МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ – Антуан де Сент-Екзюпері (1900-1944)
У КОСМОСІ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ
Антуан де Сент-Екзюпері (1900-1944)
МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ
( Скорочено)
Леонові Вершу
Вибачте мені, діти, що я присвятив ню книжку дорослому. Я згоден присвятити книжку тому хлопчикові, яким був колись цей дорослий. Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про не пам’ятає. Отже, я виправляю присвяту:
Леонові Вершу, коли він був маленьким.
І
Коли мені було шість років, у книжні під назвою “Невигадані пригоди”, – а в ній розповідалося про тропічні ліси – я побачив якось чудовий
Цікаво знати
“Маленький принц” вперше побачив світ v 1943 році.
Але ще на початку війни на сторінках рукописів Екзюпері стали з’являтися малюнки хлопчика з крилами, який здивовано дивиться з-за хмари на землю. Згодом він намалював інші ілюстрації, які увійшли до книги. Нині вони традиційно супроводжують різні видання твору.
У книзі було сказано: “Удав ковтає свою жертву цілком, не розжовуючи. Після цього він не може поворухнутись і спить півроку, аж поки не перетравить їжу”.
Я багато думав про
Я показав свій твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.
“А чому капелюх має лякати?” – відповіли мені. Але ж то був не капелюх. То був удав, який проковтнув слона. Тоді я намалював удава в розрізі, щоб дорослим було зрозуміліше. Їм же завжди треба все пояснювати. Оце мій малюнок № 2:
Дорослі порадили мені не малювати більше зміїв ні зовні, ані в розрізі, а краще цікавитись географією, історією, арифметикою і граматикою. Отак і сталося, що в шість років я покинув блискучу кар’єру художника. Зазнавши невдачі з малюнками № 1 і № 2, я зневірився в собі. Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а діти дуже стомлюються без кінця-краю пояснювати і тлумачити їм.
Отож довелося мені обрати іншу професію, і я навчився водити літаки. Літав мало не по всьому світу. І географія, правду кажучи, мені дуже стала у пригоді. Я вмів з першого погляду відрізнити Китай від Арізони1. Це дуже корисно, особливо тоді, коли вночі зіб’єшся з курсу.
За свій вік я стрічав багато всіляких серйозних людей і мав з ними багато справ. Довго жив серед дорослих. Бачив їх зовсім близько. І від того моя думка про них не стала краща.
Коли мені траплявся дорослий, який, здавалося, мав світлий розум, я цікавився його думкою про свій малюнок № 1, який я назавжди зберіг. Я хотів дізнатись, чи справді ця людина може зрозуміти. Аіе кожний дорослий завжди відповідав мені: “Це капелюх”. Тоді я вже не розмовляв з ним ні про удавів, ні про тропічні ліси, ні про зірки. Я пристосовувався до його розвитку. Говорив з ним про гру в бридж і гольф, про політику і краватки. І дорослий був дуже задоволений, що познайомився з такою розсудливою людиною.
II
Так я жив самотнім життям, і не було нікого, з ким міг би по-справжньому поговорити, аж до аварії, якої я зазнав у Сахарі2 шість років тому. Щось поламалось у моторі мого літака. Зі мною не було ні механіка, ані пасажирів, і я готувався зробити все сам, хоч ремонт був складний. Це для мене було
Питання життя або смерті. Питної води я мав од сили на вісім днів.
Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від будь-якого людського житла. Я буй ще самотніший, ніж той, хто після корабельної катастрофи опиняється на плоті серед океану. Уявіть же собі, як я здивувався, коли на світанку мене збудив чийсь дивний голосок.
Він сказав:
– Будь ласка… намалюй мені баранця.
1 Арізона – штат на південному заході США.
2 Сахара – пустеля в Африці, найбільша у світі.
– Що?
– Намалюй мені баранця…
Я скочив, наче мене грім ударив. Ретельно протер очі. Пильно подивився навколо. І побачив незвичайного хлопчика, що серйозно розглядав мене. Ось найкращий його портрет, який згодом мені пощастило намалювати.
Тільки на моєму малюнку він, звичайно, далеко не такий гарний, як був насправді. Це не моя вина. Коли мені було шість років, дорослі відбили у мене віру в те, що я зможу стати художником, і я нічого не навчився малювати, окрім удавів – зовні і в розрізі.
Отож я круглими від подиву очима дивився на цю появу. Не забувайте, що я був за тисячі миль від будь-якого місця, де жили люди. А тим часом не схоже було, щоб цей хлопчик заблукав, або до смерті стомився чи вмирав від голоду, спраги, а чи від страху. По його зовнішності зовсім не можна було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, за тисячі миль від населених місць. Нарешті мені вернулася мова, і я сказав:
– А що ти тут робиш?
Тоді він знову попросив тихо і дуже серйозно:
– Будь ласка… намалюй мені баранця…
Таємнича поява так вразила мене, що я не наважився відмовитись. І хоч яким безглуздям це могло видатися тут, за тисячі миль від населених місць, коли на мене чигала смерть, я дістав з кишені аркуш наперу та ручку. Але тут же згадав, що вчився головним чином географії, історії, арифметики та граматики, – і сказав хлопчикові (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одповів:
– Це нічого. Намалюй мені баранця.
Я ніколи в житті не малював баранів і тому відтворив для нього один з двох малюнків, які тільки й умів малювати: удава зовні. Я був дуже вражений, коли хлопчик відповів:
– Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав – дуже небезпечний, а слон надто великий. У мене все маленьке. Мені потрібен баранець. Намалюй баранця.
І я намалював.
Він подивився пильно та й каже:
Ні! Цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого.
Я намалював.
Мій друг усміхнувся лагідно й поблажливо:
– Ти ж добре бачиш – це не баранець, а великий баран. У нього роги…
Тоді я намалював ще одного. Але він забракував і цей малюнок.
– Це – надто старий. Я хочу такого баранця, щоб довго жив. Тоді, втративши терпіння – адже мені треба було якнайскоріше розбирати й лагодити мотор – я надряпав оцей малюнок:
І сказав:
– Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, якого ти хочеш.
Я був страшенно здивований, побачивши, як засяяв мій
Юний суддя:
– Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато трави потрібно для цього баранця?
– А хіба що?
– Таж у мене дома все – маленьке…
Йому, напевне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранця.
Хлопчик схилив голову над малюнком:
– Не такий він і маленький… Глянь! Він заснув…
Так я познайомився з маленьким принцом.
IІІ
Минуло чимало часу, поки я зрозумів, звідки він узявся. Маленький принц про все розпитував мене, а моїх питань, здавалося. не чув. Тільки з випадково сказаних слів мені поступово все відкрилося. Так, уперше побачивши мій літак (я не малюватиму літака – для мене це надто складна річ), він запитав:
– Що це за штука?
– Це не штука. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.
І я з гордістю пояснив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:
– Як! Ти впав з неба?
– Так, – скромно відповів я.
– О, це цікаво!
I Маленький принц гак голосно засміявся, що мене аж зло взяло. Я хочу, щоб до мого лиха ставилися серйозно. Потім він додав:
– Отже, і ти прибув із неба. А з якої планети?
