі. Але відмінність все-таки є: герой здатний покаятися. Глибоке каяття народжує в ньому думки про самогубство (гл. ” Софія “), що визначає деякий песимізм початкових глав, але в заключних главах загальний тон оповідання робиться оптимістичним – незважаючи на те що число трагічних картин і вражень до кінця подорожі тільки зростає.
Міркування із приводу побаченого приводять П. до прозріння істини, що складає в тім, що будь-яка дійсність може бути виправлена. Автор виносить на суд читача кілька можливих шляхів до перетворення соціального ладу кріпак РОСІЇ: і реформи зверху (гл. “Хотилов” – П. знаходить; у цій главі записки з “Проектом у майбутньому”), освіта дворянства за допомогою правильного виховання (гл. “Хрестці” – тут герой вислухує оповідання вже “освіченого” дворянина про виховання його дітей), селянський бунт (“Зайцеві” – у цій главі розповідається про те, як гнів кріпаків проти жорстокого поміщика привів до того, що селяни вбивають свого мучителя). Істотне місце в міркуваннях про можливості перетворення Росії займає й гл. “Твер”, усередині якої поміщена ода “Вільність”, де обгрунтовується право народу на революційний переворот.
У радянському літературознавстві була поширена точка зору, що саме остання путь виражає погляди самого Радищева. Однак текст “Подорожі” не дає нам підстав для подібних тверджень. Для Радищева рівноправні кілька шляхів зміни російської дійсності. Так, селянський бунт викликає искреннее співчуття”Шв. і повністю виправдується їм як “природне право” селян бути людьми. У кріпосницькій державі вони перестали бути громадянами, закон не охороняє їх. “Селяни в законі мертва” – ключова фраза книги. Виховання крестицким дворянином своїх дітей як щирих синів Батьківщини також народжує в герої повага й надію. Отже, жодна з можливостей не абсолютизируется автором, право вибору залишається за читачем.
Багато подій, описані в тексті, не грунтуються на безпосередніх спостереженнях П., але розказані йому самими різними людьми, зустрінутими в дорозі. У текст уводяться й “чужі” добутки, випадково знайдені П.: два “проекти в майбутньому”, “наставляння батька дітям”, “Коротке оповідання про походження цензури”, ода “Вільність”. При цьому П. особисто зустрічає автора цієї оди, “новомодного віршотворця” (гл. “Твер”) – визначення, за яким зник сам Радищев.
Завдяки постійній іронії й самоіронії П. патетика; легко переміняється на добродушний гумор навіть стосовно ідей, що начебто не допускають несерйозності тону. Виклад багатьох далеко не байдужних Радищеву думок супроводжується іронічними ремарками: так, надавши на суд читачеві “проект у майбутньому” (план зміни суспільства за допомогою реформ зверху), сам П. почитає за “благо” “міркувати про те, що вигідніше для їдучі на пошті, щоб коня йшли клуса або інохіддю, або що вигідніше для поштової шкапи, бути інохідцем або скакуном? – ніж займатися тим, що не існує”. Іронічність П. нагадує стерновские дотепність і легкість.
Незважаючи на очевидний зв’язок “Подорожі” із сентименталізмом, стиль Радищева далекий від гладкості сентименталистского складу. Мова його нарочито важка, ускладнений довгими синтаксичними конструкціями, буяє церковнославянизмами. Ключ до розкриття змісту подібної стилістичної ваговитості криється в поясненнях, зроблених автором “Вільності” із приводу його оди. “Вільність” не раз дорікали в труднощі мови, однак по слову автора – “у негладкості вірша образотворче вираження труднощі самої дії”. “Важкий” предмет, тема вимагає й ваги складу.
Крім того, ця “вага” відсилала й до цілком певної культурної традиції. Складність синтаксису, достаток церковнославянизмов, що змушують читача буквально продиратися крізь оповідання, робило мовлення П. особою, саме – пророчої. Біблійний пророк повинен говорити врочисто й високо. Використання архаїзмів, мовна утрудненість, високий стиль застосовувалися Радищевим (а згодом і декабристської, і всією революційною літературою) як своєрідний пропагандистський прийом: “незрозумілість” мовлення означала серйозність і важливість Теми.
Після Радищева жанр подорожі в російській літературі міцно зв’язався з темою Росії. Саме образ дороги дозволяв організувати в єдиний художній простір нескінченні російські простори й строкатість російських вдач. Згадаємо й ” Мертві душі ” (1842) Гоголя, і “Кому на Русі жити добре” (1863-1877) Некрасова, і структурно найближчу до “Подорожі” Радищева “поему” у прозі Венедикта Ерофеева “Москва – Петушки” (1969) – стлавами – назвами станцій, із гранично близьким авторові ліричним героєм і загальним духом “вільності” і опозиції існуючому державному ладу.
П. Радищева – один з перших образів інтелігента (нехай саме це слово з’явилося в мові значно пізніше) у російській літературі, що втілили в собі всі основні “інтелігентські” якості: широку освіченість і готовність співчувати, гострий аналітичний розум і почуття провини перед народом, іронію й часто трохи перебільшену “чутливість”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)