Людина і земля в повісті М. Коцюбинського
Людина завжди мріє про краще, ніби намагаючись мріями наблизити до себе щастя. А що таке щастя? Для когось це – гроші, здоров’я, але для селян це – земля. Та земля, яка була, є і, мабуть, навічно залишиться єдиною годувальницею. Вона манить до себе й одночасно є недосяжною. Поки що. І тому страждають люди, розуміючи і не розуміючи, що земля – це “щастя – кусок землі”. Про що ж думають, на що сподіваються, чого чекають ці люди? Андрій Волик чекає не дочекається, коли відбудують фабрику. Положення найманого робітника на підприємстві
Маланка
І ось нарешті пройшла чутка, що будуть землю ділити. Момент, заради якого вона жила, заради якого, “коли їла яблуко, обережно вибирала зернятко і сушила на вікні” чи на чужому городі “потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху” на насіння. Події досягають апогею. Виходить царський маніфест, з яким селяни пов’язують надії на одержання землі. Народ збирається на демонстрацію. Гафійка виносить червоний прапор з написом “Земля і воля”. І Маланка, забита і відірвана від маси, теж стає в ряди тих, хто згодом відбиратиме панську землю. Трагічно закінчується повстання, і ми бачимо, що земля “втекла з рук” Маланки, “як марево, поманила і, як марево, щезла”. Прагнення селян-ки-трудівниці одержати землю. Трагічно закінчується і життя Андрія Волика. Його “зустріч” з фабрикою не справджує надій. Фабрика робить його калікою – цей чужий і ворожий за даних умов для селянина світ не приймає його. І від світу хліборобського він відірвався. Жодної надії, жодної опори його душа не знаходить. Смерть фізична лише підкреслює смерть духовну саме в ту мить, коли Андрій втрачає свої чотири робочі пальці на правій руці. Стихійний бунтар Хома Гудзь – носій свідомості тієї частини селянської маси, яка також відірвалася від землі, але не збирається спокійно сидіти й очікувати щасливої долі. Він все життя “хвости бачив замість людей”, все життя “бабрався у гною, у гною спав, на гної їв”. А зараз він відчуває, що прийшов його час, зараз його переповнює ненависть, причому така, що він “перебив би усіх” і випалив вогнем, щоб “тільки лишилась гола земля та ясне сонце”. Хома не вірить ні в землю, ні в фабрику. Це стихійна сила, яка може тільки знищувати, бо у неї нічого не залишилося, окрім палаючої ненависті.
Прокіп Кандзюба, навпаки, урівноважена людина, спокійна, розсудлива. Він – господар, дбає про “народне добро”, коли забрали панську економію. Він теж мріє про землю, але крушити – це не його справа. Проте народ пішов крушити під керівництвом Хоми, за що потім і поплатилися люди життям, в тому числі Прокіп Кандзюба і Андрій Волик. Трудівник села, який віками всмоктував із землі її дух, її силу, який зрісся з нею, як дубове коренище, втратив віру в неї. Віру в те, що він колись цю землю отримає. Земля була і залишилась, на мій погляд, маревом; земля – недосяжна “щастя – кусок землі”… Ми з вами дізналися, що земля – це марево. Але є на світі місце, де земля, природа не марево, а ніби дивовижна казка. Де це?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)