От де розгадка його таємничої появи тут!
– Виходить, ти попав сюди з іншої планети? – різко спитав я.
Але він не відповів. Дивлячись на мій літак, він повільно хитав головою:
– На ньому ти не міг прилетіти здалеку…
І довго про щось думав. Потім вийняв з кишені мого баранця і почав розглядати цей скарб.
Уявляєте собі, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота згадка про “інші планети”. Я спробував дізнатися більше:
– Звідки ж ти прибув, хлопчику? Де твій дім? Куди ти хочеш доставити мого баранця?
Він замислено помовчав, а тоді сказав:
– Добре, що ти дав мені ящик: уночі баранець там спатиме, це буде його будинок.
– Авжеж. І якщо ти будеш гарним хлопчиком, я дам тобі ще й мотузок, щоб прив’язувати його вдень. І кілок.
Мої слова, здається, неприємно вразили маленького принца.
– Прив’язувати? Яке безглуздя!
– Але ж якщо ти його не прив’яжеш, то він зайде бозна-куди і загубиться.
Мій друг знову зайшовся сміхом:
– Та куди ж, по-твоєму, він ніде?
– Куди завгодно. Прямо перед собою, куди очі дивляться.
Тоді Маленький принц серйозно зауважив:
– Це нічого, у мене там усе дуже маленьке. – І, можливо, трошки сумно додав:
– Якщо йти прямо перед собою, куди очі дивляться, то далеко не зайдеш.
V
Кожного дня я щось узнавав про його планету, про те, як він вирушив звідти в мандри, як подорожував. Він розповідав про це поступово, між іншим. Таким чином на третій день я дізнався про трагедію з баобабами1.
Це теж сталося завдяки баранцеві, бо маленький принц, ніби пойнятий тяжким сумнівом, раптом запитав мене:
– Скажи, правда ж, баранці їдять кущі?
– Так, це правда.
– О! Я радий.
Я не зрозумів, чому важливо, щоб баранці їли кущі. Але маленький принц додав:
– Виходить, вони й баобаби їдять?
Я сказав Маленькому принцові, що баобаби – не кущі, а величезні. як дзвіниця, дерева, і хоча б він привів навіть цілий табун слонів, їм не з’їсти й одного баобаба.
Почувши про табун слонів, Маленький принц засміявся:
– їх довелося б поставити один на одного… А тоді розважливо сказав:
– Перш ніж виростуть, баобаби спочатку бувають маленькі.
– Це правда! Але нащо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?
– Ну як же! – відповів він, ніби мова йшла про щось зовсім очевидне. І мені довелося добре подумати, доки я не зрозумів, у чому річ.
І справді, на планеті Маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли корисні трави і бур’яни. Отже, там є добре насіння корисного зілля і шкідливе насіння бур’янів. Але ж насіння невидиме. Воно спить, сховане в землі, доки якійсь насінинці не заманеться прокинутись… Тоді вона потягається і спершу несміливо пускає до сонця паросток – чарівну маленьку безневинну травинку. Якщо це редиска або троянда – хай собі росте. А коли це якийсь бур’ян – треба одразу, як тільки розпізнаєш той паросток, вирвати його з корінням. На планеті Маленького принца було жахливе насіння… то насіння баобабів. Грунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб – така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб’є її своїм корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки.
“Є таке правило, – казав мені згодом Маленький принц. – Прибрався сам уранці – ретельно прибери і свою планету. Треба виривати баобаби одразу ж, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді паростки троянд і баобабів майже однакові. Це дуже нудна робота, але й дуже приємна”.
1Баобаб – вид тропічних дерев зі стовбуром надзвичайної товщини.
Одного разу він порадив мені постаратися намалювати якийсь гарний малюнок, щоб усе це добре затямили діти й моєї планети.
“Якщо колись вони подорожуватимуть, – казав він, – це стане їм у пригоді. Інколи якусь свою роботу можна й відкласти, од того нічого не трапиться. Але з баобабом відкладати не можна – буде лихо. Я знав одну планету, на якій жив ледар. Він не звернув уваги на три кущики…”
З розповіді Маленького принца я намалював цю планету. Я не люблю повчального тону. Але люди так мало знають, якої шкоди завдають баобаби, а небезпека для того, хто попав би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і відходжу од своєї стриманості.
“Діти! – кажу я. – Стережіться баобабів!”
Я хотів попередити моїх друзів про небезпеку, яка давно чатує на них, а вони не знають цього, як не знав раніше я сам, – хотів застерегти їх, і тому так старанно працював над цим малюнком. Моє повчання варте тієї праці. Можливо, ви спитаєте: чому в цій книжці нема ще таких величних малюнків, як цей, з баобабами. Відповідь дуже проста: я пробував їх намалювати, але нічого не вийшло. А коли малював баобаби, мене надихало усвідомлення того, що це річ невідкладна.
– О, Маленький принце, помалу я зрозумів твоє сумне життя. Довгий час ти мав тільки одну розвагу: милувався заходом сонця. Я дізнався про це вранці четвертого дня, коли ти сказав мені:
Я дуже люблю захід сонця. Ходімо подивимось на захід сонця.
– Але ж треба почекати…
– Що почекати?
– Почекати, коли сонце заходитиме. – Спочатку ти дуже здивувався, а тоді засміявся сам із себе. І сказав:
Мені все здається, що я дома!
Астероїд – мала планета, що обертається навколо сонця.
І справді. Коли в Америці полудень – у Франції сонце вже заходить, це всі знають. І якщо б за хвилину перенестись у Францію, можна було б побачити, як там заходить сонце. На жаль, до Франції аж надто далеко. Але на твоїй маленькій планеті тобі досить було пересунути свій стілець на декілька кроків. І ти бачив захід сонця щоразу, коли тільки хотів…
– Якось в один день я бачив захід сонця сорок три рази!
І трошки згодом ти додав:
– Знаєш… коли стає дуже сумно, приємно подивитися, як заходить сонце…
– Отже, того дня, коли ти бачив захід сонця сорок три рази, тобі було дуже сумно?
Але Маленький принц не відповів.
X
Планета Маленького принца була поблизу астероїдів 325, 326, 327,328,329 і 330. Отож він і почав з того, що відвідав їх, – треба ж було чимось зайнятися й чомусь навчитися.
На першому астероїді жив один король. Убраний у пурпур і горностай, він сидів на троні – зовсім простому, а проте величному.
– А, ось і підданий! – вигукнув король, побачивши Маленького принца.
“Як він може мене пізнати? – подумки спитав себе Маленький принц. – Він же ніколи не бачив мене”.
Він не знав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди – піддані.
Підійди, щоб я тебе краще бачив. – сказав король, страшенно гордий, що нарешті може бути над кимось королем.
Маленький принц озирнувся, шукаючи, де б сісти, але всю планету покрила пишна горностаєва мантія. Мусив стояти і, стоячи, позіхнув з утоми.
– Етикет не дозволяє позіхати в присутності монарха, – сказав король. – Я забороняю тобі позіхати.
