Людина й природа: Садок вишневий біля будинку
Моя приятелька Наталка зовсім недавно помітила, що біля нашого двенадцатиэтажного будинку ростуть плодові дерева – яблуні, зливи, абрикоси, вишні. Вона розповідала мені захоплено: “Представляєш, завжди пробігала повз них, і мені було однаково – або тополю, або яблуня, або горобина. А тут помітила квітуче білим деревце – і начебто щось за серце зачепило”. Нічого я їй не сказала на це, а сама подумала: “От ти вже й повзрослела, Наталочка”. Я її розумію, вона теперішня “дитина цивілізації” – ніколи не бачила, як корівок виганяють
Першими починають цвісти абрикоси, квіточки в них блідо-рожеве, ароматні, листя ще не розпустилося. У цей час обов’язково йде дощ, іноді із градом. Буває, і заморозки знищують зав’язь, тоді абрикос можна не чекати. Потім цвітуть вишні й зливи. У них зовсім інший колір квіточок, та й листя вже небагато зазеленіло,
Квіти в них не рожеві, а малинові, дуже гарні, а наприкінці літа з’являються маленькі пурпурні яблучка. Вони несмачні, але привабливі, і взагалі яблуньки мають дуже гарний силует. Тільки жаль, що деякі люди не любуються цією красою, а ламають галузі, щоб прикрасити тільки свою квартиру. Я вважаю, це неправильно. Краса – для всіх, а не для одного. І садочек бабусин – теж для всіх. Улітку не тільки з нашого двору хлоп’яти тут “пасуться” і й з інших дворів прибігають. Ягід буває так багато, що вистачає всім. Спостерігати за погодою мене навчила баба Оля. Вона ж і розповіла мені, звідки узялися в сучасному міському районі такі по-сельски затишні садочки. Було це дуже давно. Бабуся моя приїхала з рідного села вчитися в технікумі, так так і залишилася у великому місті
Вивчилася, вийшла заміж, квартиру одержала в новому районі міста. Квартира новісінька, душ із гарячою водою, і холодної води носити з колодязя не треба. А мені щороку ці “білі вітрила” за вікном, коли цвітуть сади, нагадують стареньку хатинку в селі Садове, на вулиці Зеленої, де пройшло бабусине дитинство. Там і зараз живе її мама, моя прабаба Ніна
Вона зовсім старенька, їй уже сімдесят вісім років, але вона майже не хворіє, працює потихеньку в городі й у садку, годує курей і кроликів. Улітку ми їздимо допомагати їй: обробляємо город, батько з дідом ремонтують сарай і будинок, ми з мамою стираємо білизну, готовимо обід, робимо запаси на зиму. А вечорами, коли наступає час відпочинку, збираємося в саду біля будинку. Колись давно садочек був невеликий, а зараз… Вишні розмножуються самі, ми їм не заважаємо, тому дерев уже багато, і ягід вистачає й нам, і птахам
Сідаємо на крамниці й табуретки, спочатку потихеньку ллється розмова – про погоду, урожай, новини в селі, а потім баба Оля починає співати, а ми з мамою й баба Ніна підспівуємо. У баби Оли чудовий голос, та й пісень вона знає безліч – “Несе Галя воду”, “Уже сонце низенько”, “Геть те кінь коштує”, “Ой у поле калина”. Це пісні нашого краю, і вони мені самі рідні. Отож, Наталочка, і ти, напевно, уже зрозуміла, що сад біля твого будинку – це не просто дерева, це душу нашого народу, його втіха й гордість
(1 votes, average: 5.00 out of 5)