Людкевич Марія
Людкевич (Білоус) Марія Йосипівна народилася 7 січня 1948 р. в с. Нижня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області. Закінчила факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Працювала вчителем, журналістом, керівником обласної літстудії. Нині – редактор газети “Галицьке юнацтво”. Автор збірок “Теплі гнізда”, “Червнева повінь”, “Продовження літа”, “На Білій горі”, “Старий годинникар”, “Благослови, Маріє”, “Коротке літо в раю”, “Ностальгія за тим, що не сталося”,
Поезія Марії Людкевич – це щасливе одкровення перед світом. Трепетна залюбленість у кожну мить життя, у кожне сказане слово, у кожну травинку, яка зустрічається на життєвій дорозі. Для неї існує особливий
Марія Людкевич народилася на Івано-Франківщині. Закінчила Коломийське педагогічне училище, факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Вчителювала, писала до газети “Молода Галичина”. Активно працює з обдарованою молоддю. Багато літ керувала літературним об’єднанням “Гроно”, понад 10 років веде літературну студію “Джерельце”, з якої вийшло у світ багато талановитої молоді. Марія Людкевич – лауреат літературних премій імені Лесі Українки та Маркіяна Шашкевича, її нагороджено орденом Княгині Ольги.
Наскрізна лінія творчості письменниці – усвідомлення, що не існує чужого болю. Чуже освітлене у тривозі вікно, відсвіт чийогось стражденного серця стає символом небайдужого ставлення до світу.
Вікно в пітьмі, освітлене в тривозі
Чиєю мукою, печаллю чи вогнем?
Для мене ти, мов сонях в передгроззі,
Тремтиш-болиш під блискавки ножем.
О, не мовчи самотністю глухою,
Чуже вікно! Побудь в біді зі мною.
У поезії Марії Людкевич нерідко органічно поєднується ліричне та епічне начало, симбіоз двох концепцій дійсності, їхня взаємодія, кожна з яких розгортається у своєму часо-просторовому вимірі. Епічне стає узагальненою міфологемою для ліричного, а ліричне випливає з природи епічного. Рельєфна випуклість фрази, несподіваність порівнянь, космогонічний образ-символ вікна як віконця Всесвіту. Людська душа – той самий Всесвіт, непізнаний і хвилюючий. Політ до пізнання людської душі – особливість творчої палітри письменниці.
Марія Людкевич дебютувала на початку 80-х збіркою “Теплі гнізда” (1981), яка свідчила про зрілість поетичного почерку поетеси. Визначальні теми її ранньої творчості – дім, родина, діти. Осягнення щастя іде від бажання бачити тих, хто поруч, щасливими.
Затихне ніч. Маленька доня спить,
Дрімає наш лелека біля хати.
Як добре світ обом нам відчувати:
І яблуко, що у траву летить,
Ріку і небо, голубі стежки,
Мелодію, тривожну і знайому,
І землю, що здригається від грому
І до людської горнеться руки.
Щастя людського буття, здатність відчувати красу світу, щедрість дарувати добро, дякувати долі за кожен прожитий день – це світовідчуття гармонійної особистості, абсолютно самодостатньої. Врешті, це підтверджує і сама поетеса: “У цьому житті не треба дуже радіти і дуже плакати. У вмиранні є надія – відродиться щось нове. Напевно, тому люблю писати елегії, бо у них є безконечний сум, надія. І щось таке вічне. Як безконечний політ. Як безперервний процес”.
Осмислення дійсності у творчості Марії Людкевич набуває конкретно зримих рис. Вона висвічує реалії буття з несподіваного боку – і відомі речі в інтерпретації поетеси набувають свіжого, неузвичаєного трактування. Вона ставить поруч несподівані образи – дощів і левів, смутку і повені…
Гармонія звука і пластичність образу створюють художній архетип творчого світовідчуття світу Марії Людкевич. У цьому світі добре і затишно. Тут найближчі люди, найдорожчі обличчя, добро і казка.
Казка дитинства, яка ніколи не закінчиться, якщо ти не перестанеш дивуватися красі світу і не розучишся радіти. Відлітає змій – як нереалізована мрія, як промінь сонця, як жовтогаряча веселка, як нездійснене бажання. Але що ж залишається тоді, коли благенька ниточка уже не може зв’язати нереальність? Відчуття щастя, що був цей політ, ця тонесенька ниточка казки, цей світ, який плакав і сміявся переливами сонця. Це – енергія твору, енергія життя, енергія поезії.
Виходить з непам’яті ріка вічності, схилився над годинниковим механізмом його величність час – “мельник тривожного часу” стиха наспівує пісеньку. Новоріччя – оживає казка. На якусь мить можна припасти до шибки дитинства і впізнати лиця тих, кого, здається, бачили вчора – дівочих подруг матері, які готують святкове вбрання до свята.
З пітьми знову пам’ять висвітлює лиця…
Тітки-молодиці в світлиці матері
Все шиють і міряють –
Не надивиться.
Хочуть красунями першими стати.
Дитинство для поетеси – це своєрідний оберіг душі, це батьківське подвір’я, рідна оселя, яка завжди пам’ятає її юним дівчам, це найближчі й найдорожчі люди.
Потреба захищати цей дім, який у творчості поетеси трансформується у символ Батьківщини, – необхідна умова збереження власної індивідуальності. Жінку змальовано Берегинею добра і світла у цьому домі.
Творчість Марії Людкевич – розповідь про людське життя, сповнене клопотів і потрясінь; коротке, як спалах блискавки; вічне, бо непроминальна людська душа; незвідане, бо ніхто не пізнав до кінця таємницю людської суті; вишукано-шляхетне, коли зумієш дорости до себе. Це життя, огорнене крилами Ангела і молитвою Богородиці, у різнобарвності вимірів складає частинку Космічної світобудови.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)