Не можу стриматись, – відповів Маленький принц, страшенно зніяковівши. – Я довго був у дорозі і не спав…
Ну, тоді наказую тобі позіхати, – мовив йому Король. –
1 Монарх – глава держави в деяких країнах
Я багато років не бачив, щоб хто позіхав. Це мені цікаво. Ну, позіхай ще! Це мій наказ.
– Це мене лякає… більше не можу… – відказав Маленький принц і весь почервонів.
– Гм… Гм… Тоді… – мовив король, – тоді наказую тобі то позіхати, то…
Король трохи заплутався і, здавалося, аж розсердився. Адже для короля було головне – щоб поважали його авторитет. Він не терпів непокори. Це був абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав розумні накази.
– Якщо б я, – звичайно казав він, – якщо б я звелів своєму генералові обернутися на морського птаха і генерал не виконав би наказу, то це була б не його вина. Винен був би я.
– Можна мені сісти? – несміливо поцікавився Маленький принц.
– Наказую тобі сісти! – відповів король і велично підібрав одну полу своєї горностаєвої мантії.
Одне дивувало Маленького принца. Планета була зовсім маленька. Чим же міг король тут правити?
– Вибачте, ваша величносте, – озвався він, – дозвольте запитати…
– Наказую: питай! – поспіхом мовив король.
– Ваша величносте… чим ви правите?
– Усім, – дуже просто відповів король.
– Усім?
Королі, стриманим жестом показав на свою планету, й на інші, й на зірки.
– І всім цим ви правите? – перепитав Маленький принц.
– Усім, – одказав король.
Бо він був не тільки абсолютний монарх, а й володар всесвіту.
– І зорі скоряються вам?
– Ну певно, – потвердив король. –
Зорі негайно виконують мої накази. Я не терплю непокори.
Така могутність викликала захоплення у Маленького принца. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок чотири рази на день, а сімдесят два, або навіть сто чи двісті разів, і ніколи не пересуваючи стільця!
Згадавши свою покинуту маленьку планету, він трохи засумував і наважився попросити короля:
– Мені хотілося б подивитись, як заходить сонце… Зробіть ласку… Накажіть сонцю заходити…
– Якщо б я звелів своєму генералові літати, як метелик,
З квітки на квітку, або написати трагедію, або обернутися на морського птаха і генерал не виконав би наказу, то хто був би в тому винен – він чи я?
– Ви, ваша величносте, – твердо відповів Маленький принц.
– Точно, – згодився король. – Від кожного треба вимагати тільки те, що він може зробити. Основою влади має бути передусім розум. Якщо ти накажеш своєму народові кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.
– А як же мій захід сонця? – нагадав Маленький принц, який, спитавши про щось, ніколи не відступав, доки не діставав відповіді.
– Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб воно зайшло. Але у своїй мудрості правителя почекаю, коли будуть сприятливі умови.
– А коли це буде? – поцікавився Маленький принц.
– Гм… гм… – відповів король, спочатку заглянувши у товстий календар. – Це буде… гм, гм… сьогодні це буде о сьомій годині сорок хвилин вечора. І тоді ти побачиш, як точно виконуються мої накази.
Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. І потім уже він трохи нудьгував.
– Мені більше тут нічого робити, – сказав він королю. – Пора в дорогу.
– Залишся! – мовив король, дуже гордий з того, що в нього є підданий. – Залишся, я призначу тебе міністром.
– Міністром чого?
– Міністром… міністром юстиції.
– Але ж тут нікого судити!
– Це невідомо, – заперечив король. – Я ще не все своє королівство оглянув. Я дуже старий, для карети нема в мене місця, а ходити пішки стомлююсь.
Маленький принц нахилився і ще раз глянув на другий бік планети.
1Юстиція – правосуддя; судочинство.
О! Я вже подивився! – вигукнув він. – Там більше нікого немає.
– Тоді судитимеш самого себе, – відповів король. – Це важче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зможеш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.
– Сам себе я хоч де можу судити, – сказав Маленький принц. – Нема чого мені тут жити.
– Гм, гм… – замислився король. – Здається, на моїй планеті десь є старий пацюк. Уночі я його чую. Ти зможеш судити цього старого пацюка. Час від часу будеш засуджувати його до смерті. Таким чином від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб зберегти його. Він же у нас один.
– Не люблю я засуджувати до смерті, – сказав Маленький принц. – І мені вже пора йти.
– Ні, – заперечив король.
Маленький принц, хоч він уже й зібрався в дорогу, зовсім не хотів засмучувати старого монарха.
– Якщо ви, ваша величносте, хотіли б, щоб вашу волю точно виконували, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, наприклад, не гаючи ні хвилини, вирушити в дорогу. Мені здається, умови для цього сприятливі…
Король нічого не відповів, а Маленький принц трохи повагався, потім зітхнув і пішов собі.
Призначаю тебе своїм послом! – квапливо гукнув король.
І вигляд у нього був надзвичайно владний. “Дивні люди ці дорослі”, – подумав Маленький принц, мандруючи далі.
XI
На другій планеті жив честолюбець.
– A-а, ось і шанувальник прибув! – скрикнув він, ще здалеку помітивши Маленького принца.
Адже для пихатих усі інші – їхні шанувальники.
– Добридень, – сказав Маленький принц. – Який смішний у вас капелюх.
– Це для вітання, – пояснив честолюбець. – Щоб кланятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто ніколи не приходить.
– Он як? – сказав Маленький принц, нічого не зрозумівши.
– Поплещи в долоні, – порадив йому честолюбець. Маленький принц поплескав у долоні. Честолюбець, трохи
Піднявши капелюха, скромно вклонився.
“Тут цікавіше, ніж у короля”, – подумав Маленький принц. І знов почав плескати в долоні. А честолюбець, піднімаючи свого капелюха, знову кланявся.
Через п’ять хвилин ця одноманітна гра стомила Маленького принца.
– А що треба зробити, щоб капелюх упав? – спитав він.
Але честолюбець не почув. Гонористі люди не чують нічого, крім похвали.
– Ти справді дуже шануєш мене? – спитав він Маленького принца.
– А що значить – шанувати?
– Шанувати – значить визнавати, що я найвродливіший, найкраще одягнутий, найбагатший і найрозумніший на планеті.
– Але ж на твоїй планеті ти один!
– Зроби мені ласку, все одно шануй мене!
Я шаную, – сказав Маленький принц, легенько стенувши плечима, – але яка тобі від того користь?
І він утік од честолюбця.
“Ці дорослі – таки дуже дивні люди”, – простодушно подумав він, мандруючи далі.
XII
На наступній планеті жив пияк. Маленький принц був там зовсім недовго, а все одно його огорнув глибокий сум. Пияк мовчки сидів перед справжньою колекцією пляшок – порожніх і повних.
Що ти тут робиш? – поцікавився Маленький принц.
– П’ю, – понуро відповів пияк.
– Нащо ти п’єш? – спитав Маленький принц.
– Щоб забути, – відказав пияк.
– Що забути? – допитувався Маленький принц, якому вже стало шкода пияка.
– Забути, що мені соромно, – признався пияк, похнюпившись.
– Чого тобі соромно? – спитав
Маленький принц, який дуже хотів допомогти йому.
