Людина заслуговує свого щастя й завжди стражданням
Духовний стан (точніше б сказати – бездуховне) “постоялого двору”, стан, коли є тільки швидкоплинне “зараз” без твердих видів на ” Майбутнє “, народжує й певний скепсис свідомості, мироотношение морального релятивізму, відносності всіх людських цінностей. “Так навіщо я неодмінно повинен любити мого ближнього або ваше там майбутнє людство, що я ніколи не побачу, що про мене знати не буде і яке, у свою чергу, зотліє без усякого сліду й спогаду?” – задає Аркадій Довгоруке питання іншим, але насамперед – самому собі.
Але людина, якщо він людина, а не “воша”, не може без підстав. Втрачаючи одні, він прагне знайти нові, аби тільки вони представлялися йому надійними. Якщо мир по природі своєї бездуховний, якщо “усе суєта суне”, крім миттєвого існування “я”, то це “я” і прагне до відповідного самоствердження, заснованому на праві свавілля. Чи праві на вбивство, як у Раскольникова; на “каприз”, що ставить чашку чаю для себе вище життя всього миру, як у підпільного парадоксаліста; чи праві на казармене мироустроение, як у героїв роману “Біси”, право, знов-таки проголошуване
Але для того, щоб самоствердитися, мало визнати за собою таке право, необхідно ще, щоб і мир визнав за тобою таке право й підкорився йому. Необхідна могутність такої особистості. І свідомість бездуховності відшукує для себе надежнейшее знаряддя самоствердження – гроші, тому що “це єдиний шлях, що приводить на перше місце навіть незначність”…
“Я, – філософствує підліток Достоєвського, – може бути, і не незначність, але я, наприклад, знаю по дзеркалу, що моя зовнішність мені шкодить, тому що особа моє ординарно. Але будь я багатий, як Ротшильд, хто буде справлятися з особою моїм, і не чи тисячі жінок, тільки свисни, налетять до мене зі своїми красами? Я навіть упевнений, що вони самі, зовсім щиро, стануть уважати мене під кінець красенем. Я, може бути, і розумний. Але будь я семи п’ядей у чолі, неодмінно відразу найдеться в суспільстві людин у вісім п’ядей у чолі – і я загинув. Тим часом, будь я Ротшильдом, – хіба цей розумник у вісім п’ядей буде що-небудь поруч мене значити? Так йому й говорити не дадуть поруч мене! Я, може бути, дотепний; але от поруч мене Талейран, Пирон – і я затемнений, а ледве я Ротшильд – де Пирон, так може бути, де й Талів-Ран? Гроші, звичайно, є деспотичну могутність…”
Ротшильдовская ідея влади, першості перед всіма тим і притягальна, тим і всесильна для свідомості, що втратило моральний грунт, що ця влада й ця першість не вимагають ні генія, ні духовного подвигу й тим самим, по суті, загальнодоступні. Необхідно тільки відмовитися від чітких подань про добро й зло, а точніше, підмінити одне поняття іншим. Підлітка захоплює в цій ідеї “саме те, що не нуж але генія, розуму, утворення, а в результаті все-таки – перша людина, цар всім і кожному…”
Але в тім-раз у раз, що ідея влади грошей – ідея буржуазна, у соціально-історичному аспекті,- по природі своєї є не що інше, як ідея влади незначності над миром і насамперед над миром щирих цінностей
“Мені подобалося жахливо, – зізнається підліток, – уявляти собі істоту саме безталанне й серединне, варте перед миром і мовцем йому з посмішкою: ви Галилеи й Коперники, Карли Великі й Наполеони, ви Пушкіни й Шекспири… а от я – бездарність і незаконність, і все-таки вище вас, тому що ви самі цьому підкорилися”.
У світі пануючої посередності людина все-таки не може й не. хоче миритися з посередністю й, не знаходячи для себе можливості істинно творчого самопрояву, намагається хоча б зникнути за личиною величі
У романі “Ідіот” Ганя Иволгин у мінуту відвертості зізнається князеві Мишкіну. “Ви мені говорите, що я людина неоригінальний. Помітьте собі, милий князь, що немає нічого образливіше людині нашого часу й плем’я, як сказати йому, що він не оригінальний… Нажив гроші, знайте: я буду людин найвищою мірою оригінальний. Гроші тим усього подлее й ненависніше, що вони навіть таланти дають…”
Пройде небагато років, мріє ординарний Ганя, і всі скажуть: “От Иволгин, король Іудейський”…
Не тільки підліток, але навіть і Ганя не зумів зробитися Ротшильдом, як, втім, і Розкольників – Наполеоном, тому що “лихо” героїв Достоєвського в тім, що, втративши у світі моральної відносності тверді духовні орієнтири, вони стають по необхідності на шлях незначностей, що прикриваються личинами величі, не будучи самі по природі своєї незначними. Катастрофа Наполеона в Раскольникове, Ротшильда – в Аркадію Довгорукому сприймаються як поразки. Але ті ж поразки виявляються й найбільшими перемогами духовних початків у людині над бесовством бездуховності, під якими би привабливими личинами воно не ховалося
Достоєвський прекрасно бачив, як нова релігія дьяволизма (образ, що міцно ввійшов у людську свідомість як синонім обожнювання грошового мішка), релігія золотопоклонничества опановує зруйнованою свідомістю його сучасників. Ротшильдовская ідея підлітка – ідея павукова, не він володіє нею, але вона їм, вона “вцепилась” у нього, він одержимо нею й разом з тим відчуває “пекельний сором” за себе, усвідомлює, що “летить у яму”. Разом з тим підліток, як і Розкольників – духовно живі люди: “дитина”, “дите” у них пручається влади біса-павука
Дите, як і павук, теж один з найважливіших ключових образів-символів, нервовий вузол єдиної стильової системи миру Достоєвського, сполучений з поруч “Христа”, “живого життя” – “клейких листочків”, “істини”, “совісті”, “краси” (тієї, що “мир урятує”) “Землі”, “Росії”, “гармонії”, “ідеалу Мадонни” …
(1 votes, average: 5.00 out of 5)