Малишко Андрій Самійлович
ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ
Малишко Андрій Самійлович (1912-1970)
Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати в невеликому селищі Обухові неподалік Києва, де народився 14 листопада 1912 p., виніс він найперше незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова. Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як її звали “по-вуличному”, чудово співала. Андрій Самійлович в “Автобіографії” (1959) згадував, що її пісні врізалися в пам’ять
Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу “Молодий більшовик” (тепер – “Дніпро”). А потім з’являється колективна збірка трьох авторів – “Дружба” (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів “Батьківщина”, що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки – “Лірика”, “З книги життя” (1938), “Народження синів” (1939) та інші – стали щаблями помітного творчого зростання.
Як заклик до битви, як плач над розтерзаною
По війні поет інтенсивно працює, виходять – як відгомін війни – збірки “Ярославна” та “Чотири літа” (1946), а далі нові книги, в яких Малишко відтворює широку картину народного життя, змальовує простих трудівників не як бездушних “гвинтиків”, а як неповторних творчих особистостей, закоханих у землю, працю на ній, звертається до минулого України.
У збірці “Віщий голос” (1961) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує у вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик “добре вигострить сокиру”, а й насамперед велику людську любов.
У циклах “Пісня дороги”, “Пісня яворів”, “Сонети обухівської дороги” поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді “Сонетів обухівської дороги” це видно вже з їх назв: “Я з тих країв, де сині оболоні…”, “Я з тих країв, де за Дніпром кургани…”, “І ти з такого ж поля” та ін.
У цих збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: “Пісня Тараса Шевченка”, “Пісня Максима Рильського”, такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щиру й теплу “Пісню Олександра Довженка”, близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди.
Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували – та й зараз супроводжують – молодість цілих поколінь. “Ми підем, де трави похилі…”, “Київський вальс”, “Запливай же, роженько весела”, “Пісня про Київ” (“Білі каштани”), “Цвітуть осінні тихі небеса” (чудову музику до якої написав О. Білаш). Зворушливою піснею “Вчителько моя” А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його самовіддану працю.
ЗАПАМ’ЯТАЙ
Основні твори: збірки “Синій літопис”, “Серпень душі моєї”, цикли “Пісня дороги”, “Пісня яворів”, “Сонети обухівської дороги”.
ЗАПАМ’ЯТАЙ
Тематика довоєнних творів А. Малишка різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання (“Зимове”, “Пейзаж”, “Дощ упав на край широкий”). Героями творів Малишка є “хлібороби й сівачі”, прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам’ять народу. Постають із рядків циклу “Запорожці” славетні прадіди наші, які кров’ю своєю боронили рідний край від ворогів.
У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.
І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 p., була славнозвісна “Стежина” (“Чому, сказати, й сам не знаю…”), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту; людина смертна, а народ живе вічно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)