– Соромно, що п’ю! – закінчив пияк і остаточно замовк.
А Маленький принц, спантеличений, пішов собі.
“Ці дорослі, без сумніву, дуже, дуже дивні люди”, – думав він, мандруючи далі.
XIII
Четверта планета належала бізнесменові. Цей чоловік був так зайнятий, що, коли прибув Маленький принц, він навіть голови не підвів.
– Добрий день, – сказав Маленький принц. – У вас погасла сигарета.
– Три та два – п’ять. П’ять і сім – дванадцять. Дванадцять і три – п’ятнадцять. Добрий день. П’ятнадцять і сім – двадцять два. Двадцять два і шість – двадцять вісім. Немає часу прикурити. Двадцять шість і п’ять – тридцять один. Ху! Отже, разом п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.
– П’ятсот мільйонів чого?
– Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів… я вже не знаю, чого… У мене стільки роботи! Я людина серйозна, мені нема коли розважатися теревенями! Два і п’ять – сім…
– П’ятсот мільйонів чого? – повторив Маленький принц, який ніколи, спитавши про щось, не відступав, доки не діставав відповіді.
Бізнесмен підвів голову:
– За п’ятдесят чотири роки, що я живу на цій планеті, було тільки три випадки, коли мене щось турбувало. Перший раз це сталося двадцять два роки тому – сюди бозна-звідки залетів хрущ. Він так жахливо гудів, що я зробив чотири помилки в підрахунках. Другого разу – одинадцять років тому – в мене був приступ ревматизму. Мало фізичних вправ. Мені нема коли
Тинятися. Я людина серйозна. Третій раз… оце зараз! Отже, я казав, п’ятсот один мільйон!..
– Чого?
Бізнесмен зрозумів, що йому не дадуть спокою.
– Отих маленьких штучок, які інколи можна побачити в повітрі.
– Що ж то – мухи?
– Та ні, такі маленькі, блискучі.
– Бджоли?
– Та ні ж. Маленькі золоті штучки, які викликають мрії у ледарів. Але я людина серйозна. Мені нема коли мріяти.
– A-а! Це зірки?
– Так, так… Зірки.
– П’ятсот мільйонів зірок – що ж ти з ними робиш?
– П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина серйозна,
Я люблю точність.
– То що ж ти робиш з тими зірками?
– Що роблю?
– Так.
– Нічого. Я ними володію.
– Володієш зірками?
– Так.
– Але я вже бачив короля, який…
– Королі нічим не володіють. Вони тільки правлять. Це велика різниця.
– А навіщо тобі володіти зірками?
– Щоб бути багатим.
– А нащо бути багатим?
– Щоб купувати нові зірки, якщо їх хтось відкриє.
“Цей, – подумав Маленький принц, – міркує майже так, як той пияк”.
Одначе розпитував далі:
– Як можна володіти зірками?
– А чиї вони, зірки? – буркотливо запитав бізнесмен.
– Не знаю. Нічиї.
– Отже, вони мої, бо я перши й про це подумав.
– І нього досить?
Ну певно. Коли ти знаходиш десь діамант, який нікому не належить, то він твій. Коли ти знаходиш десь острів, який нікому не належить, то він твій. Коли в тебе першого виникає якась ідея, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зірками тому, щодо мене ніхто не додумався ними заволодіти.
Оце правда, – сказав Маленький принц. – І що ж ти з ними робиш?
– Завідую ними, – відповів бізнесмен. – Лічу їх і перелічую. Це важко. Але я людина серйозна.
Це ще не вдовольнило Маленького принца.
– Якщо у мене є шовкова хустина, я можу пов’язати її на шию і взяти з собою, – сказав він. – Якщо у мене є квітка, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зірок!
– Ні, але я можу покласти їх у банк.
– Як це розуміти?
– А так: я пишу на папірці, скільки у мене зірок. Потім кладу той папірець у шухляду і замикаю її на ключ.
– І все?
– Цього досить!
“Цікаво! – подумав Маленький принц. – І… навіть поетично. Але це не дуже серйозно!”
Маленький принц по-своєму розумів, що таке серйозні речі, – зовсім не так, як дорослі.
– У мене, – сказав він, – є квітка, я щоранку її поливаю. У мене є три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю – і діючі, і той, що погас. Хто знає, як воно буде. І моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зіркам од тебе нема ніякої користі…
Бізнесмен відкрив рога, але так і не знайшов, що відповісти, і Маленький принц пішов собі.
“Ці дорослі таки незвичайні люди”, – простодушно думав він, мандруючи далі.
XIV
П’ята планета була дуже цікава. З усіх вона була найменша. На ній якраз вистачало місця для ліхтаря і ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг пояснити собі, навіщо серед неба, на планетні, де нема ні будинку, ні населення, потрібні ліхтар і ліхтарник. Одначе він сказав про себе:
“Можливо, цей чоловік тут і недоречний. А проте він не так недоречний, як король, честолюбець, бізнесмен і пияк. В його роботі принаймні є сенс. Коли пін засвічує свій ліхтар – то ніби народжується ще одна зірка або квітка. Коли він гасить ліхтар – це присипляє ту зірку чи квітку. Дуже гарне заняття. Це справді корисно, бо красиво”.
І, наблизившись до планети, він шанобливо вклонився ліхтарникові: – Добрий день. Навіщо ти оце зараз погасив свій ліхтар?
– Такий наказ, – відповів ліхтарник. – Добрий день.
– А що то за наказ?
– Щоб я гасив свій ліхтар. Добрий вечір.
І він знову його засвітив.
– А нащо ти знову його засвітив?
– Такий наказ, – відповів ліхтарник.
– Не розумію, – мовив Маленький принц.
– Тут нічого розуміти, – сказав ліхтарник. – Наказ є наказ. Добрий день.
І погасив ліхтар.
Потім картатою червоною хустинкою витер з лиця піт і сказав:
– Жахлива у мене робота. Колись у цьому був сенс. Вранці я гасив ліхтар, а ввечері світив. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі – спати…
– А потім наказ перемінився?
– Наказ не перемінився, – сказав ліхтарник. – У тому й лихо! Планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а наказ не змінився.
– А як же тепер? – спитав Маленький принц.
Тепер планета повністю обертається за одну хвилину, і я не маю ні секунди відпочинку. Щохвилини я засвічую ліхтар і гашу.
– От цікаво! День у тебе триває одну хвилину!
– Нічого цікавого, – сказав ліхтарник. – Уже місяць як ми з тобою розмовляємо.
– Місяць?!
– Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів! Добрий вечір.
І він знову засвітив ліхтар.
Маленький принц подивився на ліхтарника – йому подобався цей чоловік, який так вірно виконував наказ. Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свій стілець, він шукав місце, звідки було б видно захід сонця. І йому захотілося допомогти приятелеві:
– Слухай… я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли тільки захочеш…
– Я весь час хочу, – зітхнув ліхтарник. Бо людина може бути водночас і вірна обов’язку і ледача.
І Маленький принц вів далі:
– Твоя планетка така маленька, що ступиш три кроки і вже обійдеш її. Досить тобі йти не поспішаючи, і ти весь час будеш на сонці. Коли надумаєш відпочити, – починай ходити… і день триватиме доти, доки тобі схочеться.
– Ну, це мало що дає, – сказав ліхтарник. – Найбільше у світі я люблю спати.
– Тоді кепсько, – поспівчував
Маленький принц.
– Кепсько, – згодився ліхтарник. – Добрий день.
І погасив ліхтар.
“Цього чоловіка, – сказав собі Маленький принц, уже мандруючи далі, – цього чоловіка зневажали б усі інші – і король, і честолюбець, і пияк, і бізнесмен. А тим часом тільки він, здається мені, не смішний. Мабуть, тому, що він не думає про себе”.
Маленький принц зітхнув із жалем:
“Він єдиний, хто міг би стати моїм другом. Але його планета надто маленька. На двох там немає місця…”
Він не наважувався признатися собі, що жалкував за цією благословенною планетою головним чином тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста сорок разів бачити захід сонця!
XVI
Отож, сьомою планетою була Земля.
Земля – планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (включаючи, звісно, і негритянських), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім з половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів честолюбців, тобто близько двох мільярдів дорослих людей.
Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, скажу, що до винайдення електрики на всіх шістьох континентах доводилось держати цілу армію – чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять чоловік – ліхтарників.
З деякої відстані то було прекрасне видовисько. Дії цієї армії були чіткі, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії і Австралії. Запаливши свої вогні, вони йшли спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю і Сибіру. Виконавши свою партію, вони зникали за кулісами. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі – в Африці і Європі. За ними – у Південній Америці. А тоді в Північній Америці. І всі вони дотримувались того порядку виходу на сцену й ніколи не помилялися. То було грандіозно.
Тільки тому ліхтарникові, що запалював єдиний ліхтар на Північному полюсі, та ще його співбратові коло єдиного ліхтаря на Південному полюсі – тільки цим двом жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.
XVII
Коли хочеться сказати щось дотепне, трапляється, іноді трошки й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я не дуже дотримувався правди. Боюся, що в тих, хто не знає нашої планети, від цього може скластися помилкова думка про неї. Люди займають на землі дуже мало місця. Якщо б два мільярди її мешканців зійшлися й стали тісно один біля одного, як на мітингу, вони легко вмістилися б на площі двадцять миль довжиною і двадцять шириною. Все людство можна було б звалити в купу на найменшому острівці в Тихому океані.
Дорослі, певна річ, вам не повірять. Вони думають, що займають багато місця, їм, як баобабам, здається, що вони великі й важні. А ви порадьте їм підрахувати. Вони страшенно люблять цифри, і їм це сподобається. Але ви не витрачайте часу на цю нудну роботу. Це ні до чого. Ви й так мені вірите.
Отже, опинившись на Землі, Маленький принц дуже здивувався. не побачивши жодної живої душі. Він уже злякався, що помилково попав на якусь іншу планету, коли це в піску ворухнулося якесь кільце такого кольору, наче місяць.
Добрий вечір, – сказав на всяк випадок Маленький принц.
– Добрий вечір, – відповіла змія.
– На яку це планету я попав? – запитав Маленький принц.
– На Землю, – відказала змія. – В Африку.
– A-а!.. Виходить, на Землі нікого нема?
Це пустеля. В пустелях піхто не живе. Земля велика, – мовила змія.
Маленький принц сів на камінь і звів очі до неба.
От цікаво – для чого зірки світяться, – мовив він. – Певно, для того, щоб кожен зміг колись відшукати свою зірку. Дивись, он моя планета. Вона якраз над нами… Але як далеко до неї!
– Гарна планета, – озвалася змія. – А чого ти прибув сюди?
– Я посварився з однією квіткою, – зітхнув Маленький принц.
– А-а, – сказала змія. І вони замовкли.
– Де ж люди? – нарешті знову заговорив Маленький принц. – У пустелі трохи самотньо…
– З людьми теж самотньо, – мовила змія. Маленький принц пильно подивився на неї.
– Дивна ти істота, – сказав він. – Тонша ніж палець…
– Зате сили у мене більше, як у пальці короля, – зауважила змія.
Маленький принц усміхнувся.
– Не така вже ти сильна… У тебе навіть лап немає… Ти не можеш мандрувати.
– Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель, – сказала змія.
І обвила біля кісточки ногу Маленького принца, мов золотий браслет.
– Торкнувшись когось, я повертаю його землі, з якої він вийшов, – сказала ще вона. – Але ти невинний і прибув із зірки…
Маленький принц нічого не відповів.
– Мені шкода тебе, ти такий слабкий на цій кам’яній Землі. Я можу тобі допомогти, якщо ти дуже шкодуєш за своєю планетою. Я можу…
– О! Я чудово зрозумів, – озвався Маленький принц, – але чого ти весь час говориш загадками?
– Я розв’язую всі загадки, – сказала змія.
І вони замовкли.
Але сталося так, що після довгих блукань, пройшовши через піски, скелі і сніги, Маленький принц, нарешті, знайшов дорогу. А всі дороги ведуть до людей.
– Добрий день, – сказав він.
То був сад, повний квітучих троянд.
– Добрий день, – відповіли троянди. Маленький принц подивився на них. Усі вони були схожі на його квітку.
– Хто ви? – вражений, спитав він.
– Ми – троянди, – сказали квіти.
– А-а!.. – мовив Маленький принц.
І відчув себе дуже нещасним. Його квітка розповідала йому, що вона одна така в усьому світі. І ось тут було п’ять тисяч таких же квіток, в одному тільки саду!
“їй було б дуже прикро, якби вона побачила це! – сказав про себе Маленький принц. – Вона б страшенно розкашлялась і вдала б, що вмирає, аби тільки не стати смішною. А я мусив би прикидатись, ніби доглядаю її, бо інакше, щоб принизити й мене, вона справді могла б умерти…”
А потім він ще сказав собі: “Я думав, що маю таке багатство – єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани, які сягають мені до колін і з яких один погас, можливо, назавжди – цього замало, щоб бути великим принцом…”
І, повалившись на траву, він заплакав.
Отоді й заявився лис.
– Добрий день, – сказав лис.
– Добрий день, – чемно відповів Маленький принц і озирнувся, але нікого не побачив.
– Я тут, – пролунав голос, – під яблунею.
– Хто ти? – спитав Маленький принц. – Ти такий гарний…
– Я – лис, – сказав той.
– Пограйся зо мною, – попросив Маленький принц. – Мені так сумно…
Я не можу з тобою гратися, – відказав лис. – Я не приручений.
– О! Вибач, – мовив Маленький принц. Але, подумавши, додав:
– А що означає “приручити”?
– Ти нетутешній, – сказав лис. – Що ти шукаєш?
– Я шукаю людей, – відповів Маленький принц. – А що означає “приручити”?
– Люди, – сказав лис, – мають рушниці і ходять на полювання. Це так ускладнює життя! І ще вони розводять курей. Це єдина користь од них. Ти шукаєш курей?
– Ні, – мовив Маленький принц. – Я шукаю друзів. А що означає “приручити”?
– Це давно забуте поняття, – сказав лис. – Воно означає “привернути до себе…”
– Привернути до себе?
– Ну певно, – сказав лис. – Ти для мене поки що тільки маленький хлопчик, такий же, як сто тисяч інших хлопчиків. І ти мені не потрібен. І я тобі не потрібен. Я для тебе тільки лис, такий же, як сто тисяч інших лисів. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе єдиний у цілому світі…
Я починаю розуміти, – озвався Маленький принц. – Є одна троянда… здається, вона приручила мене…
– Можливо, – сказав лис. – На Землі чого тільки не побачиш…
– О. це не на Землі, – заперечив Маленький принц. Лис, здавалося, страшенно здивувався:
– На іншій планеті?
– Так.
– А на тій планеті є мисливці?
– Ні.
– Ну, це цікаво! А кури є?
– Ні!
– Нема нічого досконалого! – зітхнув лис. А потім він знову повернувся до того ж:
– Моє житія одноманітне. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Усі кури однакові. І люди всі однакові. І мені трохи нудно. Але якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу і розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Твоя ж хода, як музика, викличе мене з нори. А потім – дивись! Бачиш, он там, на полях, достигають хліба? Я не їм хліба. Мені зерно ні до чого. Лани хлібів не ваблять мене. І це сумно! Але в тебе волосся наче золоте. І це буде чудово, якщо ти мене приручиш! Золоті хліба нагадуватимуть мені тебе. І я полюблю шелест хлібів під подихом вітру…
Лис замовк і довго дивився па Маленького принца.
– Будь ласка… приручи мене! – попросив знову.
– Я б з радістю, – відповів Маленький принц, – але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти друзів і пізнати багато різних речей.
Пізнати можна тільки те, що приручиш, – сказав лис. – У людей вже немає часу щось пізнавати. Вони купують речі готовими у торговців. Але ж немає таких торговців, що продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друга – приручи мене!
– А що для цього треба робити? – спитав Маленький принц.
– Треба бути дуже терплячим, – відповів лис. – Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока поглядатиму на тебе, дивитимусь, а ти нічого ие казатимеш. Мова – це джерело непорозуміння. Але кожного дня ти сідатимеш трохи ближче…
На другий день Маленький принц прийшов знову.
Краще, якби ти приходив у один і той же час, – сказав йому лис. – Якщо ти прийдеш, наприклад, о четвертій годині дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим я буду. О четвертій годині я вже почну хвилюватись і непокоїтись; я узнаю ціну щастю! А якщо ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на котру годину готувати своє серце… Мають бути обряди.
– А що таке обряди? – поцікавився Маленький принц.
Це теж давно забута річ, – відповів лис. – Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину – на всі інші години. Є, наприклад, такий обряд у моїх мисливців. У четвер вони танцюють із сільськими дівчатами. Це такий чудовий день – четвер! Я йду прогулятись і доходжу аж до виноградни – ка. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні були б схожі один па одного, і я зовсім не мав би вільного часу.
Так Маленький принц приручив лиса. І коли настав час прощатися, лис мовив:
– О! Я плакатиму за тобою…
– Ти сам винен, – сказав Маленький принц. – Я не хотів тобі нічого злого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…
– Ну звісно, – потвердив лис.
– Але ж ти плакатимеш! – сказав Маленький принц.
– Ну звісно, – відповів лис.
Виходить, ти нічого не виграв.
Виграв, – заперечив лис. – Згадай, що я казав про золоті хліба.
Потім він додав:
– Піди ще подивись на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда – єдина в світі. А як вернешся попрощатись зо мною, я подарую тобі одну таємницю.
Маленький принц пішов подивитися на троянди.
– Ви зовсім не схожі на мою троянду, – сказав він їм, – ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він був схожий на сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував, і тепер він став єдиним у цілому світі.
Троянди дуже зніяковіли.
Ви гарні, але пусті, – сказав іще Маленький принц. – Заради вас не захочеться вмерти. Певна річ, звичайний перехожий і про мою троянду подумає, що вона така-ж, як і ви. Але вона одна-єдина дорожча від усіх вас. Бо я поливав її. Бо я накривав її скляним ковпаком. Бо я затуляв її ширмою. Бо задля неї я знищив гусінь (залишив тільки двох чи трьох, щоб вивелись метелики). Бо я чув її, коли вона скаржилася чи похвалялась, і навіть коли замовкала. Бо це моя троянда.
І Маленький принц вернувся до лиса.
– Прощавай… – сказав він.
– Прощавай, – відповів лис. – Ось мій секрет. Він дуже простий: добре
Бачить тільки серце. Найголовнішого очам не видно.
– Найголовнішого очам не видно, – повторив Маленький принц, щоб краще запам’ятати.
Твоя троянда така дорога тобі через те, що ти віддав їй стільки часу.
– Моя троянда така дорога мені…
– повторив Маленький принц, щоб краще запам’ятати.
– Люди забули цю істину, – сказав лис. – Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду…
– Я відповідаю за свою троянду… – повторив Маленький принц, щоб краще запам’ятати.
Минув тиждень з того часу, як я потерпів аварію, і, слухаючи про торговця пілюлями, я випив останній ковток води.
– О, – сказав я Маленькому принцові, – твої спогади дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені більше нічого пити, і я теж був би щасливий, якби міг помаленьку піти до струмка!
– Мій друг лис… – озвався він.
– Хлопчику, йдеться вже не про лиса!
– Чому?
– А тому, що доведеться вмерти від спраги…
Він не зрозумів мене і відповів:
– Добре, коли є друг, навіть якщо треба вмерти. Ось я… я дуже радий, що в мене був друг лис…
“Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не знав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця…” – сказав я сам до себе.
Але він подивився на мене і відповів на мої думки:
– Мені теж хочеться пити… пошукаймо криницю…
Я стомлено розвів руками: це безглуздя – навмання шукати в неосяжній пустелі криницю. А проте ми вирушили в дорогу.
Ми пройшли мовчки багато годин, уже впала ніч, починали світитися зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх немов у сні. А в пам’яті все стояли слова Маленького принца.
– Отже, і ти знаєш, що таке спрага? – спитав я.
Але він не відповів на моє питання. Він просто сказав:
– Вода буває потрібна і серцю…
Я не зрозумів його слів, але промовчав… Знав, що не треба його розпитувати.
Він був стомлений. Сів. Я сів біля нього. Помовчали, а тоді він ще сказав:
– Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої не видно звідси…
– Атож, – відповів я, дивлячись на осяяні місяцем піщані складки.
– Пустеля гарна… – додав він.
Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаному пагорбі. Нічого не видно. Нічого не чути. Але серед тої тиші звідкілясь ідуть промені…
– Пустеля гарна тим, – сказав Маленький принц, – що в ній десь криється джерело…
Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це вразило мене. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому домі, і легенда розповідала, ніби в ньому було заховано скарб. Звісно, ніхто його не знайшов, а може й не шукав. Але через нього весь той будинок був ніби зачарований. У глибині свого серця мій дім ховав таємницю.
Так, – мовив я, – йдеться про будинок, прозорі чи пустелю – того, що становить їхню красу, очима не побачиш!
– Я задоволений, – сказав Маленький принц, – що ти згоден з моїм другом лисом.
Він заснув, я взяв його на руки і рушив далі в дорогу. Я був зворушений. Здавалося, що я несу скарб, тендітний і крихкий. Здавалося навіть, що нічого крихкішого немає на Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасма волосся, яке ворушив вітер, і казав собі: “Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш…”
Його напіврозтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: “Найзворушливіше у цього Маленького принца його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…” І я зрозумів, що він ще крихкіший, ніж здається. Треба старанно берегти світильники: порив вітру може погасити їх…
Отак ідучи, я на світанку побачив криницю.
XXVI
Поряд із криницею була руїна старого кам’яного муру. На другий день увечері, кінчивши роботу, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що мій Маленький принц, спустивши ноги, сидить зверху. І почув, як він казав:
– Виходить, ти не пам’ятаєш? Це було не тут!
Хтось, певно, відповів йому, бо він заперечив:
Ні! Ні! Якраз у цей день, тільки не в цьому місці…
Я підходив до муру. Нікого більше я там не бачив і не чув. А тим часом Маленький принц знову сказав комусь:
– Ну, звісно. На піску ти побачиш, де починаються мої сліди. Тобі треба тільки почекати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.
До муру було метрів двадцять, а я так само нікого не бачив.
Трошки помовчавши, Маленький принц озвався знову:
– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не буду довго мучитися?
Я став, і серце моє стислося, але я все ще нічого не розумів.
– Тепер іди… – сказав Маленький принц. – Я хочу зійти вниз.
Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, піднявши голову до Маленького принца, лежала жовта змія, з тих, від укусу яких людина за тридцять секунд гине. Витягуючи з кишені револьвер, я бігцем кинувся до неї, але, почувши шерех моїх кроків, змія тихо, мов конаючий струмочок, поповзла по піску і з ледь чутним металічним шелестом, недуже поспішаючи, залізла між каміння.
Я підбіг до муру саме вчасно, щоб узяти на руки Маленького принца, білого як сніг.
– Що за вигадки! Ти вже розмовляєш із зміями!
Я розв’язав золотий шарф, який він завжди носив. Змочив йому скроні і дав випити води. І вже не наважувався більше ні про що питати його. Він серйозно подивився па мене і обняв мене за шию. Я чув, як у нього б’ється серце, мов у пташки, що, підстрелена, вмирає. Вій сказав мені:
– Я радий, що ти знайшов, чого там не вистачало у твоїй машині. Тепер ти можеш повернутися додому…
– Звідки ти знаєш?
Я саме хотів сказати йому, що понад усі сподівання таки полагодив літак!
Він нічого не відповів на моє запитання, тільки сказав:
– Я теж сьогодні повертаюсь додому.
І сумно додав:
– Це набагато далі… це набагато важче…
Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, одначе мені здавалося, що він вислизає прямо десь у безодню, і я ніяк не можу його втримати…
Його задумливий погляд губився десь у далині.
– У мене є твій баранець. І ящик для баранця. І намордник…
І він сумно всміхнувся.
Я довго чекав. Відчував, що він поволі приходив до тями.
– Ти трохи злякався, хлопчику…
Налякався, певна річ! Але він тихенько засміявся:
– Куди страшніше мені буде сьогодні ввечері…
Знову мене обдало крижаним холодом передчуття непоправного. Я не міг примиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміху. Той сміх був для мене мов джерело в пустелі.
– Хлопчику, я хочу ще почути, як ти смієшся…
Але він сказав:
– Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав…
– Скажи, хлопчику, вся ота історія зі змією, з побаченням і з зіркою – це просто поганий сон, так?
Та він не відповів. Сказав:
– Найголовнішого очима не побачиш…
– Це правда…
Це як із квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці, – вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розцвітають.
– Це правда…
– Це як з тією водою. Коли ти дав мені напитися, вона була наче музика… а все та корба і вірьовка… ти пам’ятаєш… вона була чудова…
– Це правда…
– Вночі ти подивишся на зірки. Моя зірка надто маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто однією з багатьох зірок. І тобі подобатиметься дивитись на всі зірки… Усі вони стануть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую…
І він засміявся.
– О хлопчику, хлопчику, як я люблю цей сміх!
– Оце й буде мій подарунок… це буде, як ото з водою…
– Що ти хочеш сказати?
Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних – тих, хто мандрує, – вони – дороговказ. Для інших це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі – складні задачі. Для мого бізнесмена вони золоті. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає…
– Як це розуміти?
– Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися!
І він знову засміявся.
– І коли ти втішишся (а втіха завжди приходить), ти будеш задоволений, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти одчиниш вікно, і тобі буде приємно… І твої друзі будуть страшенно здивовані. що ти, дивлячись на небо, смієшся. А ти їм скажеш: “Так, зірки завжди викликають у мене бажання сміятись!” І вони подумають, що ти не сповна розуму. – От яку капосну штуку я тобі втну…
І він ще засміявся.
– Це буде так, начеб я замість зірок дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятись…
І він ще раз засміявся. Потім знову став серйозний:
– Знаєш… сьогодні вночі… ти не приходь.
– Я не покину тебе.
– У мене буде такий вигляд, наче мені кепсько… наче я вмираю. Так воно буває. Не треба, щоб ти це бачив, не приходь.
– Я не покину тебе.
Але він був заклопотаний.
– Я кажу тобі це… все це через змію. Не треба, щоб вона тебе вкусила… Змії злі. Може вкусити собі на втіху.
– Я не покину тебе.
Раптом він заспокоївся:
– Правда, на другий укус у них немає отрути…
Тієї ночі я не бачив, як він пішов. Вислизнув нечутно.
Коли я догнав його, він ішов швидко й рішуче. Мені він тільки й сказав:
– А, це ти… – І взяв мене за руку. Але щось його ще мучило.
– Ти даремно так зробив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді не буде не так…
Але я мовчав.
– Розумієш… Це дуже далеко. Я не зможу забрати свого тіла. Це надто важко.
Я все мовчав.
– Та це все одно що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого сумувати…
Я все мовчав.
Він трохи занепав духом. А проте зробив ще одне зусилля:
– Знаєш, це буде славно. Я теж дивитимусь на зірки. І всі зорі будуть ніби криниці з іржавою корбою. І всі зорі дадуть мені напитися…
Я все мовчав.
– Це буде так кумедно! У тебе буде п’ятсот мільйонів дзвіночків, у мене – п’ятсот мільйонів струмків…
І тут він теж замовк: він плакав…
– Це тут. Дай мені ступити крок самому.
І він сів, бо йому стало страшно.
І ще він сказав:
– Ти знаєш… моя троянда… я за неї відповідаю. А вона така квола!
І така наївна. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма нікчемними колючками…
Я теж сів, бо ноги більше не тримали мене. Він сказав:
– Ну от… Цс все…
Повагався ще трошки, потім підвівся. І ступив тільки крок. А я не міг ворухнутися.
Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточки. Він лишився нерухомий. Не закричав. А тоді впав – повільно, як падає дерево. І нечутно, бо пісок приглушує звуки.
I ось минуло вже шість років… Я ще ніколи не розповідав цієї історії. Коли я вернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живим. Мені було дуже сумно, але я казав їм: “Це втома…”
Тепер я трохи заспокоївся. Тобто… не зовсім. Та я добре знаю, що він повернувся на свою планетку, бо, коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… І ночами я люблю слухати зорі. Наче п’ятсот мільйонів дзвіночків…
Але буває щось незвичайне. У наморднику, який я намалював Маленькому принцові для його баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти його на баранця. Отож я питаю себе: “Що сталося там, на його планеті? Може, баранець з’їв троянду…”
Іноді я кажу собі: “Певно що ні! Маленький принц щоночі накриває троянду скляним ковпаком і ретельно наглядає за своїм баранцем…” І тоді я щасливий. І всі зірки тихенько сміються.
А часом я кажу собі: “Трапляється ж іноді, що буваєш неуважним, і цього досить! Може, він колись увечері забув про скляний ковпак або вночі нишком вийшов баранець…” І тоді всі дзвіночки мовби заливаються сльозами!..
Усе це дуже загадково. Для вас, тих, хто теж полюбив Маленького принца, як і для мене, світ буде інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми не знаємо, можливо, з’їв троянду…
Погляньте на небо: Спитайте себе:
“Є ще та квітка чи ні? Що як баранець її з’їв?” І ви побачите, як усе змінюється.
І жоден дорослий ніколи не зрозуміє, як це важливо!
Це, по-моєму, найкраще і найсумніше місце на світі. Це той же куточок пустелі, що намальований і на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Це тут Маленький принц з’явився на Землі, а потім зник.
Придивіться уважніше до цього краєвиду, щоб неодмінно пізнати те місце, якщо колись будете в Африці, в пустелі. І коли ви там проїжджатимете, благаю вас, не поспішайте, затримайтесь трохи саме під цією зіркою! І якщо до вас підійде маленький хлопчик з золотим волоссям, який сміється і не відповідає на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто він такий. Тоді – будьте ласкаві! – не залишайте мене у великій журбі: мерщій напишіть мені, що він повернувся…
Прагнемо бути творчими читачами
1. Порівняйте малюнки № 1 і № 2 (с. 319). Чому дорослі не бачили удава, який проковтнув слона?
2. Як льотчик опинився у Сахарі?
3. Розкажіть про зустріч льотчика з Маленьким принцом.
4. Чому прибульцю сподобався баранець у ящику?
5. Пригадайте, як честолюбець пояснює слово “шанувати”. Чи співпадає таке тлумачення з вашим розумінням значення цього слова?
6. Кого з персонажів Маленький принц запитує: “А нащо бути багатим”? Дайте свою відповідь на це запитання.
7. Чому Маленький принц хотів бачити своїм другом ліхтарника? А чи хотіли б ви мати такого друга?
8. Прочитайте в особах діалог Маленького принца і лиса (XXI розділ).
9. Які важливі істини відкриває Маленькому принцу лис?
10. Як ви розумієте вислів, зашифрований у головоломці?
11. Пригадайте, що таке алегорія. Які образи казки вам видаються алегоричними? Обгрунтуйте свою відповідь.
12. Порівняйте останні речення X, XI, XII та XIII розділів. Поміркуйте, чому саме такі думки приходять до Маленького принца.
13. Підготуйтесь до рольової гри “У літературному космосі”.
Об’єднайтесь у кілька груп, кожна з яких має представити одну планету. Усередині групи розподіліть такі ролі:
– актори – готують інсценізацію уривку казки;
– художники – малюють ілюстрації:
– філософи’- обгрунтовано відповідають на запитання: “Навіщо Екзюпері показав нам обрану вами планету?”
14. Якщо ви вивчаєте французьку мову, підготуйте виразне читання уривка оригіналу.
Читаємо мовою оригіналу
LE PETIT PRINCE
(Antoin de Saint-Exupery)
XIV
La cinquieme planetc etait tres curieuse. C’etait la plus petite de toutes. ll у avail la juste assez de place pour loger un reverbere et un allumeur de reverberes. Le petit prince ne parvenait pas a s’expliquer1 a quio pouvaient servir, quelque part dans le reverbere et un allumeur de reverberes. Cependant il se en lui-meme:
“Peut-etre bien que cet homme est absurd. Cependant il est moins absurd que le roi, que le vaniteux, que le business – ma et que le buveur. Au moins son travail a-t-il un sejis2. Quand il allume son reverber, с est comme s’il faisait naitre une etoil de plus, ou une fleur. Quand il eteint sont reverbere, sa endort la fleur ou l’etoil. C’est une occupation tre jolie. C’est veritablement utile puisque c’est joli”.
1 Філософ – тут: мислитель; людина, яка вдумливо ставиться до життя.
2 le petit prince ne parvenait pas a s’expliquer – маленький принц ніяк не міг з’ясувати.
Ли moins son travail a-t-il un sens – v його роботі є хоч якийсь смисл.
Із секретів літературознавства
Притча
Твір “Маленький принц” називають казкою-притчею. Слово казка вам добре відоме. А що таке притча? Це повчальний алегоричний твір, орієнтований на доведення життєвих цінностей. Слово притча прийшло до нас із давньоруської мови, де воно мало значення те, що приміряється до чогось, приклад. Притча немов запрошує читача приміряти на себе ситуації, описані у ній, аби замислитися над власним життям. Подаючи різні приклади поведінки людей, притчі допомагають нам зробити певні висновки про навколишній світ. З наведеного визначення видно, що притча багато в чому нагадує байку (насамперед повчальністю та алегоричною формою). Водночас вона має свої відмінності. Зокрема, налаштовує на пошук моралі, а не підносить читачеві повчальний висновок у готовому вигляді. Притча може бути значно більшого обсягу, ніж байка.
1. Чим притча подібна до байки? У чому її відмінність?
2. Чому твір “Маленький принц” називають притчею?
Світова література очима українських письменників
Прочитайте вірш Дмитра Павличка і пригадайте, який факт із життя письменника відображено в цій поезії.
АНТУАН ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ
Навіщо повертатися назад
З небес на землю, де війни катуші1,
Де Францію дрібні й підступні душі
Зжирають, наче гусениці сад?!
І свій літак тісний, немов снаряд,
Веде він у безумнім безоружжі
Крізь вибухи, що, мов сліпучі ружі,
Цвітуть і осипаються підряд…
В палаючій, як метеор, машині
Його вхопила неба течія
І занесла в глибини темносині.
Світ у зірках читав його ім’я,
Лиш у пісках Лівійської пустині
Не відала про це сліпа змія.
Підсумовуємо вивчене під час мандрівки “У космосі людської душі”
1. Перечитайте епіграф до розділу. Поміркуйте, чому “найдивніше з див – людина”?
2. Розгадайте ребус. Що означає зашифроване у ньому слово?
3. Що об’єднує твори Бредбері й Екзюпері?
4. Напишіть листа одному із цих письменників.
5. Підготуйтесь до гри “Впізнай слово” (за вивченими творами розділу).
6. Поміркуйте, чому провідником розділу “У космосі людської душі” був саме Маленький принц?
7. Намалюйте ілюстрацію до одного з творів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)